Оповідання «Моє кохання хворе» написав автор з Нікополя Роман Євдокімов.
***
Що, як бажання робити зло стане сильнішим за мене? Не набагато. Рівно настільки, щоб я не зміг опиратися. Що, як іноді від удару ножем рятує тільки відсутність ножа в конкретний момент часу? Що, як я матиму в руці ніж саме в ту в мить, коли зло стане сильнішим за мене? Не набагато. Трохи сильнішим. Кому тоді не пощастить опинитися поруч зі мною? Можливо, це будуть люди, яких я люблю. Або людина, яку я кохаю.
Вона чекала на когось біля пам’ятнику Вернадському. Я сидів на невисокій огорожі неподалік і робив вигляд, що читаю електронну книжку. Насправді ж я дивився на неї. Невисока, тоненька, в сірому осінньому пальті з поясом на талії. В руці вона тримала парасольку, що захищала довге каштанове волосся від холодного жовтневого вітру з чимось, схожим на дрібний дощ. Неслухняні кудряві локони час від часу лізли в обличчя і вона елегантно прибирала їх мізинцем. Раптом я зрозумів, що її великі сірі очі дивляться просто на мене. Я одразу ж схаменувся і продовжив «читати». Тілом пробігли велетенські холодні мурахи, а руки почали дрібно дрижати. Звичка носити в кишені електронну читалку з’явилася після повернення з реабілітації. Лікарі сказали, що наслідки кількох контузій залишаться зі мною назавжди. Мені виписали пігулки, що допомагають заспокоїти нерви, але я не боявся контузій. Я боявся пам’яті. Що робити з нею лікарі не сказали. Тоді ж мені стало важко спілкуватися з оточуючими, тим більш дивитися їм в очі. В чергах, в метро тощо я рятувався читанням і навушниками. Цього разу не врятувався.
– Вам не холодно? – вона стояла просто переді мною і посміхалась.
– Перепрошую? – я витягнув з вух навушники.
– Ваші руки тремтять. Це від холоду чи ви збоченець і просто дуже раді за мною спостерігати? – її голос звучав, як музика. Я не одразу розумів зміст того, що вона казала, насолоджуючись тембром і мелодикою цих звуків.
– Це не від холоду… тобто… – зрозумівши, що бовкнув, я зашарівся і більше не зміг вимовити жодного слова. Мене врятував звук автомобільного сигналу.
– Це за мною. Але я вас запам’ятала, так і знайте. Продовжимо цю розмову наступного разу, – вона засміялася і поспішила до чорної «Ауді», яка повезла її в невідомому напрямку. Я залишився сидіти, наче громом вдарений.
Осінній Київ був щедрий на дощі. Вони робили Святошин ще сірішим, ніж завжди. Я накинув капюшон і попрямував додому. Будинок на вулиці Депутатській височів, наче сіра коробка з привидами. Вони мешкали в сусідніх квартирах і на інших поверхах. В їх вікнах горіло світло. Вони слухали музику, яку я чув крізь стіни, робили ремонти, їздили ліфтом, іноді вітались, але частіше – ні. А ще вони не мали обличь. Передня частина голови привидів являла собою каламутне місиво, тому мені не було до них справи. Або навпаки.
«Двушка» на першому поверсі зустріла мене тишею. Я скинув мокрий одяг. Куртка залишилася сушитися в прихожій, джинси і светр полетіли в пральну машину. Не вмикаючи світла, я пройшов у спальню і в самих трусах встав навпроти дзеркала у дверях шафи-купе. Крізь напівтемряву на мене дивився чоловік на вигляд років тридцяти, високий, м’язистий. Не красень, але й не страшко, якби не один нюанс. Праву щоку чоловіка псував великий шрам у вигляді нерівного хреста, що розходився від верхньої губи до ока і від носа до вуха. Пряме світле волосся висить довгими мокрими бурульками. Давно треба щось зробити з зачіскою, але я не можу наважитися сходити до перукарні. До того ж, волосся прикриває шрам. Блакитні очі дивляться, наче кудись в далечінь, не фокусуючись ні на чому конкретному. Ніби їх насильно змушують бути розплющеними і бачити цей світ.
Чому вона підійшла до мене? Чому заговорила? Чому не злякалась самотнього божевільного, що читав електронну книжку під дощем? Чому я взагалі читав електронну книжку під дощем? Тому що я божевільний. І тому що я самотній. Напевно. Я не знаю.
