Розповідь «Два латте» написала письменниця з Покрова Наталія Князюк.
NikopolART пропонує її до вашої уваги.
***
– Добрий вечір, Тамаро Євгенівно! Вам як, завжди, два лате? – з посмішкою запитала я, з тривогою вдивляючись у маленьке, поцятковане глибокими зморшками обличчя запізнілої клієнтки, яке, втім, не розгубило свого шарму.
– Здрастуйте, Лізонько! Так, як завжди, два лате. Вже будьте люб’язні, поважайте стареньку, ще й булочку, будь ласка.
Тамара Євгенівна прилаштувала тростину, зачепивши її за спинку стільця, і, звично придушивши в собі гримасу болю, насилу присіла за столик біля вікна.
– Ми тут усі переживали і здогадувалися про те, що раптом такого могло статися, що порушило ваш звичайний розпорядок? Не може такого бути, щоб ви забули, який сьогодні день. Я навіть вибігала на вулицю, сподіваючись знову побачити вас, – сказала я відвідувачці, на секунду відволікаючись, щоб дати розпорядження новенькій офіціантці.
– Голубонько! Те, про що ви подумали, обов’язково зі мною станеться, але, коли і за яких обставин, про це ніхто не знає. Не хвилюйтеся, Лізонько, скринька просто відкривається – вранці я пішла пенсію отримувати, та банкомат картку проковтнув. Ця неприємність змусила мене йти в банк і оформляти нову картку, а там черга. Мабуть, усі бабусі нашого району вирішили саме сьогодні, в суботу, провернути валютні операції в особливо великих розмірах! – Тамара Євгенівна жартувала, але було помітно, що жінка дуже втомилася.
Її руки, завжди в чорних мереживних рукавичках, зрадницьки тремтіли, куточки рота опустилися донизу, а бліде й худе личко помітно змарніло. Так, роки нікого не прикрашають, на жаль……
Ще на зорі своєї кар’єри я познайомилася з однією дуже колоритною подружньою парою, про яку і хочу вам розповісти.
Це був високий і ставний сивочолий чоловік, і жінка, яка на зло рокам намагається зберегти свою привабливість. Вони приходили в кав’ярню щосуботи, незважаючи ні на яку погоду. У сніг, у дощ, і в спеку Тамара Євгенівна та Богдан Львович під руку чинно прогулювалися і незмінно заходили до нас на каву – це був їхній певний щотижневий моціон, порушити який, мабуть, не може ніщо, ну майже ніщо.
– Ти замерзла, норовливе Боже створіння, і за сумісництвом, співучасниця всього мого життя? Казав же я тобі, бери парасольку, впертюха ти така собі – ще з вечора в мене ноги боліли, а ти мені твердила – не буде дощу, не буде дощу. Ну, і хто, зрештою, виявився правий? – гнівно запитував дружину Богдан Львович, із легкою посмішкою поглядаючи, як Тамара Євгенівна, манірно відставивши вбік мізинець, не без задоволення куштує ароматний кавовий напій.
– І що? Нічого страшного зі мною не сталося. Не цукрова, не розтану – нарочито сердито відповідала жінка.
– Ти що, Томочко, забула, як нещодавно, минулої осені, так само, мені наперекір, ти промочила в холодній воді ноги? По калюжах вона ходила, бачте, дитинство в неї в одному місці заграло. Скажеш, що зовсім не пам’ятаєш, що потім лікувати довелося твій бронхіт цілий місяць? – кип’ятився чоловік – не можна бути такою безтурботною. У нашому з тобою віці треба бути більш обачною.
-Ну що ти, Богдане, бурчиш, як старий дід? Усе зі мною буде добре, не драматизуй. Краще замов мені, мабуть, ще булочку з корицею – аж надто смачні вони тут, – говорила Тамара Євгенівна.
Вона, як англійська королева, на знак схвалення, чемно кивала головою, а чоловік, не зводячи з коханої очей, повільно розмішував ложечкою цукор у витонченій перламутровій чашці.
