А життя пройшло… (спогади)

Дід Микола прокинувся сьогодні пізно. Вже за бабою і двері грюкнули. Собака загавкав і швидко замовк. А дід все сидів на своєму старому дивані та ніяк не міг примусити себе піднятися. Голі ноги спустив на підлогу, руки на грудях склав, очі на темний екран телевізора дивляться. Телевізор той взагалі рідко вмикається у цій хаті, а тепер, зранку, і тим паче ніхто його дивитися не буде. Дід Микола міцно переконаний, що дуже опасне для зору таке занятіє.

Спеціально і спить у великій кімнаті, щоб контролювати процес. Як хто буде надто захоплюватися, то він, дід, гримне і примусить-таки вимкнути, або сам піде і вимкне.

Раніше був у них кольоровий, сучасний «телевіз», а тепер чорно-білий. Принесли з комори і користуються. Рипить, моргає, але човгає ще. Минулої зими якось увечері баба щось дивилася своє, серіял якийсь, та, як завжди, захропла. А тут, на її біду, прокинувся дід. Побачив таке безобразіє (світло ж мотає!), хотів вимкнути – баба галас підняла. А дід ще трохи напідпитку був, то погеройствував. Підшкутильгав до «телевіза», штурхонув його, а той як гехнеться об підлогу! І не стало з тих пір у них кольорового. «Більше не будеш ТАК дивитися!» – сказав.

Сварилася баба сильно. Свариться ще й зараз. Все онукам жаліється, розказує про ту пригоду. «Ти ж ба, яка сила у нього виявляється! А все хворим прикидається, як працювати треба. Це ж, кому сказать, взяти отак і згубити цінну річ! Хай йому грець, тому чорту».

А дід своє повторює:

Дивиться на чорний екран і розхвалює себе подумки: «Зате очі зберіг на старість. Тепер он і молоді в окулярах, і навіть діти». А він навіть цифри на годиннику бачить зі свого дивану.

О! Так вже о пів на шосту! Пора підніматися. А на дворі, бач, і розвиднилося вже. Тепер сонечко рано прокидається, літо – на те і літо. Он у календарі розумні люди пишуть: «День удлінілся на двє мінути»… У природи воно все продумано. Там порядок. Літом робити треба, бо зараз день цілий рік годує. Мудрі раніше жили люди – це вони так сказали. А взимку вже і дурний, і лінивий виспиться.

Вчора мився, наче тут скинув. Бабина робота! Сховала, аби не пішов десь з двору по випивку. Вона може… Зміюка. То не баба, а генерал. І як її земля таку терпе? Весь вік воюємо. Така мала, а така противна. А галаслива! Біда… Все мотається, спокою не знає: і на город, і на базарь, і до курей, і до нього діда – з криком. Така вродилася, вже не переробиш.

Та він і правда мало їй допомагає. Не треба вже йому того всього. Відпочити хочеться, поїсти солоденького, поспати біля грубки чи на сонечку на лавці, цеглину під голову поклавши та кашкетом прикривши лице.

А ще сісти біля двору та на людей подивитися любить дід. На машини… Свою згадати. До-овго шоферував, баранку крутив. Пенсію заробив. Гарна пенсія, ще й регрес до неї – замолоду на шахті привалило, ноги покалічило. Тепер – як колесо, криво зрослись. От государство і компенсує. Н-да… Було діло.

І своя машина у діда Миколи була колись. Навіть фото збереглося. Стоїть на знімку біля неї – на голові кашкет, на пузі – пояс білий (бо грижа. Знову ж таки – надірвався на важкій роботі), ноги колесом, груди вперед – красень! Герой!