Від важких роздумів мене відволік дзвінок телефону. Мама, яка жила в невеликому місті в Дніпропетровській області, кожного дня дзвонила, щоб дізнатися, як в мене йдуть справи. Вона була не в захваті, коли я вирішив переїхати до столиці, але грошей, відкладених з бойових виплат, вистачало, до того ж я мав деякі дотації за заслуги перед Батьківщиною, тож подався з дому геть. Може шукав кращої долі, а може не хотів дошкуляти близьким, адже я вже не той, кого вони знали колись.
Запевнивши маму, що зі мною все добре, і вислухавши її новини, я пішов на кухню готувати вечерю.
Біля опівночі за вікном загуділо і загрюкало. Це комунальники приїхали забирати сміття. Багатьох дратував цей щонічний перформанс, але мене заспокоювала діяльність сміттярів. В ній була якась стабільність і захищеність. Місто живе, люди працюють. Чому діяльність інших людей вдень не приносила такого відчуття, я не знаю.
Тієї ночі я майже не спав. В моїх вухах звучав її голос, а перед очима стояло її обличчя.
Одне з небагатьох обличь, риси якого я чітко бачив і вони не змішувалися в каламутну каламуть. Коли нарешті мені довелося заснути, я бачив жахи про війну. Як завжди.
Вранці були щотижневі збори ветеранів. Мені довелося їхати на метро. Я читав Лавкрафта і слухав «Бумбокс». В одній з пісень вокаліст запевняв, що в тім, що я вижив, немає моєї вини. Хто зна. А в тім, що загинули інші, є? Я не знаю. Тепер вже ніхто не знає.
Самурай – найсамотніший,
Бо побачити він посмів,
Що життя його
Не важливіше інших життів.
Арігато, бро. Просто в душу кинув. Атмосфера на зборах, як завжди, була дружня, але з нотою скорботи. Кожен із присутніх волів би ніколи не потрапляти на подібні заходи, але тепер багато хто без них просто не може. Це одне з тих місць, де ти знаєш, що поруч з тобою друзі, а десь там вороги. Друге таке місце – війна. Всі інші носять маски.
Після зборів я пішов на Майдан. Може це кайф провінціала, але я люблю тут бувати. Навколо люди, яким немає до мене жодної справи, і це навзаєм. Їх сірі розмиті обличчя пропливають повз, немов хмаринки.
…і замовляючи
В п’ятницю ввечері модний унагі-рол,
Лиш пам’ятай: в цього вечора
Прізвище є і ім’я, і сім’я!..
Я можу напам’ять назвати ці прізвища і імена. Їх вистачить на кожен вечір цілого року, ще й залишиться. Лише одного імені я майже не можу згадати. Свого. Мати кличе мене просто «синочок» або іншими, властивими матерям епітетами. На зборах кличуть за позивним. Решта ніяк не кличе.
Навіть в погану погоду на Майдані вирує життя. Але ця бруківка пам’ятає і зовсім інші часи. Вона знає, що таке дим боротьби. Вона бачила смерть справжніх героїв. Дурну смерть найкращих людей нації. І це в нас з нею спільне. Це єдине місце, де я не уникаю натовпу.
В якійсь момент перехожий на підпитку штовхнув мене плечем. Він сказав, що треба дивитися, куди я йду. Я б не звернув на це уваги, але фразу було сказано мовою ворога. Мовою, яка в окопах слугувала ідентифікатором «свій-чужий». Розмовляєш російською, значить ти ворог. Зараз цей ворог спокійно ходив серцем моєї країни, напивався, штовхався і хамив. А я стояв і дивився йому в слід. Пустився дощ. Я пішов до метро, дякуючи краплям на обличчі за те, що замаскували сльози мого безсилля. Як так сталося? В мене є нагороди. Я робив таке, що цьому російськомовному і не снилося. Я бачив те, про що ніколи ніхто не наважиться розповісти або написати. А тепер я повинен дивитися, куди я йду. А куди я йду? Я не знаю.
Дорогою від метро до дому я уявляв, як зупиняю хама і питаю: «Шановний, чому не державною?», у відповідь він знову хамить і я лупцюю його ногами. Потім приїжджає поліція і наступного дня всі пабліки гудуть про те, що черговий ветеран побив цивільного через мовне питання. Почнеться новий срач, яким обов’язково скористаються ворожі інфопомийки. Не хочу.
