Розповідь “Міський ліхтар” написала письменниця з Покрова Наталія Князюк.
***
– А ось і Любаша – зауважив, як завжди мовчазний і проникливий, терплячий і незмінно імпозантний, безіменний доглядач за чужими долями – мiський лiхтар.
За роки свого відданого служіння людям вiн багато чого побачив. Його всевидюче й недремне око старанно й прозорливо відстежувало найменші зміни, що відбувалися навколо його безликої, безсловесної персони. Його очі, часом оповиті серпанком, а часом запалені яскравим вогнем, фіксували і розглядали те, що прості смертні вперто не хотіли бачити.
Вечорами, коли Сонце йшло подрімати кудись високо-високо і ховалося за темними і кудлатими хмарами, у парку, як за помахом чарівної палички, запалювалися ліхтарі.
На небі, куди шлях людському розуму закритий, Сонце натягувало на свої змерзлі плечі плед, зручно влаштовувалося, поклавши під голову пухнасту і м’яку хмару, і, випивши прямо в ліжку чашку теплого молока з корицею, поринало в безтурботний сон.
У цих снах Сонце нізащо не віддавало свою владу нічному сторожу темряви – Місяцю.
На час вимушеного відпочинку Сонця, Місяць ставав повноправним господарем ночі, і тепер для всіх його підданих набули чинності непорушні правила та закони.
А от багатьом людям здавалося, що ліхтар зовсім не здатний на будь-які вчинки – стоїть собі тут і стоїть, на одному місці, виконуючи свою таку, на перший погляд, незначну роль. Невже він взагалі може думати, співпереживати, виявляти свої емоції? Та що там, аналізувати те, що відбувається навколо?
Люди мовчки проходили повз нього. Одні поспішали у своїх справах, а інші снували тут без діла, не ставлячи собі запитань і не знаходячи єдиного рішення своїх численних проблем. Деякі з них пропалювали свої життя, нікчемно і бездумно витрачаючи свій вроджений потенціал, розкидаючи на всі боки свої таланти і здібності, не замислюючись ні на мить, що може бути інакше.
А хто він такий? Лише ліхтар, який виконує свою місію в міському парку, випромінюючи своє світло перехожим? Ліхтар, що роздає силу вогню за будь-якої погоди, не дивлячись на дощ, сніг та вітер? Світильник, що не опускає голову, не зважаючи ні на що?
Хто він? Неживий предмет?Він лише освітлювальний прилад, штучне джерело світла, путівник у темну пору доби, носій тепла та енергії? Скляна куля, що стоїть на одній нозі, улесливо роздає свої промені невдалим і невдячним мандрівникам? Адже більше він ні на що не здатний. Чи не так?
Діоген Синопський, давньогрецький філософ, який жив у третьому столітті до нашої ери, прославив цей лiхтар, що світиться. Мислитель ходив з ним днем вулицями і за допомогою цього прожектора «шукав людину». Чи зміг цей тлінний мудрець переоцінити свої цінності? Чи вийшло в нього пізнати сенс життя?
Історія каже нам про те, що ні. Чому? Гордість і марнославство завадило йому розглянути, навіть у сонячний день, зі світильником у руці те, що гранично ясно і зрозуміло і без освітлення. Діоген не вiрив у Творця.
Ліхтар любив своє призначення і старанно виконував свою роботу.
Часто він у буквальному значенні цього слова рятував людські життя.
Своїми невидимими руками він підтримував тих, хто міг спіткнутися і впасти, втративши при цьому не тiльки рівновагу, а й здоров’я.
Висвітлюючи своїм прожектором вулицю, він, немов Данко з вирваним із грудей серцем, допомагав перехожим не втрачати на увазі дорогу, яка веде до досягнення мети.
Іноді ліхтар уявляв себе Місяцем та Сонцем в одному флаконі. Він порівнював себе з ними, все ж таки розуміючи і приймаючи своє скромне амплуа тут, на землі.
Ну, а сьогодні, ліхтар, опустив свої очі вниз, які насправді були промінчиками добра і світла, та уважно стежив за Любою. Він навіть не знав, чому вирішив так назвати цю жінку. Йому подобалося це ім’я – Люба, Любушка, Любов. Скільки в цьому слові тепла, самопожертви та надії!
Любушка часто любила бродити у міському парку. Вона приносила хліб для птахів та сухий корм для котiв, які, тільки-но вона показувалася у воротах ще темного і неосвітленого парку, бігли до неї на зустріч, штовхаючи один одного.
