Казку “Незваний гість” написала письменниця з Нікополя Ольга Попова. Її переклад зробила Ольга Мітченко.
Розповідає NikopolART з посиланням на допис Інни Громницької.
Історія ця трапилася в одній казковій країні. Жителі цієї країни були працьовитими, добрими та чуйними. Вони щиро вірили у Диво і мали наївну, дивакувату вдачу.
І жила у тій країні одна Дівчинка. Була вона неймовірною фантазеркою і мрійницею. А іноді – і справжнісінькою чарівницею! Бо вміла робити маленькі чудеса. Ось, наприклад, із прозорого чохла її телефону поглядає ведмежатко, миле, але зовсім самотнє. Шкода Дівчинці ведмежати. Бере вона до рук ножиці, вирізає малюнок на папері за розміром чохла, додає дрібку чарів – і кумедне ведмежа сидить на лісовій галявинці, а навколо травиця зеленіє, квіточки пісень співають!.. Ведмедик утішно мружить очі від ясного сонечка – так йому любо та затишно у цьому казковому лісі. А Дівчинка ще й фарбами веселку йому намалює – знову щось незвичайне та нове у неї виходить! Радісне і надихаюче. Овва, і ведмежатко усміхнулося! Чи здалося?
А ще могла Дівчинка із шкарпеточок своїх сукню лялечці змайструвати.
А могла і саму ляльку зліпити із пластиліну, прикрасивши їй платтячко бабусиним бісером для вишивання…
У Дівчинки було багато подружок, таких самих, як вона – дивачок. Які ж веселі ігри вони разом затівали, які чарівні забави влаштовували! З подружками можна було потеревенити про що завгодно, завітати у гості одна до одної. Отак радісно та затишно жилося Дівчинці.
Час плине швидко – хто знає, скільки його стекло, але перетворилася наша Дівчинка на дорослу Жінку. Часом, була вона довірливої та наївною, іноді – мудрою та доброю, але дитяча вразливість і ніжність у ній так і залишилася… Словом, Дивачка!
Жила Жінка у тому ж будинку, на тій самій вулиці, що і у дитинстві. Дім свій любила. І гостям завжди була рада.
І ось одного разу у двері її будинку постукали… Відчинивши двері, побачила Дивачка у себе на порозі щось недоладне. Маленька, замурзана, сумна-пресумна Печалька дивилася на неї очима, повними сліз. Дивачка розгубилася.
– Що сталося? Ти хто? – співчутливо спитала вона.
– Я – Страх твій, – відповіла Печалька тихо-тихо.
– Мій? Ну… тоді заходь – гостем будеш, – розгублено усміхаючись, мовила Жінка.
І Страх увійшов у дім нашої милої чарівниці. Посадила Дивачка Страх у крісло, пригостила ароматним чаєм із малиновим варенням і булочками. Жінка сама придумала рецепт цих булочок: вони були із вершковим кремом, ще й посипані зверху мигдальними пелюстками. Виглядали вони дуже гарно, а смак мали просто чарівний.
Після такого смачного чаювання вигляд у Страха став більш-менш спокійним – і тоді Жінка запропонувала розповісти трохи про себе, щоб познайомитися ближче. Дивачку цікавило все:
– Відкіля ти приходиш? Як виникаєш? Чому я тебе не знаю, якщо ти – мій страх?
Набрав молодецького вигляду Страх. Повеселішав. Та й із задоволенням почав свою розповідь:
– Спочатку ти пускаєш у свої думки сумніви і дозволяєш їм оселитися у твоїй душі. Ти починаєш піддавати сумніву те, що бачиш, що чуєш і, навіть, те, що відчуваєш…
– Овва! – Жінка напружилася від здивування і навіть трохи зблідла, – а ти, що ти, Страху, робиш у цей час?
– А я починаю рости. Запускаю свої щупальці у твоє життя, щільно, наче корінням, вплітаюся у нього. Починаю змінювати яскраві фарби твого буття на більш тьмяні, перетворюю радість на сум, а сум – на печаль, а печаль – на розчарування…
Дивачки сиділа навпроти Страха із широко розплющеними очима-блюдцями якогось незрозумілого кольору морської хвилі перед бурею.
– Мені дуже цікаво. Продовжуй, будь ласка, – майже прошепотіла вона.
А Страх і просити не треба: для нього увага важлива, і він продовжував:
– А потім ти своїм сумнівам починаєш шукати підтвердження у своєму житті. Ти починаєш думати про них, боротися з ними. Немовби оголошуєш їм війну.
– А ти? Що у цей час робиш ти? – збентежено спитала Жінка, перетворюючись при цьому на зовсім маленьке перелякане дівча.
– О, я у цей час укорінююся у твоєму житті. Захоплюю територію, так би мовити.
Дівчинка-Жінка тривожно подивилася на Страх. І раптом побачила перед собою не маленьку, зіщулену і печальну, а цілком вдоволену собою і ситу істоту…
– Цікавенько… цікавенько, – промовила Дівчинка, не впізнавши власний голос. – А далі, далі що відбувається?! – тримтячі нотки у голосі Дівчинки чулися усе частіше.
– А коли ти знаходиш підтвердження своїм словам, а головне, своїм думкам – я просочую твою душу і позбавляю тебе Радості та щастя, забираю у тебе Сили та енергію. Я роблю тебе страшенною боягузкою… я позбавляю тебе твоїх здібностей і можливостей. Забираю усі твої таланти собі. Я цим живлюся. І зростаю завдяки цьому.