Я навмисно зробив гак і прийшов до Вернадського. Її там не було. Трохи поблукавши навколо, я пішов додому. Біля парадного один з привидів помахав мені рукою і привітався. Я побажав доброго дня у відповідь. На мить каламуть передньої частини голови примари склалася в симпатичне дівоче обличчя. Сусідка з першої квартири, ледь пригадав я. Мої апартаменти значилися під номером другим.
Наступного дня прийшли виплати від держави, а це значить, що настав час щомісячних закупок. Я купую основні продукти раз на місяць, а потім добираю необхідне. По-перше, я люблю, коли в мене є запаси, а по-друге, так не доводиться ходити в магазин кожного дня. Після сплати всього, за що я повинен був сплатити, в мене залишилось трохи вільних грошей, і вечір я присвятив пошукам чогось цікавого на OLX. Серед всілякого непотребу, одягу, книжок і товарів для дому, я вийшов на оголошення з ножами. Мене зацікавив мисливський ніж «Боуї». На вигляд гарний, з чохлом. Лезо двадцять сантиметрів, зручне руків’я. Не знаю навіщо, але я купив цей ніж. Залишилось дочекатися доставки.
Сміттярі знову виконували свій пізній ритуал. Я дивився на них у вікно і гадав, що відчуває людина, котра цілу зміну їздить на приступку сміттєвоза і тягає смердючі баки? Чи заспокоює вона себе думками, що це лише така робота? А може їй здається, що без неї місто потоне у відходах, наче Титанік? Або людина просто заробляє гроші, щоб годувати родину, тому ладна терпіти сморід і важкі умови? Цікаво, чи допомагають ці думки пережити ще один робочий день? Найсмішніше те, що я теж колись заспокоювався подібними думками. Іноді допомагало, іноді ні. Після полону це пройшло. Я знав, навіщо був той бруд і сморід. Згодом я повернувся до нього заради помсти за загиблих, за живих, за випалену землю, за себе.
Уві сні хтось голосно кричав слово «Стерх». Це мій позивний. Хтось просив моєї допомоги, але я не зміг йому допомогти. Він загинув. Я винен чи ні? Розплющивши очі, я деякий час лежав в темряві, доки не почув, що за стіною хтось плаче. Спочатку я подумав, що це домовик. Потім зрозумів, що це привид-сусідка.
Мене завжди дивувала здатність деяких суб’єктів заливатися оковитою з самого рання. Сам я ніколи не мав схильності до міцних напоїв, а зараз і зовсім покинув вживати алкоголь. Але мене досі сіпає, коли я бачу в «козлятнику», біля недобитої наливайки або просто під цілодобовим магазином схожих на чахликів людей, які о сьомій ранку заливають в ротяку шмурдяк сумнівного походження. Такі були в нашому дворі, і, скоріш за все, у вашому теж. Цих я зустрів у парку. Мені не сиділось вдома, до того ж треба було забрати ніж з пошти, тому я вийшов раненько, щоб уникнути черги. Музику вмикати не став, не хотілося, просто вдів навушники.
– Братішка, которий час не подскажеш? – почув я хриплий голос від одної з лавочок. Відповідати не став, просто пройшов повз, роблячи вигляд, що не чую. Менш із тим, в спину мені побажали сходити нахуй. Цікаво, що буде, якщо я перепитаю? Що буде, якщо я приберу це сміття з вулиці? Що буде, якщо я поріжу цю сволоту і випатраю, як рибу просто посеред цього парку? Я стану злом. А чи стає злом хірург, що видаляє пухлину, наносячи рани організму, але рятуючи при цьому пацієнта? Ні, так не можна. Я потрусив головою, женучи дурні думки. Це люди, а не хвороба. Всі аналогії брехливі, пам’ятай це. Є тільки конкретний випадок і конкретні люди, тут і зараз. Ніякий я не хірург. А хто я тоді? Я не знаю.
Ніж перевершив мої очікування. Зручний, гострий, міцний.
Назад йшов повз пам’ятник, біля якого бачив її. Просидів на парканчику півдня, прочитав дві оповіді, можливо застудився, але вона так і не з’явилась. Додому йти не хотілося, тому пішов в кінотеатр. В темній напівпорожній залі було тепло і затишно. На екрані йшов жахастик, знятий за копійки, але дуже цікавий. Через крісло від мене сидів один з двох фронтменів відомого харківського гурту. Згодом він напише у Фейсбуці свої враження про фільм. Я знаю, бо був на нього підписаним. Заговорити до відомої людини не вистачило духу, та й не хотілось псувати перегляд. Раптом я зрозумів, що щось заважає мені зручно сидіти в кріслі. Я поправив ніж, який причепив до ременю і геть забув про нього. Цікаво розуміти, що ніхто навколо не знає, що в мене є така зброя. А якщо я його вихоплю і нападу на цю знаменитість? В мене розряд з кікбоксингу плюс бойовий досвід, навряд чи в нього є шанси. Звісно, робити я цього не буду, адже він нічим мене не образив. І пісні в них хороші. Але що було б, якби я захотів? Від цих думок в мене спітніли долоні. Ніколи не здогадаєшся, чи то не психопат сидить поруч з тобою.
