Письменник з Марганця Сергій Рубан написав новелу «Заморені від війни». Повідомляє NikopolART.
– Вікусь, ще по келиху! І фісташок принеси. Побільше, бо ти наче крадеш їх з пальми, – Денис махнув офіціантці, мовляв, давай, не затримуйся.
– Нє, пацани, я скажу вам так. Це – політика. – Костя допив, поставив кухоль на стіл і поліз рукою по фісташку. – Задрало все…
– І не кажи, братан. Реально, не життя, а мурня якась. – Славік ствердно кивнув головою й запалив цигарку.
– Це закінчиться тоді, коли оті поци домовляться. А пацани гинуть наші. Ну, реально ж. – продовжував Костя.
– Так, політика. Тут ти точно сказав, – вимовив мовчазний Стас, який сказав, мабуть, першу фразу за півтори години посиденьок.
– Вік, ти заснула?
До столу підійшла молода худорлява симпатична дівчина. Було видно, що офіціантці трохи важко нести повен підніс. Поки дівчина розставляла принесене на стіл, Славік повільно провів від коліна до сідниці дівчини своєю здоровою п’ятірнею.
– Слав, не балуйся, – трохи ніяково з усмішкою сказала Віка й почала вигинатися вбік, звільняючись від лапання хлопця. Та, тримаючи однією рукою підніс, вона стояла між стільцями хлопців і вислизнути було непросто. Славік уже на повних хід мацав дівчину за сідниці.
– Слухай, а всі помітили, Віка покращала, чи що? Може трахнути її? – Славік проводжав офіціантку поглядом і дивився на кругленькі сідниці, обтягнуті джинсами.
– Ооооооо, наречений, ти забув, що через місяць весілля? – розреготався Денис. – Тобі ніззя! Дашка твоя тобі кіндер-сюрпризи нараз відірве й скаже, що так і було.
– Так, Дашка може, – сумно погодився Славік.
– Ось за що вони воюють? За що? Політики затіяли війну, пацани гинуть, люди страждають… – продовжив Костя. – Ми теж не живемо толком, а роки йдуть. Всі суєтяться, бігають, збирають кошти, донатять… А толку? Політики захочуть, клацнуть пальцями і всьо. Війни не буде. Ну, Слав, я не правий?
– Та воно то так… Не знаю, Костян. Я теж думав, може яку сотню кинути…
– Куди? Куди ти зібрався сотню кинути? Та, брате, справа не в тому, сотня, дві… Я косарь можу кинути, можу зелених! А толку? Розкрадуть, брате. Тупо все спиздять. Ти ж це краще мене знаєш. Ти думаєш їм нічого не дають, нічого не виділяють? Ось дивися, недавно у Юріка брата двоюрідного забрали, і почалося, то на каску збирали, то на бронік, то наколінники, то навушники… Думаю, постежу за цією комедією зі сторони. Спочатку хотів теж допомогти, але як відчував. Той вахлак попав у полон і все, бронік, каску і всі оті ніштяки носить зараз якийсь бурят…
– Ну, не вбили… Полон, це ж таке…
– Яке? Сто пудов по водяру пішов і попався. Ну, Слав, ти як мала дитина.
– Та я розумію, та все ж люди допомагають…
– А, Кривий! Продавав бронік. Ну йоп же ж. Це ж хтось отак збирав, донатив. Ну, типу тебе. І що?
– Да, пацани, я згоден, – знову кивнув Стас. – Кожен на своєму місці. Всі роблять, що можуть…
– І що ми робимо? – Славік скоса поглянув на Стаса.
– А ти думаєш мало? – підхопив Костя. Ось, дивись, малий, ми тут сидимо, так? Так! Віка при роботі, кафе працює, податки платяться. Так? Жорік працює, шашлик хтось же ж повинен смажити. Тобто, людина при роботі, при зарплаті… Ну, перекинь сотню Притулі, воно тебе врятує? Воно їх врятує? Тут головне, податки, розумієш?
– Які податки? Ми всі четверо не працюємо.
– Батьки наші працюють. Бізнес! Це ж кафе й сауна. Та ми просто утримуємо це все! Не так? А заправки? Скільки ти палива виїжджаєш за день?
Віка принесла чисті попільнички.
– Віка, ти допомагаєш ЗСУ?, – переключив увагу на дівчину Костя.
– Я що, олігарх? Ну, кришечки з пива ношу по дорозі до дому в пункт. Кажуть, з них протези солдатам роблять…
– Оооооооооо! Чув? Та ми тут за два тижні на три протези зібрали! – ожив трохи Денис.
– Ден, ми з келихів п’ємо. Які протези? Які кришечки?
– Ну, не завжди ж? А в сауні! Та, бляха, Вікторіє, принеси нам дванадцять пляшок пива! У склі.