Дівчинка втиснулася у крісло, бо побачила перед собою уже не Печальку, яку впустила у свій дім, а справжнє Чудовисько. На мить їй дійсно стало лячно і самотньо. І кімната, і вогонь у комині, і все, що оточувало Дівчинку та було таким любим її серцю – усе і відразу занурилося у пітьму… Дівчинці стало важко дихати, серце прискорено билося у грудях, неначе маленька сполохана пташина. Губи її пересохли, а долоні і пальці, якими вона міцно стискала поруччя крісла, наче намагаючись зупинити цей жах, спітніли…
– Стоп! – раптом сказала собі Дівчинка. І здивувалася, яким чарівним чином усе змінилося: вона зручно сиділа в улюбленому креслі, у своїй світлій та затишній кімнаті. Так, поряд з нею було те саме Чудовисько, але наразі воно вже її не лякало.
– Стоп! – ще раз повторила Дівчинка, і цього разу її голос залунав впевнено і переконливо. – Адже у мене завжди є Вибір!
І, промовивши це, Дівчинка знову перетворилася на дорослу Жінку. І помітила вона, що Страх виглядав набагато меншим: він перетворився із страшного великого Чудовиська на Чудовисько дрібне.
Жінці таке перетворення сподобалося і вона продовжила свої роздуми:
– А якщо у мене є Вибір, то я можу знайти рішення!
Жінка усміхнулася, розправила плечі і знову стала Дивачкою. А Страх зіщулився і зробився ще меншим.
– По-перше, я можу звернутися за допомогою до друзів, рідних, близьких. Можу запитати у інших людей про те, чи так само, як я, вони бачать, чують, відчувають те, що викликає у мене сумніви і тривогу.
Але Страх не здавався:
– А якщо запитати нема в кого? Якщо ти залишишся віч-на-віч зі своїми сумнівами?
– Тоді я можу звернутися за допомогою до своїх Янголів-Охоронців, Господа, святих. До того, у кого вірю, і кому довіряю!
Тепер уже Страх утиснувся у крісло, а Жінка, трохи подумавши, продовжила:
– Я можу звернутися до … себе. До своєї Душі. Бо моя Душа ніколи не обманює… Вона щира. Я можу спитати у своєї Душі: для чого мені потрібні ці сумніви, що вони мені несуть, чому вони виникли? А потім я чесно відповім собі на ці питання. Так, ці відповіді можуть мені не сподобатися. Але прийнявши їх, я ближче познайомлюся із собою, усвідомлю справжні причини власної поведінки і відновлю мир у душі.
А коли у душі панує мир та рівновага, усе навкруги набуває зовсім іншого вигляду: більш радісного, благозвучного…
Страху стало сумно… і він зробився зовсім маленьким і печальним.
А Дивачка не зупинялася і, звертаючись уже до Страха, сказала:
– Втім, я ж могла просто не відчинити двері і не впустити тебе у свій дім!
Почувши це, Страх стрепенувся:
– Тоді б я почав грюкати тобі у вікна, заліз би до тебе через димар. Я би все одно дібрався до тебе…
Дивачка несподівано усміхнулася:
– Ну, якщо ти такий винахідливий, то скажи: чи не можна якось з тобою потоваришувати?
Страх замислився, а Жінка, навпаки, стала напрочуд мрійливою і ніжно мовила до нього:
– Ти ж – хороший!
– Як так? – вихопилося у Страха, який зовсім не очікував такого розгортання подій. А Жінка продовжувала:
– Ти ж прийшов для того, щоб оберігати і захищати мене, попереджувати про небезпеки, турбуватися про моє здоров’я.
Страх дивувався усе більше і більше, а сам при цьому ставав усе меншим…
Голос Жінки звучав упевнено, але м’яко:
– Ти приходиш для того, щоб нагадати мені про мою віру у себе, про довіру до світу!..
З кожним словом вигляд Жінки ставав більш чуттєвим і лагідним, її тіло якось розм’якло, а на обличчі з’явився рум’янець.
Страх уже й не приховував свій подив:
– Правда?
– Звісно! Ти лякаєш мене, щоб я здобула сміливість і мудрість бути собою.
І ще багато для чого, я це відчуваю, – спокійно відповіла Жінка.
– Ти упевнена, що говориш про мене?! – зіщулившись у маленьку грудочку, майже пошепки спитав Страх.
– Так! – упевненим тоном відповіла Жінка. Страх не зводив з неї здивованих очей, а вона продовжувала:
– Ти навчив мене бути розважливою, щирою та чесною із собою! Що би я без тебе робила?
Обличчя Жінки осяяла усмішка, така щира і добра, що Страх вкрай розгубився. А Жінка здивовано помітила: навпроти неї сидить не Страх, не Чудовисько, не замурзана Печалька, а дивовижна Хмаринка рожевого кольору.
– Мабуть, я піду, – сказала Хмаринка. – Ти мене зігріла. Виявляється, що я можу бути корисним… Мені так приємно було з тобою погомоніти…
– Ти заходь, якщо скучатимеш. Або якусь небезпеку для мене відчуєш – ніжно мовила Дівчинка-Жінка-Дивачка і поцілувала Хмаринку.
– Люблю тебе, – відповіла Хмаринка і розтанула…
Повідомити новину чи надіслати поезію (прозу) можна на електронну пошту: nikopol-art@ukr.net