Розповідь “Вона все одно тебе з’їсть” написав письменник з Нікополя Роман Євдокімов.
***
Село Олексіївка знаходиться недалеко від міста Нікополь. Цій місцині добре дісталося під час Навали росіян, тож свого часу Нікополь отримав звання «Місто-герой», а село просто раділо тому, що пережило війну. Втім, втрат не уникнуло і воно. Були тут і понівечені будинки, і знищені подвір’я, і вбиті росіянами люди. Але ця історія про інше. Вона про молодого чоловіка Андрія, якого ще в дитинстві батьки вивезли до Польщі, туди, де не літали ворожі снаряди і не дзижчали смертоносні дрони. Коли все закінчилося, родина якось забула повернутися додому. Не до того було. Побут, самі розумієте.
Спочатку за їх покинутим будинком дивилася сестра матері Андрія, тобто його тітка. Жінка навіть почала вважати, що тепер це житло належить їй. Тітка була самотньою і ніколи не мала надто теплих відносин ані з рідною сестрою, ані з ким-то ще. Сама тітка жила в добротній хаті геть на краю села, можна сказати, що й за селом. З часом їй набридло доглядати старе житло Андрієвих батьків і дім просто покинули. Згодом тітка взагалі припинила виходити на зв’язок, номер мобільного став недійсним, а контакти сусідів не збереглись – багато хто переїхав до міста, хтось помер. Втім, в селі мешкав старий друг батька Андрія на ім’я Іван. Він не одразу, але все ж погодився піти провідати тітку і дізнатися, чи не трапилось чого. Батька здивувало те, що друга довелося вмовляти. По-перше, в селі і так всі про всіх повинні знати, а по-друге, раніше Іван завжди був радий в усьому допомогти, а тут впирався до останнього, ухиляючись і бормочачи якісь нісенітниці про поганий стан здоров’я. Згодом зв’язок з Іваном обірвався. Звісно, можна було звернутися до поліції, але тут вже запротестувала мати, яка мала на те свої, відомі лише їй, причини. Після тривалих перемовин тет-а-тет з батьком, від цієї думки остаточно відмовилися. Через зачинені двері до Андрія деякий час долинали фрази на кшталт «Ти сам знаєш, що нам краще не лізти в це» і «Війна нам тут ні до чого».
Так історія з малою Батьківщиною Андрія зам’ялася і більше не давала про себе знати аж до тих пір, доки хлопець не перейшов на другий курс історичного факультету. Щойно почалися різдвяні канікули, всі одногрупники роз’їхалися з гуртожитку домів, і йому теж конче закортіло додому. До того, старого, де він народився. Хлопець так гостро захотів дізнатися, де його коріння, ніби щось ухопило його за саме серце і не давало спокою ні вдень, ні вночі, наче несплачений борг. Деякий час він, сказавши, що це потрібно для реферату, намагався вивідати в батьків адресу або розташування їх старого дому або ще якусь корисну інформацію. Ніяк. Лише одного разку батько проговорився, що тітчин будинок стояв в Олексіївці майже за селом, наче проклятий. Ці таємниці та недомовки лише підігріли цікавість хлопця, тож одного дня він зібрав рюкзак і покинув кімнату гуртожитку. Батьків він запевнив, що на різдвяні свята залишиться в гуртожитку, щоб підтягнути «хвости».
Подолавши доволі простий і приємний шлях від Польщі до України, а потім трохи важчу дорогу самою Україною, Андрій вийшов з автобусу на кінцевій зупинці в Олексіївці. Шлях з Кракова забрав багато сил і хлопцю дуже хотілося їсти і спати. З першим мав допомогти величезний пиріжок з м’ясом, який він трохи раніше купив у кафе «Амфора» перед самим селом, куди водій забігав за кавою в паперовому стаканчику і червоним «Честером». Їсти в транспорті Андрій не став, тож вирішив повечеряти дорогою від зупинки до дому. До тітчиного будинку було хвилин п’ятнадцять ходу. Сонце ще не сіло, хоча дні в цю пору були не надто довгі. Навігатор сумлінно прокладав маршрут, хлопець йшов собі і їв пиріжок.