– Братан, двісті баксів і вона заскочить в твою беху, навіть кліпнути не встигнеш, – після того, як дівчина відійшла від столу, Костя знову переключився на стурбовані погляди Славіка на сідницю офіціантки. – Можеш там з нею все й зробити. Все!
– Дениска, Дашка, витік інфи, кіндер-сюрпризи, смерть, похорон, згорьована мати…
Всі розреготалися над пересторогами Дена.
– Де той носатий? Жорррра!!!, – Ден теж свідомо переключився із принад звабливої дівки.
Жора підтюпцем майже біг із десятком шампурів у руках.
– Ооооооо, це я розумію сервіс! Жора, бравісимо! Ти сьогодні – кращий, – язик Стаса вже трохи заплітався. – Благодарочка!
– Чуєш, Жор, – трохи притишено промовив Костя. – Ти вже вибач за ті підсрачники. Ну, чесно, братан, не сердись. Ну, програв я на спір. Ну, буває.
Жора ніяково посміхнувся, нічого не промовивши. Хлопці вже були добре на підпитку, тому краще все ж було мовчати.
– Ну, все йди, зробиш нам ще по шампурику десь за годину – махнув рукою вбік чоловіка з трохи кавказькою зовнішністю Стас. – Він тебе пробачив, – вже до Кості промовив хлопець.
– Нє, пацани, не знаю, як ви, але я заморився вже від цієї сраки, цієї війни, від усього цього… – вже і Костін язик трохи повільніше працював. – Раніше, все було… Круїз, пам’ятаєте? Вечірки, клуби… А паті нічне?
– Ооооооо, паті я не забуду. – аж підскочив Славік. – Коли Юлька зняла ліфчик і дала ним старт гонці, то Стас так втикнув на цицьки, що мабуть і їхати вже не збирався.
Хлопці знову смачно розреготалися.
– Але там реально було на що глянути… – поринув у спогади Стас.
– Так, пацани… Як я сумую за цим часом…
– А когось зараз десь розстрілюють під Бахмутом…
– Слав, ти замахав. Ну, перекинь їм гроші! Ну, блін же ж, – розпашілий Костя схопився за сигарету.
– Може, кальян? – трохи намагався згладити Стас.
– Ти що, тьолка? Може, на шест поліземо, Стасіша? Я візьму ввечері кубинських у баті. Мужики ми, чи тьолки.
– Ок, – відразу погодився Стас.
– Тааааак, я теж, пацани, заморився від оцього треша. Раніше в парку музичка, дєвочки… Зараз художники картини про війну продають, стоять, кучкуються, щось там збирають… Влад врубив музон в кафешці, прибігли, вже з поетами місцевими, давай кричати, війна, а ти музику врубив. Чи й не трагедія століття. Що тепер, всім померти?
– Так, замахало…
Якийсь час всі задумливо дивилися на принесені офіціанткою пляшки, вже половина з яких були пустими.
– Пацани, пропоную пом’янути наших…
– Пивом? Ти перегрівся, – знову вишкірився на Славіка Костя. – Оце, блядь, повага до солдат. Віка, принеси конини пляшечку й чотири рюмахи.
Віка виконала заказ, хлопці випили, не закушуючи.
– Пацани, я буду їхати. Ще виручку забрати, батя сьогодні ніяк. Вік, дай рахунок!
– Та будемо всі збиратись, мабуть. До вечора. Стас, забереш мене на своїй, бо я планую в хлам.
– Сім триста? Хєрасє? Це ти, охломон, зі своїми фісташками… – засміявся Стас.
Денис витяг гаманець:
– Джентельмени, сьогодні пригощаю я!
– Та ясний-красний, що ти, – почав, сміючись, вставати з-за столу Костя.
Вже на виході з кафе всі на секунду зупинилися. Першою їхала поліція, за нею фургон з написом «Груз 200».
Трохи постояли, помовчали… Тишу порушив Стас, пікнувши брелоком. Хлопці пішли до своїх машин. Відкриваючи двері авто, Костя побачив, що Славік так і стоїть на порозі кафе. Стоїть і зажурено, чи то замислено дивиться під ноги.
Костя підійшов до друга.
– Братан, ну! Ну, чого ти? Все владнається, чуєш? Все буде добре, – Костя по-батьківськи обійняв Славіка і вперся лобом у його скроню. – Ей!
Славік якусь мить ще стояв і дивився в землю.
– Малий! – легенько труснув його Костя.
– Га? Що? – немов би прокинувшись від сну, перепитав Славік.
– Кажу, все буде нор-маль-но!
– Ааааа, так. Та я не проте… Слухай, Костян, вона точно дасть мені за двісті баксів?
– Точно, малий! – задоволено посміхнувся Костя, – Отут вже можеш мені повірити…
18.05.2023 р.