Оповідання «Мила» написав письменник з Нікополя Роман Євдокимов.
Прийшли до мене
Штири вовчики.
Узяли ж мене
Та й під бочейки.
Понесли ж мене
В темні корчики.
Почали мною
Та й ділитися.
(Українська народна пісня)
Немає гірших слів для підтримки когось, хто розповів вам про свої труднощі і хвилювання, ніж «в мене так само». Ніколи ні в кого не буває «так само», навіть якщо ваша біда приблизно ідентична тій, з якою до вас звернулися за допомогою або просто співчуттям. Кожен переживає і
долає труднощі по-своєму, в різних душах і на різних життях важкі обставини лишають окремий відбиток, унікальний і неповторний. Тому «в мене так само» знецінює чужий біль і горе, лишаючи по собі образу, змушуючи людину закритися у власній мушлі, чекати допомоги і стікати кров’ю.
Проте зараз я все віддав би, щоб хтось вислухав мою розповідь, сказав: «У мене так само» – і порадив, як позбутися моєї біди. Може це будете ви? Моя історія почалася з того, що я закохався в найгарнішу дівчину на світі. Карії очі, чорнії брови… Всі так її і звали – Мила. Їх родина переїхала до нас в СМТ Кундилі, тікаючи від Навали росіян. Не скажу, що це найкращий вибір, бо тут теж рясно літали дрони і гупала артилерія, а в полі де-не-де ховалися підступні міни. З іншого боку, від рідного міста Милої взагалі нічого не залишилось, окрім чорних обгорілих руїн.
Як вже було сказано вище, живу я в місцині з поетичною назвою «Кундилі» — це селище міського типу Нікопольського району Дніпропетровської області. Мені ледь виповнилося дев’ятнадцять років. Обох батьків я втратив під час Навали, більше нікого з родичів не маю, тому вже майже рік мешкаю сам-один в трикімнатному будинку, що отримав у спадок. Не знаю, скільки ще мені залишилося жити на цьому світі, та знаю напевне, що помру я ніде інде, як в рідних Кундилях, звідки вона мене не відпускає. Але не будемо забігати наперед. Мила з батьками і бабусею отримали будинок неподалік від мого. Я часто бачив, як вона проходить повз мого двору, але довго не наважувався заговорити до неї. Проте одного разу на дискотеці в клубі це сталося само собою. Я вийшов з задушливого приміщення подихати повітрям і раптом почув мелодійне: «Привіт».
Вона стояла в тіні, що відкидав повний місяць. Я можу закластися на що завгодно, що не помітив би її, якщо б вона перша не подала голос. Тоді саме був Великдень, і ми розговорилися про традицію деяких односельчан пити оковиту просто на кладовищі, поміж могил їхніх рідних. Вона не дуже схвалювала ідею галасувати і смітити там, де лежать мертві, проте полюбляла збирати цукерки на погості. Бабуся Милої мала ромську кров, саме вона навчила дівчину полювати на солодощі. В роки дитинства своєї онуки, бабця сама водила дівчину між рядів могил і разом вони складали знахідки в білий пакет АТБ. Мила розповіла, що колись баба втекла від своєї родини з коханим. Їм не можна було зустрічатися з якихось ромських міркувань. Але дуже кортіло. Дід, коли був ще живий, розповідав, що їх навіть за це прокляли, проте Мила не вірила в цю ромську маячню. Мені не було чим крити таку цікаву родинну історію, тому я не придумав нічого кращого, ніж увімкнути Скотта Пілігрима і розповісти про те, що спочатку комп’ютерна гра «Пак-мен» називалася «Puck Man». Назва походить від японського виразу, що описує звук рота, який клацає. Назву змінили на «Pac-Man» для американського ринку, побоюючись, що вандали переправлять
літеру «P» на «F».