Шлях вів його вздовж огороджених парканами одноповерхових будинків по обидва боки асфальтованої дороги. Майже перед кожним двором росли фруктові дерева, що зараз стояли без листя, немов скелети невідомих створінь, а по той бік огорожі гавкала собака чи декілька. Іноді траплялися місцеві, що з цікавістю дивилися на новенького. Всі вони привітно віталися, наче були Андрію давніми знайомими. Згодом будинки закінчились, далі вздовж дороги потягнулись посадки, за якими виднілися поля, вкриті тонким шаром брудного снігу. Праворуч, просто перед посадкою, дерева трохи розступилися, утворюючи нешироку ґрунтову смугу, яка привела Андрія до високих залізних воріт синього кольору. В обидва боки від них тягнувся високий бетонний паркан. Андрій потягнув за ручку і переконався, що ворота зачинені на замок. Хлопець подивився в замкову щілину і, з’ясувавши, що у дворі на нього не чатує собака чи ще якась біда, переліз на той бік. Хлопець постукав у двері, але дім здавався порожнім. Міцні стулки дверей, вікна з кованими гратами, шиферна покрівля, як новенька. Тітчине житло ззовні не виглядало дуже великим. Один поверх, кілька кімнат, можливо, підпілля. В середину парубок потрапити не міг, бо не мав ключа. Він обійшов дім навколо, зазираючи у вікна. Нічого не видно за важкими занавісками. Втім, навіть якщо у вікнах була би відчинена хоча б одна кватирка, решітка все одно не пустить до хати. Швидко сутеніло і треба було щось робити, щоб не залишитися на вулиці. На що він взагалі розраховував, що тітка вискочить і задушить його в обіймах? Десь в глибині душі – так.
Не придумавши нічого кращого, Андрій переліз назад на вулицю і попрямував до найближчої хати. Покликавши господаря, хлопець дізнався, що тітку вже давно ніхто не бачив, мабуть кудись поїхала. Вона майже не спілкувалася з односельчанами. Також хлопець дізнався, де живе друг його батька Іван. П’ять хвилин потому Андрій був на місці. Чоловік зустрів парубка неприязно. Розмовляти не захотів, в дім теж не пустив, а ключа кинув, наче прокаженому, боячись доторкнутися і підчепити страшну хворобу.
– Це ключ від вашої старої хати, там пошукаєш, чим відчинити будинок тієї курви, – це все, що сказав Іван перш ніж зачинити двері перед носом у хлопця. Андрій тільки і встиг помітити, що чоловік шкутильгав, наче його темно-сині спортивні штани приховували дерев’яну, як у пірата, ногу.
Довелося знов допитуватися у місцевих, де ж все-таки знаходиться той будинок, що колись був його домівкою?
Вже стемніло, коли Андрій нарешті знайшов потрібне місце. Він увійшов у старезну занедбану хату з вицвілими і, подекуди, відпалими шпалерами, провислою стелею зі слідами патьоків, гниллю, цвіллю і всім іншим, чим багаті закинуті будинки. Підсвічуючи собі шлях мобільним телефоном, Андрій ходив посеред запилених меблів і намагався пригадати ті часи, коли це приміщення було його домівкою. Чим пахло те життя? Яким воно було на дотик? Як смакувало? Парубок поринув у теплі фантазії. Мамині руки, бабусина випічка, дідусева наука, батькові жарти… нічого з цього він не пам’ятав, але зараз, в старому гнилому будинку, давно забуте дитинство накрило його хвилею мрій.