Жінка сідала на лавку і у світлі ліхтаря подовгу розглядала білі сніжинки, що опускалися на землю. На вигляд усі сніжинки були схожими. Немов усі вони з скриньки, однакові з обличчя. Але це зовсім не так. Існує 10 в 158 ступені різних варіантів сніжинок. Любушка про це знала і милувалася дивовижним, плавним та зворушливим танцем цих Божих створінь!
Ось тільки не зустріла ця привереда для себе гідної пари. Люба вважала, що немає ніде, на всьому білому світі, половинки, яка б відповідала у всьому, будучи її доповненням, світлом та відрадою.
Звичайно, Люба не знала, що за нею спостерігає ліхтар. Та й взагалі, хіба ліхтар – володар очей та душi? Хіба його світло може досягати глибини сердець і зважувати на терезах наші бажання?
Тепер погляд ліхтаря впав на Сергія. Той теж самотньо бавив свої вечори тут, у цьому парку. У Сергія був такий самий світогляд, як і у Любушки. Та хіба існує десь жінка, яка може його ощасливити? Звичайно, ні. Чудес не буває, у цьому чоловік був певен.
Він був прихильником піших прогулянок притихлим парком. Сергію подобалося спостерігати, як спалахують ліхтарі, і з’являються химерні тіні, в яких можна розглянути і себе, але тільки під іншим кутом – сміливого, впевненого в собі і поблажливого, ніжного і цілісного одночасно.
– Що б зробити, щоб ці дві половинки нарешті зустрілися? – розмірковував ліхтар – адже можна ось так блукати тут, у парку, роками, і не зустрітися.
– Насправді Любаша та Сергій створені один для одного. Нічого, я обов’язково щось придумаю.
– Як їх познайомити? – чухав себе за вухом ліхтар – банальності в цьому випадку не доречні.
– Придумав! – про себе вигукнув ліхтар.
Любаша ходила засніженою доріжкою. Вона дивилася собі під ноги, не зустрічаючись очима з відвідувачами засніженої обителі.
– Напевно, мені вже час повертатися додому. Щоправда, там на мене ніхто не чекає – подумала Люба.
Вона зупинилася біля ліхтаря, дістала з сумочки стільниковий телефон, щоб подивитися, котра зараз година.
Сергій, не дивлячись ні собі під ноги, ні на всі боки, намагався йти швидко – наближався час хокейного матчу, який він мав намір бачити онлайн. Біля самого ліхтаря була крижана стежка. Не помітивши небезпеки, Сергій, смішно розкидавши в різні боки руки, вибивши з долонь Любушки телефон, упав їй під ноги!
– Під ноги треба дивитися! – у серцях скрикнула Любушка, з цікавістю розглядаючи Сергія, що валявся в снігу біля її ніг. -Дайте мені руку. Допоможу вам підвестися – сказала Люба.
– Відійдіть від мене, будь ласка, дівчино! – відповів Сергій – сам упораюсь.
Обтрушившись від снігу, він уже хотів йти у своїх справах, але Люба шукала в снігу телефон.
– Ну куди він завалився? Це все через вас я втратила телефон. Тепер доведеться новий купувати. Гей, як вас звати, наберіть мій номер. Може, телефон відгукнеться – миролюбно попросила Любушка.
Телефон озвався. Він лежав у кущах бузку. Нахилившись, щоб підібрати телефон, Сергій та Люба зіткнулися лобами, і, послизнувшись, разом упали у сніг.
– Ой! – одночасно скрикнули вони – під ноги треба дивитися!
– А чи не випити нам разом кави? – струшуючи сніг із пальта Любаші, спитав Сергій.
– А що, ви в цьому точно впевнені? – сказала Любушка.
– Я тепер це знаю напевно – відповів Сергій – дива точно трапляються, принаймні один раз у житті, так точно.
До воріт парку повільно наближалася пара. Сергій дбайливо підтримував Любушку під руку. Молоді люди розмовляли. Виявляється, мешкають вони в сусідніх будинках. Люба та Сергій сміялися, говорячи один одному однакові фрази.Схвально хитаючи головою, за ними спостерігав міський ліхтар. Він безапеляційно вважав, що у світі існують дві однакові сніжинки – у цьому ліхтарі був абсолютно впевнений.
Автор Князюк Наталія.
Фото Наталія Андрущенко.
Повідомити новину або надіслати поезію (прозу) можна на електронну пошту: nikopol-art@ukr.net