Задоволено посміхаючись, Богдан Львович замовляв дружині чергову булочку, і, з неприхованим захопленням дивився, як вона зі смаком відкушує шматочок запашного, ще теплого тіста, потім жує його, закривши від насолоди свої блакитні, майже прозорі очі, наспівуючи собі під ніс якусь мелодію.
– Мені подобається дивитися, як ти так смачно їси! – говорив Богдан Львович – це набагато приємніше, ніж їсти самому, але, що найдивовижніше, як у тебе стільки влазить? І ж не товстієш! Дорога, у всіх сенсах дружина! По-хорошому заздрю твоєму відмінному апетиту, оскільки після останньої операції я майже насильно змушую себе їсти.
Приблизно рік тому, на жаль, Богдана Львовича не стало, але Тамара Євгенівна, так само суворо за графіком, не перестає відвідувати нашу кав’ярню. Жінка завжди замовляє дві чашки лате, але випиває тільки одну. Друга чашка з кавовим напоєм так і залишається недоторканою.
Вона сідає біля вікна, на своє звичне місце, скрупульозно розмішує ложкою цукор і мовчить. Випивши свою порцію кави, жінка довго дивиться у вікно, немов чекає когось. Іноді вона плаче, витираючи білою батистовою хусточкою обличчя, обережно промокаючи очі.
Я розумію, що в такі хвилини краще до Тамари Євгенівни з розпитуваннями не чіплятися – нехай побуде наодинці зі своїми спогадами, адже вони належать тільки їй. Прожиті мрії не можна продати на аукціоні і неможливо купити ні за які гроші світу. Як у калейдоскопі, змінюються картинки, але пам’ять дбайливо зберігає у своїх комірках ретроспективні кадри, що щемлять душу.
Одного разу ця жінка зі мною розговорилася і розповіла історію свого кохання.
Колись давно сором’язлива вісімнадцятирічна Тамара познайомилася з Богданом, як вважає Тамара Євгеніївна, абсолютно банально – у бібліотеці. Юнак прийшов за книжками саме в той момент, коли Тамара, розставляючи книжки на верхній полиці, впала з драбини.
– Ви не забилися? – запитав мене Богдан, – ділилася зі мною Тамара Євгенівна, – а я від болю і несподіванки не можу вимовити ні слова. Поділ сукні задерся, оголивши мої ноги, а я просто згораю від сорому! Сильні руки Богдана поставили мене на землю, і я дуже близько побачила його очі. Сказати, що я потрапила у вир їхньої чарівності, це не сказати нічого! Я не те, що загрузла, я потонула в них! Оксамитові нотки його голосу лоскотали моє горло і зводили мене з розуму!
Не перебиваючи, я мовчки слухала сповідь Тамари Євгенівни, намагаючись не випустити з уваги жодного її слова.
-“Одружилися ми через три місяці після нашого знайомства, – продовжила свою розповідь жінка, – я відразу зрозуміла, що це мій чоловік. Запитаєте, чому саме він? Та так і не відповіси одразу – я відчула це кожною клітинкою своєї душі. І, знаєте, Лізонько, я жодного разу про це не пошкодувала! Звісно, всяке в нас бувало, але, коли туман непорозумінь розвіювався, я ясно бачила, що зробила винятково правильний вибір. Коли я хворіла, Богдан сам натягував мені на ноги вовняні шкарпетки і приносив мені в ліжко чай із малиною і чорною смородиною. Не вистачає мені його, Лізо, розумієш? Коли я заплющую очі, я чую його шаркаючу ходу і стукіт його тростини. Не стало половини мене, моєї найкращої половини….
Господиня кав’ярні не раз просила Тамару Євгенівну не платити за напої, але старенька щоразу відмовлялася від цієї пропозиції.
Ось і зараз, сплативши своє замовлення, Тамара Євгенівна, спираючись на тростину, повільно вийшла з кав’ярні. Згорбившись, вона обережно йде вулицею. Я дивлюся їй у слід і плачу…..
На столику залишилися стояти дві чашки, одна порожня, а інша – з лате.
Поки ще є на світі такі люди, хочеться жити. І любити. Незважаючи ні на що. Любити…..
Автор Князюк Наталія