Так, вам не здалося, це було фіаско. Втім, не дивлячись на мій «блискучий» виступ біля клуба, наступного дня ми зустрілися
знову. Потім ще раз. І ще. І більше не могли прожити одне без одного і дня. Нашим улюбленим місцем був берег водойми з невеличким піщаним пляжиком серед очерету. Тут завжди було чисто і пахнуло прохолодною свіжістю. Тут ми провели все літо. Тут ми розмовляли і сміялися, обговорювали своє майбутнє. Мріяли, як станемо родиною і заведемо дитину. Тут ми кохалися. Тут я залишився один, коли Мила померла. Мало хто знав про це місце, тепер його обходять
стороною і кличуть проклятим.
Біда трапилася на початку вересня. Мені довелося поїхати до міста Дніпро, де я навчався в Металургійній академії. Спочатку все було добре, але потім я довго не міг додзвонитися до своєї коханої. Згодом слухавку підняв якийсь чоловік. Він сказав, що працює в поліції. За цим пролунали слова, що буквально стали моїм вироком. Мила загинула. Подробиці можна дізнатися тільки особисто на місці. Похорон післязавтра.
– Це була та клята маленька міна. Пелюстка чи як її там, – мати Милої геть змарніла. Її шкіра стала блідою, вона декілька днів нічого не їла і майже не спала. Тільки плакала. – Моя дівчинка пішла на берег того клятого озера геть сама. Не знаю, що вона там шукала. Кажуть, що міна лежала в тій траві ледь не з початку Навали, на неї лише дивом ніхто не наступив. Наче вона чекала саме на мою рідненьку донечку…
Ця розмова відбувалася, наче в тумані. Я не багато пам’ятаю про день, коли повернувся додому і зустрівся з рідними Милої. Лише одне навіки закарбувалося в моїй пам’яті — очі бабусі, що дивилися на мене з сумом і розумінням.
– Прими її дар, – тільки і промовила тоді стара, але я не придав значення цим словам, вважаючи їх якоюсь ромською мудрістю.
«Уламки від вибухового пристрою нанесли постраждалій поранення, що виявились несумісними з життям. Жінка померла від нестачі крові.» Так написали в некролозі. Що вони знають про життя? Де воно закінчується? Там, де починається смерть? Останнім часом я дуже в
цьому сумніваюся. Те, що я бачив, не є смертю. І тим більш це не є життям. Вбитий горем, я сидів на нашому місці серед очерету. Я прийшов сюди просто з похорону, тож вмостився у чистих штанях просто на пісок. Високе бадилля щось тихенько шепотіло, вітер качав його з боку в бік. Якась ропуха мірно стрибала по неглибокій воді. Ляп-ляп. Ляп-ляп. Я закрив очі і відчув себе таким самотнім, що ледь не заплакав. А може і заплакав, але і сам не помітив цього. Раптом шелестіння очерету змінилося. Тепер воно нагадувало тихий голос. Він щось співав. Це був голос Милої. Її кроки наближалися до мене. Вона йшла все ближче, ступаючи неглибокою водою. Ляп… ляп… Нарешті я не витримав і розплющив очі. Просто переді мною стяла дівчина з великими крилами за спиною. Вона була гола-голісінька, а тіло вкривали так-сяк зашиті
поранення від уламків міни. Я придивився і зрозумів, що то були зовсім не крила. Комахи. Величезні, розміром з бджолу, комарі збилися в чорні хмари і літали позаду дівчини, як два величезних крила.