Виходячи з зали, я зустрів її. Вона купувала квиток на наступний сеанс для себе і свого супутника. Не дуже високий, проте з широкими плечима, борода тільки-но з барбер-шопа, чорна футболка обтягувала підкачений торс, на шиї і правій руці золоті ланцюги, на лівій – ролекс чи щось таке. Спочатку я зашарівся і хотів непомітно піти, але щось змусило мене зібратися і підійти до неї.
– Привіт, – сказав я, сподіваючись, що не дуже крипово всміхаюсь.
– Еееем… Привіт, – вона трохи розгубилася від несподіванки. – Ми знайомі?
– Не дуже. Бачилися кілька днів тому біля пам’ятника Вернадському. Я книжку читав…
Вона кинула швидкий погляд на свого супутника.
– Вибач, не пам’ятаю. Напевно ти мене з кимось сплутав.
– Ну що там? – її друг втрачав терпець.
– Вже йдемо, – вона з провиною подивилась на мене. – Вибач ще раз. Не мерзни там.
Я стояв і дивився, як вони, взявшись за руки, зникають в кінозалі. «Не мерзни там…» Вона мене пам’ятає. Це все через того мажора з бородою. Треба поговорити з нею наодинці.
На вулиці я швидко знайшов ту саму чорну «Ауді», на якій їздив мажор. Діставши новий ніж, я охайно, щоб не спровокувати сигналізацію, порізав всі чотири колеса на машині. Зробивши справу, я відійшов на деяку відстань і сховався за рекламний банер. Приблизно через дві години з’явилися вони. Мажор не одразу помітив, що трапилося, але за хвилину він вже бігав навколо автівки і горланив прокляття. Вона щось сказала, але він перекинув свій гнів на неї. Здається, він знайшов причину звинуватити в тім, що трапилось, її. Можливо, цією причиною був я. Очевидно, він все ще не забув, як в кінотеатрі до неї підійшов незнайомий йому молодик і почав розмовляти з нею, наче зі старою знайомою, а вона зробила вигляд, що не впізнає цього молодика, хоча його шрам на половину мармизи забути важко.
Зрештою, вони розругалися і вона пішла від нього геть, залишивши розбиратися зі своєю машиною самостійно. Я непомітно рушив за нею. За кілька кварталів вона увійшла в один із будинків. Згодом у вікні на другому поверсі увімкнулося світло, і я побачив її. Тепер я знаю, де вона живе. Наступні декілька днів я слідкував за нею. Де вона ходить, що любить їсти в закладах, з ким зустрічається. Я почував себе гидко і неправильно, але нічим не міг зарадити. Це кохання? Мабуть. Напевно, воно буває і таким. Я не знаю.
Осінь подарувала Києву декілька погожих днів. Сьогодні я не ходив слідкувати за нею, а знову сидів біля пам’ятника і читав. Я сподівався, що ми «випадково» зустрінемось. Натомість, через деякий час біля тротуару загальмувала чорна «Ауді», з якої вискочив мажор з двома приятелями. Вони зі злими обличчями попрямували просто до мене.
– Я знав, що десь тебе бачив, патлатий! – замість «здрастє» загорланив бородач. – Ти про реєстратор чув колись? Твоя потворна мармиза в мене на відео! І знаєш, що вона там робить? Ріже мені шини!!!
Я не встиг підхопитися на ноги, як один з друзів мажора вдарив мене ногою по печінці. Коли я впав, вони зайшлися копати мене всі втрьох. Обличчя не чіпали, очевидно щоб не лишати слідів побиття. Коли я вже почав відчувати кров у роті і дихати з мерзенним хрипом, вони нарешті залишили мене в спокої. Йдучи, мажор зробив велику помилку. Він сказав:
– Тій курві я теж рило розмалюю.
