Пейзажна лірика письменниці Юлії Дорошенко на сайті NikopolART.
Збираю рими на світанні
Збираю рими в світанковій тиші,
стиха десь зітхає заспаний вокзал,
знову наступає ранок в нашім місті,
я про нього знову напишу в віршах.
Уночі тривоги наше небо крають,
а удень стрічаєш нових знов людей,
що до міста мого вперто прибувають,
щоб знайти тут щастя і затишний дім.
Сонце неба краєць у рожеве гарно
зафарбує, швидко назбиравши барв,
із палітри фарби вміло позбирає,
знов додавши дрібку на палітру чар.
Десь автівка сонно між будинків дише,
а її господар задрімає знов,
вітерець папірчик на стовпі колише ,
обриває крайці, бешкетує знов.
Місто за годину знов відкриє очі
і задише гучно, мов ще сонний звір,
і мурашки – люди заспішать у справах,
щоб устигнуть день цей залишить в собі.
12.03.2024
Юлія Дорошенко – пейзажна лірика
Убирається в шати моя мирна, красива земля
Малюючи сонце й ясницю, я весь світ заодно обійму,
хай пишається знову сердечко за кохану країну мою,
я барвами небо малюю і сили вкладаю свої,
щоб бачити мир у країні, що коритись не буде руsні.
Мої пензлі не мають спочинку, я малюю натхненно її,
мою любу красиву країну, загартовану в нашій борні,
барви з палітри беру я і мов еліксир додаю,
створивши картину, якою я й зараз щоденно живу.
Малюю, малюю, малюю, співаю чудових пісень,
красою твоєю чарую і про тебе пишу я тепер,
моя люба країно, красуне, що на мапі гориш як зоря,
кращої в світі немає, як люба держава моя.
Стрічки я пускаю до неба і з прапора сили беру,
не вистачить слів, що існують, щоб сказати, тебе як люблю,
ти – одна в серці моєму, свою творчість дарую тобі,
ти сили мені постачаєш, щоб мала я час для віршів.
Щоб небо у барви вбирати і сонце стрічати щодня,
убирається знову у шати моя мирна красива земля.
27.03.2024
Бережи як квітку, не топчи любов,
не віддай тому, хто не вірить знов,
хто веселку в сірий пофарбує,
хто тобі не вірить, хто тебе не чує.
Хто до сукні знову підбирає шарф,
хто в сопрано й альті не збагне ніяк,
хто скрипковий ніжно обійме футляр
і не втратив віру знову заграти в такт.
Хто тебе так любить, що віддасть усе,
хто по праву дбати рветься як живе,
хто неначе плющик обпліта стіну,
совість мою рушить і несе в пітьму.
Хто як м’ята й рута пам’ятає руки,
пальці музиканта пестять знову струни
і тримають келих на тоненькій ніжці
з золотавим соком, мов нектаром свіжим.
Квітів оберемок на вікні аж мліє,
доки той хлопчисько про кохану мріє,
доки ловить рими і вкладає в вірші
і читає вголос ввечері при свічці.
Хочу, щоб так мріяв кожен про своє,
музикант на скрипці думав про одне,
а сопрано знову завело в свій лад,
мов красивих квітів насаджа у сад.
Скрипко моя мила, збережи її,
захисти від бід тих, затамуй в душі,
я не стану жити як усі повір,
бо любов як мрія, не згубить б її.
14.03.2024