– Мила! – промовив я і прокинувся. Вже сутеніло, а я лежав на піску в своєму траурному костюмі. Здається, я заснув. В голові паморочилося, сильно хотілося пити. Зненацька в мої ніздрі вдарив запах болота. Свіжість, зазвичай притаманна нашому таємному місцю, зникла. Замість неї з’явився сморід. Над головою кружляла хмара вгодованих злих комарів. Зробилось холодно. Навколо нікого не було, проте відчуття, що хтось дивиться з очерету, змусило мене бігом бігти з цього місця. Воно стало чужим для мене. Воно вбило мою Милу. Прибувши додому, я здер з себе костюм, що огидно липнув до спітнілої шкіри, і неохайним жмутом кинув його до шафи. Трохи заспокоївшись, я заздалегідь зібрав речі в наплічник, бо наступного дня збирався повернутися в академію. Щоб якось відволіктись, я зварив собі кави і просто в трусах сів за ноутбук щось подивитись або пограти в гру. Надягнувши навушники, я надовго залипнув в шортси. Час пролетів, наче і не було. Коли я нарешті відірвався від монітору і глянув у вікно, було вже геть темно. Раптом я здригнувся, почувши в навушниках сумний і водночас чарівний жіночий голос, що акапельно співав пісню, і ця пісня потрапляла мені просто під шкіру, вселяючи в моє серце первинний непереборний жах:
Рано-рано
Говорила яблунька
Із своїми яблучками
Рано-рано
Рано-рано
Ой, ви яблучка мої
Ви од мене всі розкотитесь
Рано-рано
Рано-рано
Я сама й ізостануся
Без гілочок і без листячка
І без вас, мої яблучка
Рано-рано…
Я подивився в монітор і побачив, що Ютуб видав запис якоїсь української ретро-співачки. Поспіхом закривши браузер, я скинув навушники. Тиша кувалдою вдарила по вухах. Потім почали з’являтися звуки. Десь далеко на вулиці гавкав собака. На стіні йшов старий прадідів годинник. Його маятник гойдався з боку в бік, наче намагався когось загіпнотизувати. Стрілки показували майже дванадцяту ночі. Час лягати спати.
Рано-рано
Говорила яблунька…
Я розплющив очі. Клята пісня. Схоже, вона мені наснилася. В спальні темно. Не люблю нічники, не можу спати при світлі. Заплющивши очі, я вже збирався повернутися до сну, коли десь за вікном почув тихе:
Рано-рано
Говорила яблунька
Із своїми яблучками…
Я аж підскочив на ліжку, миттєво вкрившись холодним потом. Навшпиньки я підійшов до закритого жалюзі вікна і подивився на вулицю крізь тоненьку щілинку. Місяць і зорі ясно освітлювали подвір’я, як це часто буває восени. Дерева відкидали чорні тіні в цьому срібному
світлі. Серед тіней, під яблунею, стояла гола дівчина з великими чорними крилами за плечима. Моє серце спочатку провалилося в п’яти від жаху, але… це ж моя Мила. Вона прийшла до мене навіть попри смерть. Невже лише для того, щоб зробити мені лихо? Ні, не вірю. Дівчина поманила
мене рукою. Я не витримав і просто як був, в самих трусах, вибіг на двір і кинувся в обійми своєї
коханої.
Холодні, чужі обійми…
– Мила? – я спробував відсахнутися, але мертві руки тримали міцно. Її нігті увіп’ялися в мою
голу спину, – Серденько, мені боляче.
Зібравшись із силами, я все-таки відштовхнув Милу від себе. Тепер наші обличчя були одне навпроти іншого, очі дивилися просто в очі, а губи знаходились в кількох сантиметрах від поцілунку. Вона все ще була прекрасна. Тільки шкіра зблідла, а очі з чорних перетворились на
зелені. Вони світились в темряві, як дві смарагдові зорі, роздивляючись мене з якоюсь хижою цікавістю. Моя люба посміхнулася своєю чарівною посмішкою, оголивши тонкі білосніжні ікла. Я не встиг навіть зойкнути, як вона прокусила мою шию і почала смоктати кров, видаючи блаженні стогони. Мені зовсім не було боляче, навіть трохи приємно. Я відчував, як з кожним ковтком її тіло стає теплішим.
