Новелу «Творча людина» написав письменник з Марганця Сергій Рубан, передає NikopolART.
Цього дня Олена чекала, наче Бога! Наче дитину. Первістка! Так, саме так! Дитину-первістка! Адже, з моменту написання першого вірша до появи на білий світ першої авторської збірочки минуло десь, приблизно, дев’ять місяців. Як же ж важко було зберігати від усіх цю таємницю! Дев’ять місяців! Як же ж хотіла Олена похвалитися тим, що пише вірші, і що все ж з’явиться збірка! Так, не велика, але ж книжка! Як хотіла вона опублікувати у фейсбуці хоч один вірш, хоч натяк на те, що вона творча людина! Їй так подобалось оце «ТВОРЧА ЛЮДИНА». Здавалося, бухгалтерка, не вчителька чи філолог, не з сім’ї вчителів чи професорів… «ТВОРЧА ЛЮДИНА» – Олена закрила очі й посміхнулася.
– Як мало треба людині для щастя… – чоловік Олени протирав свої запилені окуляри, що три дні валялися за диваном, і ось, нарешті, він їх там знайшов.
– Так! Я – щаслива, Вадиме! ЩА-СЛИ-ВА! – по складах промовила сяюча Олена й трішки підстрибнула. – Ти знав, що живеш із творчою людиною?
– Ну, я здогадувався, – взявся за підборіддя чоловік, – але щоб наскільки творча….
– Смійся, смійся. Але, сьогодні, цей день настав! Ти їдеш зі мною на Нову Пошту забирати книги?
– Звичайно! Як я можу бути осторонь історії, що твориться прямо на моїх очах! Та й сто книжечок, трохи важко…
– Це зараз – сто, – не дочекавшись закінчення жартів Вадима, промовила щаслива жінка. – Десь через тиждень я замовлю ще сотню. Може дві…
– Може, п’ять? Та що там дріботіти, давай тисячу замовимо! Нащо переплачувати Новій Пошті?
– Ти вирішив мене дістати? – Олена побігла прямо на чоловіка й замахнулася футболкою. Вадим уміло, наче самбіст, відступив у сторону, схопив дружину й однією рукою підняв її, тримаючи цією ж рукою під м’яке місце. Потім дружина неквапом сповзла по ньому донизу і вони поцілувались.
Вадим до безтями кохав свою «творчу людину», а «творча людина» не тільки до безтями кохала чоловіка, а й пробачала йому його постійні жарти.
– Ну, добре, добре, – почала викручуватися від поцілунку Олена, знаючи чим може закінчитися цей поцілунок. Ні на яку Нову Пошту вже ніхто не встигне. А вона б цього точно не пережила.
–
* * *
– Олено Петрівно, яка ціна книжки? Хочу замовити, чи вистачить грошей? – вже за кермом жартував чоловік.
– Ой, я не знаю! Не знаю. Обійшлася вона ж мені 65 грн. примірник. По сто гривень, як думаєш, не дорого буде?
– По сто гривень? Хух, ну слава Богу, сотня є! Матері, ну, твоїй свекрусі, ще одну навіть куплю. Та чи не дешево? А бензин, а масло, а амортизація, а «знос шин»?
Олена пильно подивилася на чоловіка.
– Та жартую, сотня, значить – сотня! – головне вчасно зупинитися, сам собі тихенько проказав Вадим.
* * *
– Вадиме, ти мені навіть тут не можеш допомогти! – Олена помітно нервувала. – Я всього лише попрохала вибрати краще фото для допису у Фейсбук. Краще фото книги. Чи, може, книгу без мене? Бо я сьогодні просто жахлива на знимку…
– Оленочко, ти красуня у мене. Звичайно, треба фото книжки з тобою. Чи тебе з книжкою, – вже прошепотів Вадим.
Ситуація загострювалася. Дружина сильно нервувала. Десятки, а можливо, вже і сотні фото з книгою були зроблені. Нічого не підходило під допис століття у Фейсбук! Жодне!
Десь за годину заплакана дружина таки примітила одну фотографію й разом з дописом розмістила її у Фуйсбук на свою сторінку. Ось вона, історична важлива мить! Ось зараз усі рідні, друзі, однокласники, куми, колеги взнають, що простенька й непримітна Олена Петрівна, бухгалтерка місцевого цукрового заводу – ТВОРЧА ЛЮДИНА!
* * *
Першою подзвонила мама Олени. Сльози, радість, поздоровлення. Пізніше будуть, обов’язково, обійми й тости за святковим столом. Бо святковий стіл буде на вихідних! Це вже точно! Це вже вирішено! Меню складене, продукти закуплені, список гостей затверджено! Але ще тільки понеділок! А скільки ще приємностей чекає….
* * *
Мама була першою людиною, яка подзвонила дочці й привітала. Першою, і як виявилося – останньою…
Коли Вадим приїхав із трьохденного відрядження, то з квітами зайшов до квартири. Дружини ніде не було…
– Кохана! Агов, є хто вдома?
Кохана, вона ж ТВОРЧА ЛЮДИНА стояла на балконі й дивилася в небо.
– Що трапилося, мала? – трохи переляканим голосом промовив Вадим.