Електрики в домі не було. Втомлений Андрій швидко змерз, тож зайшовся шукати ключ від тітчиної хати. Роблячи це, він попутно фотографував на телефон сліди минулого життя. Покинуті на підлозі в дитячій іграшки, які давно забули теплоту маленьких ручок, посуд битий і цілий, провалений старий диван, фото ще зовсім молодого батька на стіні. Його Андрій взяв із собою, сунувши в рюкзак разом із рамкою.
Раптом в пітьмі щось ворухнулось. Андрій аж здригнувся від несподіванки. Серце хлопця ледь не впало в п’яти, коли він побачив темну фігуру, що мовчки спостерігала за ним із мороку батьківської спальні. Від страху Андрій завмер і не наважувався поворухнутися. Незнайомець теж стояв мовчки. Зрештою, парубок взяв себе в руки, посвітив в спальню ліхтариком і одразу ж замружився від світла, що відбилося від дзеркальних дверей шафи-купе, в яких він весь цей час спостерігав власне відображення.
Увійшовши до кімнати, Андрій встав навпроти запиленого дзеркала і посміхнувся.
Відображення посміхнулося у відповідь. Декілька хвилин вони дивилися одне на одного. Хлопець думав про те, що насправді завадило його батькам продати дім разом з усім вмістом. Тітка? Надія, що колись вони сюди повернуться? Може вони чогось боялись? Або байдужість. Спочатку не було часу, бо «за кордоном теж не легко». Далі «не на часі». Потім «кому той мотлох потрібен».
Посунувши в бік двері, Андрій побачив чиюсь стару шинель на тремпелі і ще якийсь одяг на поличках. В кишені шинелі знайшлась в’язанка ключів. Хлопець дуже сподівався, що котрийсь з них підійде до дверей тітчиного будинку. Покидаючи стару оселю своїх батьків, Андрій мав в душі відчуття, що залишає лежати на узбіччі тіло загиблого друга.
Шлях до будинку тітки хлопець подолав майже бігом. Хотілося їсти. Хотілося спати. Порожня сільська вулиця навіювала страшні фантазії. Зараз із замерзлих чорних кущів виплигне хтось і як зробить щось, буде комусь непереливки.
Двері відімкнулися першим ліпшим ключем зі зв’язки і Андрій увійшов в порожній будинок.
– Агов, є тут хто? – гукнув хлопець, аби переконатися, що будинок таки порожній.
Підсвічуючи ліхтариком телефона, він знайшов лічильник і увімкнув живлення в будинку. Слабка жовта лампочка освітила простеньку прихожу, застелену червоними доріжками. Окрім вхідної, тут було двоє дверей. Праві вели на кухню, ті, що прямо – до вітальні. Кухня виглядала так, наче її щойно залишили. Андрій навіть помацав чайник, чи не виявиться той ще теплим? Не виявився. Ніякої їжі хлопець теж не знайшов, тож доведеться чекати на ранок і йти в магазин.
Вітальня мала посередині великий стіл з шістьма стільцями навколо, сервант з усяким кришталевим посудом за склом і телевізор в куточку. Андрій глянув у завішене щільними шторами велике вікно, але побачив саму чорноту. Ця кімната теж мала двоє дверей, окрім вхідної. За одними дверима виявилась тітчина спальня з великим ліжком, шафою і трюмо, інша кімната була зачинена. Цікаво, що замкової щілини під ручкою не знайшлося.
- З того боку зачинена, чи шо? – хлопець посмикав сильніше, але результату це не дало. – Вранці розберуся.
З цими словами Андрій пішов до тітчиної спальні, вимкнув в ній світло, залишивши лампу у вітальні світитись замість нічника, і впав на ліжко просто в джинсах і сорочці, ледь скинувши верхній одяг і взуття.
Йому снилися великі летючі павуки. Вони ганялися за людьми і пили їх кров.