Раптом дівчина відпустила мою шию, схопила мене за волосся на потилиці однією рукою, а іншу сунула просто в труси, з силою притиснула до себе і пристрасно поцілувала. Ми впали на м’яку осінню траву і віддалися одне одному, як робили це десятки разів до того. Але тепер вона була мертва. Напевно, це злочин. Судіть мене, якщо хочете. Я одночасно і впізнавав свою кохану, і відчував якусь чужу присутність, наче хтось натягнув маску і прикидається моєю Милою. В якийсь момент, коли я лежав на спині, а Мила сиділа на мені зверху, я побачив, як
вона розгорнула ті самі чорні крила. Проте, якщо придивитися ближче, то не були крила. За спиною моєї мертвої коханої розгорнулася сама темрява. Коли моє тіло почало битися в екстазі, дівчина несподівано завмерла, піднявши обличчя до неба. Вона замріяно посміхалася і гладила руками живіт. Коли я зрозумів, на що вона натякає, то вкрився холодним потом.
– Ні, ні, я не хотів! Нам не можна! Т-ти ж… ти ж мертва! З її зелених очей зливою полилися сльози, тіло з рожевого і теплого знову перетворилося на холодне й вогке, вкрите, наче потом, якоюсь зеленуватою рідиною. Мила все ще сиділа на мені, притискаючи до землі, а мій патичок знаходився десь в глибині її піхви. Враховуючи, на що перетворилась дівчина, це навело на мене жах. Я вже було набрав повні легені повітря для крику, але створіння опустило на мене погляд своїх зелених очей і звук застряг в моєму горлі. Її крила огорнули мене своєю темрявою і я… прокинувся вранці від будильника.
Мій дім, моє ліжко. Будильник, сволота, теж мій. Голова гуділа, наче з похмілля. Я встав, натягнув капці, і пішов варити собі каву, пригадуючи той дивний сон, що наснився мені цієї ночі. Прочалапавши до ванної, я видавив пасту на щітку і подивився в дзеркало. Щітка вислизнула з
моєї руки і з дзвоном впала в раковину, залишившись лежати під струменем теплої води. Відкривши рот, наче недоумок, я розглядав дві сині цятки на своїй шиї. Це були два шрами, що давно затягнулися. Дивно лише те, що вчора їх там не було. Ось тобі і сон. Треба забиратися
звідси.
Через деякий час я сидів на зупинці і чекав на маршрутку, готовий їхати якнайдалі від цього страшного місця, що лише вчора було мені рідним домом. Автобус виявився не порожнім, разом зі мною їхала бабуся, молода пара і дівчина в худі з насунутим на обличчя каптуром, що сиділа на задньому сидінні Мерседеса “Спринтер”. Я вмостився на своє місце, увімкнув музику в навушниках і спробував заснути. Голова все ще гуділа і все тіло було, наче ватяним. Автобус рушив, і з кожним метром, що він від’їжджав від зупинки, мені ставало все гірше. Голова
наливалася розпеченим чавуном, в горлі стояв ком, якого я не міг ковтнути, серце заходилося в якомусь божевільному танці. Я підняв очі і роздивився навкруги, шукаючи допомоги, але люди в автобусі наче не помічали мене. Чоло вкрило липким потом, але коли я його витер, моя долоня виявилася червоною від крові. Раптом я упіймав на собі погляд дівчини в каптурі, що їхала позаду всіх. Вона відкрила обличчя і це виявилося обличчя Милої. Вона дивилася на мене зеленими очима, що світилися навіть в світлі дня. З очей зливою лилися сльози, роблячи худі на грудях дівчини геть промоклим.
Я не витримав і з криком кинувся до виходу з маршрутки. Водій ледь встиг зупинити бусик, коли я викотився просто на проїжджу частину, підхопився на ноги і побіг. Прийшов до тями я вже вдома. Сидячи на підлозі, я вив і плакав. День добігав кінця і на вулиці сутеніло. Я похапцем збігав на подвір’я по вила, після чого зачинив всі вікна і двері, сів на своє ліжко і почав чекати. Схоже, я все-таки не витримав і заснув сидячи. Прокинувся я від того, що почав валитися на бік.
