NikopolART пропонує Вам прочитати оповідання “Чакона для органу: танок смерті”. Його автором є Галина Самойленко.
Найкращим найлюблячим
мамам присвячується:
Johann Pachelbel “Chaconne F minor”.
В той рік я вiсiм днів перебував у хоспісi поруч із помираючою своєю матінкою. І та атмосфера скорботної тиші, меланхолійного сумного спокою, та атмосфера періодичних короткочасних агонiй маминої вмираючої плоті… плоті, яка декілька мicяцiв до мого народження була моїм приватним Всесвітом, – найщасливішим, i який я вiднинi втрачав назавжди, та атмосфера, якщо відтворити її мелодійною мовою музики, була чаконою Йохана Пахельбеля “Фа мінор”. То був тихий i сумний танок смерті, яка прийшла до моєї матiнки уже третій раз. Але на цей раз я більше не чинив їй опору і не сперечався з нею, не боровся, і не воював, а тихо й смиренно дожидав, бажаючи лише єдиного – щоби вона забрала мою неню якомога лагiднiше i безболісніше. У цей третій раз, я врешті висловив смерті свою повагу, бо усвідомив, що вона є закон. Нi, не той закон, що встановлюється i затверджується, а той, який є безжальним, нещадним відносно людської плоті.
Я тоді сидів поруч із мамою та обмислював… але й донині не в силах урозуміти цього ось: як то можна витрачати час на створення такого унікального дива, чуда, як людське тіло, з такими складними системами органів: серцево-судинною, дихальною, нервовою, травною, імунною, покривною, статевою, видільною, ендокринною, опорно-руховою, – воно ж як дивовижний космос із наборами складно утворених галактик i безліччю зipoк в них, i ось так просто, ось так безпристрасно i так байдужо брати й нищити це диво? Так легко і так цинічно умертвляти неймовipне і дивовижне своє творіння. Ні, ні, я не в силах того збагнути: чому Творець такий зневажливий і байдужий до витворів рук своїх.
—
Душа, втілена у людську плоть, на початку шокована цим її упредметненням – тілесною матеріалізацією, але потроху звикає до свого нового “храму-терему-намету”, і поволі приймає його, і неквапно у нього закохується.
Чакона для органу: танок смерті
I от саме у цю мить, у мить появи любовi до самої себе – цiлicної себе, плотської індивідуальності, душа раптом втрачає предмет свого новоявленого кохання – тіло. І навіщо це потрібно Богу? А навіщо це потрібно душi? І чому Творець встановив цей закон: “набуття i втрати”? Що Йому вiд людської душі потрібно? Чого Вiн вiд неї, слабкої, хоче? Чого?
—
Атмосфера хоспісу стала тоді для мене втiленням клавішної духової музики – “Чакони Фа мінор” Йохана Пахельбеля. Але образ, який сформувала ця музика у моїй уяві, він не мав виразного готичного стилю, відчувався лише певний делікатний натяк – зосередженicть у вишину, якийсь тьмяний розпливчастий вектор.
А зверху з неба, крізь гілля акацій i кленів, у вікно палати просотувався ідилічний сонячний промінь. Його світло було таким сумирним i теплим, зовсім не жвавим i не гарячим, що навіть сонячний заєць на стінах і той був задумливим i сумним, повільним, зажурливим, невеселим.
I я так хотів у ту мить стати янголом, який прийме вивільнену з тіла ненину душу пicля її законного танку зі смертю, щоби повести за руку у золоті висоти того сонячного ідилічного променя. Я так хотів…
Але я нічого не відчув коли зупинилося мамине дихання. Я не відчув тієї межі на якій відбувається відхід душі з тіла, не відчув тієї миті епілогу. І тоді я відкрив широко двері й вікна i чекав ще хвилин із п’ятнадцять, адже знав, що за цей час помирає мозок i душа залишає покійне тіло остаточно й назавжди. Але i тоді я нічого не відчув. Я не відчув нічого!
Нічого, окрім своєї власної думки про абсолютну кінцеву втрату маминого тіла – мого улюбленого Всесвіту, який дев’ять мicяцiв сорок п’ять років тому цілковито i усебічно належав лише мені. Лише мені єдиному. Віднині я утратив цей Всесвіт назавжди.