«Пушинка й Світлячок»

Білими килимами зима позастеляла землю. Виблискують виткані полотна на сонечку, переливаються то рожевими, то срібними кольорами. А як тільки день добігає кінця і на небі зʼявляються зірочки, то вони одразу починають себе розглядати у скованих морозом річках чи озерцях. Милуються собою, своєю вродою. А морозець цьому й радий, старається, вимальовує візерунки на вікнах, водоймах. Люблять звірі пані Зиму, вона їм дарує нові шубки, забави.

Повсідаються білочки на гілочку сосни, й спостерігають, як зайчики граються у піжмурки. Сміються вухані, тільки й видно, як із-за кучугур виглядають їхні хвостики. Вовчик із лискою теж приєднуються до забав. Наліплять кругленьких куль та й нумо майструвати сніговичка. Зайченя принесло морквину, совеня — чорні ґудзики, їжачок дістав капелюха, а білочки — шалика, щоб не змерз.

Так усі разом виліпили чудового сніговика. Не знали друзі, що їхні добрі серця уміють творити дива. Коли місяченько вийшов прогулятися, а зима нагадала про себе хугою, всі порозбігалися по домівках, грітися та пити солодкий, ароматний, шипшиновий чай. Лишився сніговик сам,

— стояв, сумував, аж раптом, прилетіла сніжинка та й сіла йому на носика.

— Хм-хм… Привіт! Ти хто?

Сніжинка злетіла й легенько опустилася на голочку пишної ялинки.

— Привіт! — Я сніжинка, звуть мене Пушинка.

— Радий знайомству! — ввічливо мовив сніговичок.

— А тебе, як звати?

— Та у мене не має імені…

— Як так? Потрібно виправляти ситуацію. А як тобі таке: сніговичок на імʼя Світлячок?

— Дякую! Тепер і я з іменем. А що ти тут робиш?

Сніжинка підлетіла ближче до Світлячка й зашепотіла своїм ніжним голосом:

— Ховаюся від чаклунки.

— Що сталося? Чому ти маєш ховатися?

І Пушинка повідала історію, яка з нею трапилася. Як вона заблукала у темних хащах, як її схопила чаклунка й хотіла розтопити, щоб та зникла.

— Ой, лихо! От біда! — стурбовано у відповідь сказав Світлячок.

Але раптом, він притих, щось обмірковуючи, а потім промовив:

— Ми тобі допоможемо! Будемо тебе захищати.

— У тебе є друзі?

— Авжеж. Їх дуже багато. Вони добрі, милі, нікого у біді не лишають.

Довго ще гомоніли сніжинка й сніговичок, поки й не поснули.

Вранці, як тільки сонечко показало свій перший промінець, прибігли звірятка до свого снігового друга.

— Доброго ранку! — весело вимовив вовчик.

— Доброго ранку, мої друзі! Хочу вас познайомити зі сніжинкою на імʼя Пушинка.

— Привіт! Привіт! — линуло звідусіль.

Сніговик поділився усім, що вчора дізнався, сніжинка й собі переповідала, як і що з нею трапилося.

— Будемо допомагати!

— Саму тебе не лишимо.

Разом вирішили піти до чаклунки та й поговорити з нею.

Довгою була дорога, не легко було пробиратися крізь чагарники й зарослі. Здавалося, що у цій місцині ніколи не було радості та сміху.

І тут перед очима зʼявився будиночок. Він був дуже старезний: дах із дірками, вікна ледь не торкалися землі, а від білої фарби на стінах сліду майже не лишилося.

— Ех, шкода чаклунку.

— Маю надію, що нам вдасться і їй допомогти.

Світлячок постукав у віконце. Та ніхто не відповів. Він постукав ще раз.

— Агов! Є тут хто!

— Не бійтеся! Ми хочемо з вами дружити!

У будиночку засвітилося. Потім почувався скрип, скрегіт і двері прочинилися.

— Хто тут ходить ? Хто тут бродить? — сердито закричала чаклунка.

— Вибачте, ми не хотіли Вас налякати. Нам би лише поговорити та дізнатися, чому Ви хотіли розтопити сніжинку.

На мить, здалося, що вітер стих і настала цілковита тиша. У розчинені двері вийшла невеличкого зросту дівчинка, була вона доволі мила, хоч і вигляд мала не охайний. Можна було подумати, що сум і злість огорнули її серце.

— А чого вона до мене причепилася? Чого хотіла дружити? — вже не сердитим, а схвильованим голосом запитала чаклунка.

— Так краще мати друзів, ніж бути самому, — у відповідь мовив зайчик.

— Друзі — це добре. Вони завжди підтримають, — додав Світлячок.

— Чому Ви не хочете їх мати? — наважилася запитати Пушинка.

Чаклунка дивилася на товариство й щось у її змерзлій душі почало танути.

— Були у мене друзі, ми з ними гралися й веселилися. Одного разу вирішили піти у ліс, щоб назбирати хмизу, бо холодно тоді було: зима, мороз, заметіль. А вони взяли та й покинули мене у хащах. Я заблукала. Вибратися не змогла. Знайшла ось цю домівку та й лишилася у ній жити. От відтоді я й не довіряю нікому й не маю друзів.

— Як сумно! — зі сльозами на очах пробурмотіла лиска.

— Ну ж бо будемо разом знову вчитися товаришувати ?

— Повернімо віру у щиру дружбу?!

Чаклунка посміхнулася, її блакитні оченята наповнилися світлом і засяяли у них вогники радості.

— Спробуємо! Я так хочу знову веселитися, гратися та співати. А ще повернутися додому.

— А як Вас звати? Невже Ви завжди були чаклункою?

— Ні. Маю імʼя, батьки нарекли мене Софійка.

— Нам дуже приємно познайомитись!

Тепер уже всі гуртом вибиралися із чорних, зловіщих нетрів. Тяжко було, але разом подолати всі негаразди.

Софійка повернулася до батьків, бо звірята разом із Світлячком допомогли дістатися до рідного дому. Які вони були щасливі побачити донечку, яку шукали довгий час, що й словами не описати.

Світлячок і звірята жили собі поживали у лісочку. Сніжинка лишалися з ними, поки пані Зима не покликала повертатися у край, де завжди морозно. А маленька Софійка приходила до них гратися.

Ось так добрі серця, щирість душі подолали всі труднощі, а головне — довели, що справжня дружба існує і вона важлива у житті.