Здригнувшись, я розплющив очі, прийняв вертикальне положення і намацав рукою вила, що лежали поруч. Їхня присутність трохи заспокоювала. Годинник показував опів на першу ночі. Я прибрав вила в куток і просто в одязі ліг на ліжко. Мені здалося, що пройшло зовсім небагато часу, але я знову заснув і навіть встиг побачити сон про те, як ромська бабуся погрожує мені пальцем, наказуючи прийняти дар загиблої онуки. Раптом бабусині очі засвітилися зеленим вогнем і вона заспівала:
- Рано-рано
- Ой, ви яблучка мої
- Ви од мене всі розкотитесь…
Я миттєво підскочив на ліжку, сон зник, як і не було. На жаль, пісня продовжила лунати.
- Рано-рано
- Ой, ви яблучка мої
- Ви од мене всі розкотитесь…
Кров в моїх жилах перетворилася на кригу. Пісня лунала з подвір’я. Я затулив вуха долонями, але це не допомогло. Пісня лезом врізалась в мій мозок, вона гіпнотизувала мене, як змія мишу. Якомога тихіше я підійшов до вікна і визирнув назовні. Вона була там.
Місяць заливав подвір’я блідим срібним сяйвом. В цьому мертвому світлі на траві серед яблунь танцювала моя Мила. Її голим тілом стікала якась зелена вода, зелені очі сяяли потойбічним світлом, специфічна врода примари манила мене вийти на вулицю і танцювати разом
з нею. Я й схаменутися не встиг, як був вже там. Цього разу мені було боляче. Мила прокусила шию без попередніх пестощів. Вона не просто смоктала кров, вона жерла, і жерла за двох. Я відчув, яких зусиль їй коштувало зупинитися, щоб не вбити мене просто там, під яблунями.
Побачивши її закривавлене обличчя, я знепритомнів.
Зранку я отямився на вулиці. Цього разу ніхто не дав собі клопоту віднести мене до ліжка. Я відчував себе, як лайно, помножене на лайно. Ноги не тримали, а в голові били дзвони. Цілу вічність я повз до хати з однією лише метою — викликати “швидку”.
– Ти диви, який блідий. Зізнавайся, куди кров дів? – рожевощока фельдшерка констатувала
брак гемоглобіну в моєму організмі.
– Вампіриця відсмоктала, – прохрипів я.
– От курва! – жінка щось мені вколола, дала Гематоген і сказала пити побільше води. – Як полегшає, відвідай лікаря. І більше ніяких вампіриць!
З цими словами “швидка” поїхала, залишивши мене самого. Я проспав до обіду, після чого змусив себе встати і поїсти. Трохи набравшись сил, я рушив до дому, де жили батьки Милої.
– Вони поїхали одразу після похорону, навіть речі не забрали. Взяли тільки необхідне. Наче тікали від когось, – кульгавий псевдоветеран на прізвисько Жофрей, що мешкав по сусідству, традиційно знав все і про всіх. – Я тільки-но вийшов квіточки полити, а вони…
Далі слухати не було часу, я повинен підготуватися до ночі. Першою справою я купив в аптеці затички для вух. Потім вигріб весь часник в продуктовому магазині. Забігши в церкву, я хотів було розповісти все отцю Анатолію, який хрестив всі Кундилі, але він зиркнув на мене таким
зверхнім поглядом, що я не відважився сповідатися. Набравши пластикову пляшку святої води і купивши кілька свічок, я помчав додому. Там я завісив вікна і двері часником, а також добряче натер їм шию. Трохи подумавши, я намастив часником решту тіла. Знявши зі стінки величезний антикварний хрест, я прив’язав до нього мотузку і повісив собі на груди, наче москальський піп на Великдень. Єдину в будинку ікону я поставив на підвіконня так, щоб вона дивилася на подвір’я. Свічки розмістив в усіх кімнатах, запалю їх пізніше. Вила залишилися при мені, щоправда я нагострив їхнє руків’я, зробивши з нього кіл.
