Сіра кішка сиділа на підвіконні і дивилася в небо. Невеличка вулиця давно спорожніла. Вулиця, яку сіренька пам’ятала, ще довгою-довгою, залитою теплим світлом, що сліпило маленькі очки кошеняти.
Вона поряд з мамою, переступає невпевненими лапками по зеленій траві. Чиїсь великі долоні піднімають її вверх, далеко від землі, пестять, лагідно чухають за вухом, а мама ходить унизу й стурбовано нявкає.
А з висоти дивиться небо.
Ось, прохолодним осіннім ранком, вона проводжає до воріт свою хазяйку. А потім дивиться, як та, підстрибуючи, повертає за ріг будинку, а на спині мотляється невеличкий рожевий наплічник з веселою котячою мордочкою.
Ось, вже дорослою кішкою, вона проганяє якогось бровка, що, випадково, забіг на її вулицю і хотів скривдити її кошенят. А потім заспокоює малюків, вилизуючи шорстким язиком злякані мордочки.
А ось вона скрутилася клубочком на колінах у хазяйки і задоволено муркотить. За вікном холодно й вітер. Вона трохи відкрила очі й перевіряє, чи сидять ще на канапі батьки її хазяйки. Тепло, затишно, добре. І небо скоро буде блакитним і лагідним.
А вчора її покинули. Немає поряд маленької дівчинки, немає її батьків. І, навіть, знайомого запаху ніде немає.
Лише звук сирени наповнював вулицю.
Легкий, але холодний вітерець дмухав їй у спину, вільно пролітав крізь віконну раму й ворущив обпалені фотознімки на яких всі ще були разом. Підвіконня з рамою, це, ледве не єдине, що вціліло після минулого ракетного прильоту.
Кішка дивилася в небо і хотіла побачити там свою хазяйку. А небо дивилося на сіру кішку і на довгий ракетний слід, що тягнувся до останнього вцілілого підвіконня на невеличкій вулиці.