Я схопився за ремінь, але ножа там не було. Я покинув носити його із собою, коли почав сталкерити її. Думав, раптом мене схоплять, а я зі зброєю. Я не тримав зла на мажора і його друзів, адже це я першим попсував його майно. Але, почавши погрожувати їй, він перемкнув в моїй голові тумблер, що відповідав за правильні і неправильні вчинки. Зрештою, хто ви всі такі, щоб казати мені що робити, а що ні? Що ви самі зробили для мене? Захистили від побиття? Ні. Тільки якась бабуська допомогла мені піднятися з асфальту і подала розбиту читалку. Я лив кров за вас. Чи дає це мені право тепер пролити трохи вашої?
– Привіт! Ого, на тобі лиця немає! – привид-сусідка стурбовано відчинила переді мною двері парадного.
– Дякую, на тобі теж, – прохрипів я.
Вдома я добряче проблювався кров’ю, наковтався знеболювального, перев’язав поламані ребра, ліг на ліжко і відключився. Зранку я побачив купу пропущених дзвінків і повідомлень від мами. Довелося дзвонити і брехати, що я застудився і рано ліг спати. Цього дня я так і не зміг встати з ліжка. Наступного теж. І так цілий тиждень.
Я дивився на неї крізь вітрину кафе. Вона сиділа за столиком з якоюсь подружкою і їла морозиво. На обличчі вона мала темні окуляри, які, попри товстий шар пудри, не могли повністю сховати велику гематому під її лівим оком. Все-таки «розмалював». Я не став підходити до неї. Ще рано. Замість цього, я повернувся додому і дістав з шафи берці, тактичні брюки, кофту з каптуром і стару куртку М65 американського воєнного зразку часів В’єтнаму. Легендарна річ, моя улюблена в усьому гардеробі. В кишені куртки я знайшов свою армійську бандану кольору хакі. Зовсім про неї забув. Одягнувши все це і причепивши до поясу ніж, я встав перед дзеркалом. Не те, щоб в цьому легко було змішатися з натовпом, але одяг зручний і практичний. Я пов’язав бандану на шию, наче ковбой, а на голову натягнув каптур. Можна рушати.
Мажор не залишить її в спокої. Я знаю цей тип людей. Він вважає її своєю власністю. Я, закривши обличчя банданою, зайняв позицію за деревами навпроти її вікон і чекав. Зрештою, він все-таки приїхав. Взявши з заднього сидіння величезний букет троянд, він попрямував до її під’їзду. Я бачив у вікно, як вона кинула квіти йому в обличчя, а він знову вдарив її кулаком, розбивши носа. Згодом він вискочив на вулицю і, гнівно бормочачи щось собі під ніс, поспішив до своєї автівки. Коли він вже збирався сісти в неї, я підскочив до нього зі спини, вхопив за волосся і щодуху ударив його лобом об верхню арку дверей. Я повторював цю процедуру, доки у мажора не підкосилися ноги і він не осів на землю, як мішок картоплі. Я зв’язав йому руки пластиковими стяжками і погрузив на пасажирське сидіння. Сівши за руль, я одразу ж відірвав і викинув до біса клятий реєстратор. Обличчя мажора перетворилося на криваву маску, тому я накинув йому на голову рушник, який знайшов у сумці для тренувань на задньому сидінні. Припарковавши машину в своєму дворі, я деякий час почекав, щоб переконатися, що на нас ніхто не дивиться. Вже стемніло і у дворі було порожньо. В якусь мить мені здалося, що занавіски у вікні першої квартири ворухнулися. Я спостерігав за ними деякий час, але рух не повторився. Тоді я якомога швидше вийшов з машини, закинув на плечі непритомного мажора і похапцем попрямував додому.
Він отямився, коли все вже було готово. Я прив’язав його до стільця, що стояв на розстеленому підлогою поліетилені, який залишився від матрацу. Рот жертви затуляв кляп зі шкарпеток і надлипкого армованого скотчу сріблястого кольору. Мажор одразу ж почав щось мичати, певно проклинаючи мене і погрожуючи моєму здоров’ю. Коли я встав перед ним з ножом в руці, тон його мукання раптово змінився на плаксивий.
– Я не хочу тебе мучити, – тихо вимовив я, – але ти повинен пізнати біль, перш ніж помреш. Твій біль за її біль.