Час, що залишився до ночі, я планував провести, сидячи у вітальні з телефоном в руці. Я читав все, що міг знайти про вампірів: казки, легенди, ромскі прокляття і все таке. Це мало чим допомогло. Тільки в кіно можна сісти за комп’ютер і одразу вийти на сайт мисливців за нечистою силою. Насправді ж я перебрав купу сайтів і пабліків всіляких фанатів комп’ютерних ігор, фільмів жахів, настолок, косплеєрів, квадроберів і хтозна кого ще. В голові паморочилося від пафосних назв на кшталт “Діти ночі”, “Падші душі”, “Мархенмьордер”, “Б’ют” та інших. Корисної інформації нуль. Тим часом на вулиці сутеніло.
Я вирішив, що, якщо не можу знайти в Інтернеті корисної інформації, то треба самому завантажити її туди. Я сфотографував все, що мало відношення до моєї жахливої історії, паралельно написавши довгий пост для Тредсів, Фейсбуку і всіх інших майданчиків, до яких тільки зміг дотягнутися. Тоді я ще не розумів, наскільки це небезпечно. Цього разу я не заснув. Заткнувши вуха і запаливши свічки, я чекав на своє нічне прокляття. Звісно, дочекався. Як за розкладом, вночі між яблунь з’явився силует голої дівчини з величезними крилами за спиною. Та мене вже не обдуриш. Я знаю, що то зовсім не крила, а ти не дівчина, ти диявол.
Пісні я не чув, але відчував, що вона лунає. Волосся на потилиці стояло дибки, наче наелектризоване. Мила танцювала. Коли вона зрозуміла, що це не діє, то почала манити мене руками і намагатися спокусити. Її голе тіло виблискувало в світлі місяця, але шкіра мала сірий
колір, наче папір в дешевому зошиті. Так тривало якийсь час, потім їй набрид цей перформанс. Мила зупинилася і витріщилася на мене своїми зеленими очима. Раптом світло місяця зникло, наче хтось його вимкнув, і в чорній смоляній темряві ночі залишились сяяти тільки ті кляті очі.
Я відсахнувся від вікна і схопив вила. В цю ж мить світло в будинку згасло, залишилось лише танцююче полум’я церковних свічок. Орієнтуватися на слух можливості не було через затички у вухах, тож я крутив головою, наче сова, в очікуванні, що зараз з найближчої тіні на мене кинеться Мила і знову прокусить мені шию. Тягнулися, наче гумові, хвилини, але нічого не відбувалося. Я крадькома пішов перевірити, чи зачинені вхідні двері і всі вікна. Все залишалося надійно замкнутим. Тоді я повернувся до вітальні і глянув на дідів годинник. Той йшов в зворотній бік, а його маятник завмер в крайньому правому положенні. Неприємно, звісно, але таким мене не залякаєш. Ще б змусила голову оленя сміятися. При цій думці моєю спиною пробігли мурахи.
Добре, що в мене немає голови оленя. Раптом боковим зором я побачив рух і рвучко повернувся в тому напрямку, виставивши
пере собою вила. На стіні вітальні від нерівного полум’я свічки смикалась моя власна тінь. Знову рух, але з іншого боку. Я аж підстрибнув, намагаючись якомога швидше подивитися, що там рухається і за нагоди тицьнути в це вилами. Знову тінь. Знову моя. Так можна з’їхати з глузду і без всіляких вампірів. Зненацька потилицею я відчув протяг. Озирнувшись, я побачив, що вхідні двері, а також всі вікна в домі розчинені навстіж. Всі свічки разом згасли, залишивши мене в суцільній темряві. Здається, я закричав. Ноги вмить стали ватяними і я почав повільно падати на підлогу.