Напившись досхочу, павуки вибухали, залишаючи мертві розірвані тіла лежати на землі. Позаду павуків з їх черевця тягнулася довга нитка павутини. Цих хижих створінь літало в повітрі так багато, що всі поля, ліси і будинки стояли вкриті срібним павутинням. Також летючі потвори видавали мерзенне дзижчання. Якщо цей монотонний натужний тріскіт наближався, то прийшов час тікати. Уві сні Андрій опустив очі долу і побачив, що один з павуків вже сидить на його грудях і п’є кров просто з серця парубка. В мить, коли хлопець збирався закричати, потвора вибухнула.
Сівши на тітчиному ліжку, Андрій деякий час не міг прийти до тями після сну. Холодне чоло спітніло і волосся пристало до нього мокрими бурульками. Він подивився на годинник в телефоні. Четверта година ранку. «Вовча година» пролунали слова в його голові. Яка ще вовча година? Звідки він про це знає взагалі? Шкірою без упину бігли невидимі мурашки. Волосся на потилиці рухалося, наче наелектризоване. Або наче хтось розчісував його довгими гострими пазурами. Андрій схопив себе за волосся на потилиці, але ніякої руки з пазурами там не було. Нестерпно захотілося подзвонити батькам, але дзвінок не проходив. Він спробував набрати маму чи тата декілька разів, але без результату.
Тоді хлопець затримав дихання і прислухався до тиші. Щось змінилось. Буває, відчуваєш чиюсь присутність, наче спиним мозком. Просто знаєш, що в приміщенні, окрім тебе, хтось є. Ось і зараз Андрій просто знав. Він встав і вийшов з темної спальні до освітленої жовтою лампочкою вітальні.
-Тут хтось є? Це я, Андрій, ваш небіж. Вибачте за вторгнення, але я не мав, де зупинитися, – у відповідь лише дратуюча, наелектризована тиша.
Раптом хлопець почув голоси. З того боку зачиненої двері хтось розмовляв. Він підійшов і приклав вухо до стулки. Спочатку чулося лише якесь пікання і бурмотіння. Потім він почав розбирати слова.
-Так. Довелося ампутувати. Дрон влупив. Тельбухи бронік захистив, а кінцівки занадто сильно посікло. Також слух і зір покинули чат. Очі вибило уламками, а перетинки просто лопнули від вибуху.
– Жесть. Не краще його взагалі… нащо так жити?
– На евтаназію дозвіл від родичів потрібен, їх шукають як раз. Ми його самого ледь опізнали.
– Капець. Як в тій пісні. Now the world is gone, I`m just one…
– Не чув. Я більше Степана Гігу люблю. Той сон, той сооон мені щоночі сниииться.
– Диви, сміється. Може йому щось хороше сниться?
– Може, зважаючи, скільки в ньому морфіну.
Андрій спробував відкрити двері, але вони залишалися наглухо зачиненими. Тоді він відійшов до центру кімнати, аж доки не уперся в стіл. Озирнувшись, хлопець побачив різдвяну листівку, що лежала на візерунчастій скатертині. Він міг закластися на що завгодно, що хвилину тому стіл був порожній. Тремтячими руками парубок відкрив яскраву листівку з ялинками і подарунками на обкладинці. В середині він побачив надрукований святковим шрифтом віршик.
Прийдуть до тебе три празники в гості,
Той перший празник зжере твої ноги,
Той другий празник візьме твої руки,
Той третій празник з’їсть твоє обличчя.
Радуйся, земле, смертний тут кожен!
Святкує з нами вся наша родина!
Нова дитина лягла в домовину!
І Син, навіть, Божий їй не допоможе!
Мертве електричне світло давило на скроні. Весь час здавалося, що в кутку хтось ховається. Дивиться. Чекає. Шепоче його ім’я. Андрій бачив чиїсь силуети боковим зором. Хтось скрипить підлогою просто позаду. Хтось… хлопець рвучко розвернувся і подивився в бік дверей до тітчиної спальні. Там, в темній кімнаті стояла темна фігура. Він майже злякався. Ще одне відображення. Мабуть, знову купе з великими дзеркалами, колись вони були в моді. Стривайте. Але ж в спальні не було купе…
Фігура зробила крок назустріч хлопцеві. Її очі засвітилися зеленим, а рот розплився в чорнозубій посмішці. Раптом незнайомець видав те саме дзижчання, що видавали летючі павуки у сні хлопця. Якщо наближається, краще тікати.