Його очі розширилися і ледь не вилізли із орбіт від жаху. Потім я його різав, доки він не помер. Закінчивши, я замотав тіло в поліетилен, а потім в килим, щоб здавалося, ніби хтось просто викинув старе покриття. Я встиг викинути пакунок в сміттєвий бак як раз перед приїздом комунальників. Тепер лишалося сподіватися на їх неуважність. Двоє хлопів з ліхтариками на лобі підхопили великий бак на коліщатках і поштовхали його до сміттєвоза. Машина ухопила бак спеціальною лапою і з легкістю закинула його вміст в своє черево, перемішуючи мертве тіло з іншими відходами. Працівники, про щось розмовляючи один з одним, навіть не подивилися в той бік. Все пройшло непогано. Тільки одне мене турбувало. Викинувши тіло, я йшов назад і помітив, що цього разу занавіски у вікні першої квартири без сумніву рухались.
Зранку я відігнав «Ауді» за місто, добре все витер ганчіркою і покинув авто в посадці. Назад повернувся автобусом. Мені кортіло скоріше розповісти, на що я заради неї пішов, тож з автобусу я поспішив просто до неї додому. Голова гуділа від різних думок, а тіло тремтіло від адреналіну. Її двері відчинилися майже одразу, але було видно, що чекала вона зовсім не мене. Я посміхнувся і простягнув їй букет троянд, які купив дорогою.
– Привіт, – трохи тремтячим від хвилювання голосом вимовив я.
– Що ти?… Як ти мене знайшов? Тобі треба уходити просто зараз, – в її словах звучав переляк. – Скоро прийде мій хлопець і у нас обох будуть неприємності.
– Не хвилюйся, він більше не прийде, – я чекав полегшення з її боку, а може і вдячності, але вона ледь не закричала і спробувала зачинити двері. Я завадив їй це зробити, і, тримаючи букет троянд в одній руці, іншою штовхнув двері з такою силою, що вона впала на підлогу і почала відповзати від мене. Сидячи на підлозі, у розчахнутому халаті, вона здалась мені ще красивішою. Я увійшов і зачинив за собою двері на всі замки. Згодом з квартири почувся жіночий зойк, який швидко обірвався на високій ноті.
Ввечері того ж дня я сидів на підлозі у квартирі номер один свого будинку. Меблі в кімнаті лежали перекинутими, тож довелося сісти, де було місце. До того ж, я не дуже хотів показуватися у вікнах.
– Я знаю, що ти здала мене поліції, – тихо мовив я. Привид-сусідка сиділа навпроти і мовчала. – Я не ображаюсь. Зрештою, це твій обов’язок.
В кімнаті було темно і тихо. Трохи помовчавши, я спитав:
– Ти знала, що раніше існувала теорія, згідно якої в очах людини в момент смерті закарбовується останнє, що вона бачить. Звісно, це не правда, але я все рівно хочу в це вірити. Кажуть, якщо в щось дуже сильно вірити, то це стає правдою. І ніч стає днем. І болтер без набоїв продовжує стріляти.
Сусідка мовчала. Я не міг прочитати її емоцій, бо знову не бачив її обличчя. Тільки сіра каламуть.
– Виходить, що я закарбувався на її сітківці. Уявляєш? Довелося. Вона не схотіла приймати мене. Навіть коли я сказав, що вона красива, наче гірське озеро з кришталевою водою. Вона назвала мене хворим. Тоді я відповів, що це моє кохання, а вона сказала, що моє кохання хворе. А ти як думаєш? – сусідка сиділа навпроти мене на підлозі і мовчала. Навколо неї розповзалася калюжа крові, що натекла з перерізаного горла. У дворі за вікном збирались поліціанти. Незабаром вони прийдуть по мене.
– Знаєш, я теж хочу, щоб вона закарбувалася на моїй сітківці. Спитаєш, яким чином? Я все продумав, – з цими словами я вийняв із спортивної сумки, що належала мажору, пакет АТБ. В ньому, замотана в рушники, лежала голова тої, що не захотіла мого кохання. Я поставив перед собою стілець, який валявся на підлозі, і встановив на ньому мертву голову. Потім я вийняв ніж і перерізав собі вени вздовж обох рук. Залишилось трохи почекати. В двері вже грюкали, але ті були броньованими і не хотіли здаватися без бою.
Раптом в моїй кишені задзвонив телефон.
-Алло. Привіт, мам. В мене все добре, не хвилюйся. Ні, я ще не вдома. Так, я теж тебе люблю. На добраніч.
Я перетнув межу. Бажання робити зло стало сильнішим за мене. Що буде далі? Чи це вже кінець мого шляху? Я не знаю.
АВТОР: Роман Євдокимов
Повідомити новину або надіслати поезію (прозу) можна на електронну пошту: nikopol-art@ukr.net