Раптом ззаду мене підхопили чиїсь холодні руки і затягнули в пітьму спальні. Було дуже боляче. Мила рвала іклами мою плоть і лакала кров язиком, немов собака. Я кричав, доки не скінчилися сили, спльовуючи густу теплу юшку, що йшла горлом. “Чому я ще не
вмер? Будь ласка, дай мені померти!” – благав я свою мертву кохану. Потім я, здається, марив. Наче ми з Милою знову були на нашому місці серед очерету. Ми цілувалися і все було добре, як тоді, в якомусь давньому минулому житті. Раптом вона відсахнулась від мене і попросила заплющити очі, бо хоче щось мені подарувати. Коли я знову подивився, то замість Милої над піском в повітрі висіла гола примара з великим круглим животом.
Вона посміхалася, гладила руками живіт, а за спиною розвивалися величезні чорні крила, хоча я знав, що це зовсім не крила.
Наступний ранок не прийшов. Зовсім. Годинник на телефоні показував рандомний набір символів, а сонце так і не піднялося. Я отямився в калюжі власної крові на підлозі у своїй спальні.
Рани на шиї цього разу не зажили. Я ледь дихаю. Зібравши всі сили, я сів, спершись спиною об стіну. В очах одразу затанцювали зірочки. Це диво, що я ще живий. Я знаю, що це лише доти, доки Мила не вирішить інакше. Вона тут, ховається в темряві. Я відчуваю її подих навіть крізь затички у ухах. Вийнявши їх, я одразу почув кляту пісню:
Рано-рано
Я сама й ізостануся
Без гілочок і без листячка
І без вас, мої яблучка…
Я все вийняв з кишені телефон. Розмазуючи кров по монітору, я спробував подзвонити в поліцію. Згоден, міг би і раніше це зробити. А ви би зробили? “Алло, добрий вечір, мене переслідує мертва кохана. Куди йти? Дякую, як дістануся, подзвоню.” Добре, може я наговорюю і все було б не так, але тепер про це вже ніхто не дізнається, бо, замість відповіді, зі слухавки в моє
вухо лунала та сама пісня…
- Рано-рано
- Я сама й ізостануся…
Раптом з темного кута, де я вже можу роздивитися силует Милої, що сидить на підлозі в позі лотоса, викотилось щось кругле і вдарилось об мої ноги. Я свічу туди ліхтариком телефону і знову ледь не провалююсь в безпам’ятство. Я намагаюся кричати від жаху, але мій рот настільки
пересох, що з нього вилітає тільки слабке кряхтіння і шматки густої чорної крові. Предметом біля моїх ніг виявилася голова рожевощокої фельдшерки зі “швидкої”. Її язик був сильно витягнутий з роту назовні і зав’язаний на вузол. Відплата за допомогу мені.
Через якийсь час я заспокоївся. Боятися теж втомлюєшся. Не знаю, на що чекає Мила, але добивати мене вона не поспішає. Сидить в своєму кутку і щось тримає на руках. Не бачу, що саме. Мабуть, ще чиюсь голову.
Самий час запостити це все в Інтернет, зумер я, в кінець кінцем, чи ні? Моя історія близиться до фіналу. Я пишу текст в хмарному документі, посилання на який скину у всі доступні мені соцмережі. Це, мабуть, зайняло багато часу, але там, де я зараз знаходжусь, більше немає такого поняття, як “час”. Мабуть, тому я ще не вмер. Не знаю, чи зможу я зробити ці пости, та, якщо зможу, прочитайте мою історію і скажіть, чи було у вас таке? Як ви виплуталися? Що порадите?
Ось, мабуть, і все. Залишилось прикріпити світлину. Я сфотографував потвору в кутку. В світлі спалаху я нарешті роздивився, що вона тримала на руках. Точніше, кого. Останнє, що я чую в своєму житті — це дитячий плач і колискову, що її співає мертва мати:
Рано-рано
Говорила яблунька
Із своїми яблучками
Рано-рано…
Автор: Роман Євдокимов
(написано за мотивами пісні “Мила” гурту ТНМК)
Повідомити новину або надіслати поезію (прозу) можна на електронну пошту: nikopol-art@ukr.net