– Нічого… Все добре…
– Ну, Зайченя, мені ти ж можеш розказати, правда ж? – як колись в юності до дружини звернувся стурбований чоловік.
– Нічого, Вадиме. Від слова – зовсім.
Очі дружини блищали. Ось-ось, і здається, вона вибухне затяжним плачем чи риданням.
– За три дні в мене замовили одну книжку, Вадиме! Одну! Людина, яку я навіть не знаю. На роботі тільки чудний Олег, якого ніхто всерйоз не сприймає,сказав «Вітаю». І все, більше ніхто… У Фейсбуці декілька привітань. З десяток чужих чи малознайомих людей написали «Вітаю» чи «Ви – супер!», а інші коментарі – в основному стікер, собачка з великим пальцем догори… Ну, знаєш, є такі стікери, така собачка, вона радіє, посміхається й піднімає палець догори й немов би хоче привітати…
– Знаю… – Вадим обійняв дружину й міцно притис її до себе. Вона тремтіла й сльози вже прокотилися по руці чоловіка.
– Ааааааа…. А, може, люди не бачать допис? Знаєш, є ж таке, що не видно…. І пишуть, мовляв, хто бачить, поставте плюсик….
– Бачать. Вони бачать допис, кохана. – Вадим не знав, що сказати. Балагур Вадим, який був душею будь-якої компанії, не знав, що сказати… Це точно він? Може, у відрядженні його підмінили?
– А ще я була в бібліотеці, подарувала три примірники книжки. А завідуюча непривітно мені сказала, що Іван Вікторович Корж недавно подарував п’ять своєї публіцистики, бо треба ж на читацьку залу. А в мене всього три було… Треба завтра донести…
– Так, кохана, донесемо…
– А ще Софійці день народження і я Тамарі Вікторівні запропонувала придбати… А вона говорить: Але ж дівчинка може засмутитися через такий подарунок…
– Так, звичайно, може й засмутиться. Хто зна. Сергійко ще в школі?
– Так…А котра година? Ой, пора забирати!
– Збирайся, сходимо разом.
– Чому так? Чому такі люди? Книжка коштує як півкілограма морозива, Вадиме? Як пляшка пива…
– Не засмучуйся, кохана. Можливо, дійсно, ще не всі побачили. Можливо, в людей скрутно з коштами. Війна все таки…
– І скрутно з людяністю… За привітання ж гроші я не брала…
* * *
До школи йшли мовчки. Тишу перервав дзвінкий голос Оксани, що пролунав десь згори. Подружжя синхронно підняло голови.
– Лєнка! Вітаю!
– О, а ти кажеш ніхто не вітає, – тихо прошепотів чоловік.
– Бачила у фебе, що ти книжки пишеш. Круть! Подаруєш мені? Тільки підпиши!
– Подарує, звичайно, подарує, Оксанко! – вимовив радісним голосом чоловік! Ми завтра занесемо! До-речі, ти ще масажами займаєшся?
– Так, роблю на замовлення! На дому, так сказати!
– Ну, то заразом зробиш нам по масажу, подаруєш я хотів сказати?
Посмішка чомусь зникла з лиця однокласниці Олени.
– Завтра не зможу, я ж на роботі допізна. Треба дивитися, що там у мене по часу…
– Добре, бувай Оксаночко, Миколі привіт, – Вадим не став чекати на відповідь… Навіщо знущатися з жінки?
* * *
– Я ж казав, що не всі взнали! Тарарам!!!!!! Нагорода обов’язково знаходить свого героя!!! Завжди! – Вадим підбіг і поцілував дружину. – Пиши!
– Що писати?
– Автографи! Пам’ятаєш Івана Григоровича, я тобі розказував, що у Трускавці з ним лікувався? Так ось, я навіть не знаю, як він узнав, але сьогодні він мені подзвонив і хоче придбати для чеської діаспори 80 твоїх книг! Тобто чеська діаспора побачила і якось вийшла на нього…Ну, не важливо, одним словом. І це тільки початок! Можливо, і ще придбає! Ось гроші. Перерахував!
Очі дружини округлилися, вона кинулася до виставлених на столі ще для фотографії книг, схопила одну, відкрила і…
– А що писати? Я ж не знаю цих людей…
– Звичайно, не знаєш. Пиши – З ПОВАГОЮ ТА НАЙКРАЩИМИ ПОБАЖАННЯМИ ВІД АВТОРА! І підпис! Автограф! Ти ж моя, творча людина, – Вадим міцно обійняв за плечі дружину.
Тепер щасливим був Вадим. Яке це щастя – бачити такою свою кохану дружину. Вона писала побажання читачам і немов би промовляла губами кожному ці слова. З різною інтонацією і мімікою. Раділа, посміхалася, сяяла від щастя.
– Я люблю тебе, – промовив Вадим.
Олена не чула. Його маленька кохана «творча людина» була заклопотана серйозною і такою важливою справою.
* * *
Вадим зробив свої справи у відрядженні до Києва за два дні. Ось що значить, профі! Ще день – погуляти вулицями столиці й рознести 80 книжок по столичним бібліотекам! Та якби треба було навіть всю Україну обійти, то обійшов би.
Що там цього Києва!