Андрій кинувся до вхідних дверей. Він кулею вилетів надвір, тікаючи від страшного місця в самих шкарпетках по холодному асфальту. Куртка, шапка та інші речі залишилися в будинку, але зараз його це не турбувало. Андрій не встиг зглянутися, як опинився біля дверей Івана. Переляканий парубок щодуху гупав в стулки і кричав щось нерозбірливе. Двері відчинилися і його впустили всередину.
Іван всадовив Андрія за стіл і дав гарячого чаю в металевій кружці. Чайник він скип’ятив на простій але чистій газовій плитці, наливши води з пластикової пляшки з написом «Прозора» на етикетці. До чаю були магазинні пундики і згущене молоко. Чоловік і правда не мав однієї ноги, але її замінював нормальний сучасний протез, а не дерев’яна кінцівка, як уявляв хлопець. Іван мовчки сів навпроти Андрія, дивлячись, як той гріється чаєм.
- Ви не уявляєте, як там страшно, – парубка нарешті перестало колотити.
- Уявляю.
- Чого ж ви не попередили?
- Я попередив. Ти просто не захотів почути.
- Цей будинок треба знести!
- Будинок не винен.
- Ага, звісно! Я звідти ледь втік!
- Ти не втік. Вона все одно тебе з’їсть.
- Що ви…
Раптом навколо стало абсолютно темно. Андрій лежав на якомусь ліжку. Він спробував встати, але не зміг, щось заважало. Хлопець рвався і кричав, але звуків не було, як в космосі. Він плакав і кликав на допомогу, але ніхто не відгукнувся. Пройшло хтозна скільки часу, Андрій майже знепритомнів від безсилля, коли просто перед ним в темряві відкрився світлий прямокутник дверного прорізу. В нього увійшла жінка в чорній похоронній сукні з такою ж чорною вуаллю на обличчі. З того боку дверей Андрій побачив вітальню тітчиного будинку. Виходить, він зараз в тій кімнаті, що була зачиненою і яку він так і не зміг відкрити. Опустивши очі, парубок побачив, що лежить на казенному односпальному ліжку, накритий білою ковдрою. Жінка підійшла і сіла на край його ліжка.
-Здраствуй, небоже, – лагідно привіталась вона. – Як справи?
-Тітонько, відпустіть мене, я нікому нічого не скажу! Я просто хочу піти додому, – обличчям Андрія текли рясні гарячі сльози.
-Відпустити? Я тебе і не тримаю. Ти сам до мене прийшов. Та все одно, як ти підеш, коли в тебе немає ніг? – жінка відкинула ковдру, і Андрій побачив, що замість рук і ніг в нього тільки чотири короткі культі, перемотані брудними бинтами.
Андрій закричав від жаху. Він кричав, доки міг, а коли з горла полетіли бризки крові і перетинки перестали видавати звук, він кричав без звуку. Потім хрипів. Потім замовк. Коли настала тиша, жінка встала і нахилилася над його обличчям. Вона відкинула вуаль. Її лице виявилось лицем його власної матері. Не сказавши ані слова, жінка відкрила рот і вкусила Андрія за щоку, відірвавши чималий шматок м’яса. Вона почала повільно жувати, замруживши очі від задоволення. Плакати чи кричати сил вже не було, тому хлопець зайшовся гучним веселим сміхом навіженого. Двері в сусідню кімнату тихо зачинилися, лишаючи його в абсолютній темряві. Лише чийсь голос востаннє вимовив:
– Диви, сміється. Може йому щось хороше сниться?
Автор: Роман Євдокимов
Повідомити новину або надіслати поезію (прозу) можна на електронну пошту: nikopol-art@ukr.net