14-років свою красунечку беріг! Сяяла, як нова – червона подружка Миколина. Жодної подряпинки! А потім старість підійшла – довелось продати. Циган купив за шість тисяч. І на другий же день розбив. А шість тисяч через місяць перетворились на шістсот рублів. Купили два велосипеди за машину з бабою: «Аїста» і «Тісу». Досі в гаражі висять… Ех…

Часи тепер нові настали. Капіталізм! Але діду його пенсії, та ще й з регресом, було б – з головою. На хліб з маслом вистачить, а чого ще треба? А бабі все мало… Все мало. Все крутиться, як білка в тому колесі. «Коля, це ж дітям! Онукам!», – каже.

Раніше вона, баба, його боялася трохи. Бо як грюкне кулаком по столу, то і тарілки порозлітаються. Нікого не празднував. Хотів пити – пив. І не ховався, як деякі. Не брехав і не виправдовувався. Бувало, приходив додому з пляшкою. А баба така, навколо кружляє, навшпиньки стає і все заглядає: «Ой, а що там у тебе під фуфайкою, Коля?! Ану, покаж? Ану, що задумав оп’ять? Пити будеш?». Він же незворушно так, діставав пляшку, що біля серця лежала, гупав її на стіл і казав твердо: «Буду! Хочу і буду!». І пив. І ніхто йому не указ. Ось так! Зранку прокидався потім весь в подряпинах якихось та синцях. Баба примовляла: «Та то ти, Коля, п’яний був, ішов і впав». Але він відчував: щось тут не те… Бреше стара. Її – робота. Але, оп’ять же – не доведеш!

А тепер присмирів дід. Сили не ті, годів он скільки! Вже років тридцять підряд думає, що дуба вріже от-от, а воно все ніяк. Всі однолітки на вулиці давно перекинулися, вже і молодші – того. А він живе. Борсається з бабою своєю. Відвойовує право на відпочинок.

Воно то, як по-справедливості подумати – хороша баба у нього… Трудиться весь вік. І дітям, і онукам поміч дає, і йому, діду, шмат сала завжди заготовлений. Картопля, капуста, кабачки, помідори – все своє. Не з базарю. Чи з їхнього отого, «атебє».

Дід Микола підіймає замислено палець вгору і довго дивиться на світлий квадрат вікна… Та тут думай – не думай, а треба вставати. Хоч і без штанів.

Важко піднявся, прошкутильгав до веранди, намацав ногами калоші. Слава Богу, хоч вони на місці. Так, у самому спідньому, і вийшов. Обережно зачинив за собою двері, щоб не грюкнули. Став на ганку і задивився через верх воріт на вулицю. Широка дорога прямо в їх двір врізається. Справа – багатоповерхівки, зліва – школа міліції. Люди, машини, тролейбуси… А колись же було голе поле. Починали строїтися – тільки їх з бабою хата була і сусідська. Як швидко летить життя…

Дід Микола шкутильгає до літньої кухні. Там уже баба напоготові – із завданням. Картоплю молоду почистити на сніданок. Сідає на табурет, нахиляється над мискою, бере ножа і грубими неслухняними пальцями чистить картопельку. Старанно. Обережно. Намагається, щоб жодна картоплинка не впала в каструлю з водою неочищеною.

Гарний сніданок буде – і йому, і бабі. І собаці Шаріку навіть. Баба шкарлупки зварить, смальцю додасть – от і об’їдєніє собаці. Взагалі, дід хвостатих не дуже жалує. Особливо кішок. Ганяє з двору – не дай Бог яка заскочить. Але розумних собак поважає. А вони, собаки, бувають розумніші за людей – в цьому за довге життя переконався.

Якось привезли вперше молодшу онуку до діда з бабою. Зовсім мала була – тільки на ніжки стала нещодавно. У двір зайшли, і Оленка одразу до собаки – раз, і засунула рученя йому в пащу. І що? Нічого. Не вкусив. Пойняв, що то дитина. Що своя. Розумний!

То ж, поважав дід собак. І виховував їх в дисципліні. Дисципліну теж поважав. Ще в армії привчився, і все життя дотримувався порядку….

Знову задумався дід Микола. Ніж застиг у руці. Нахилився над мискою зі шкарлупками, сидить не рухається. А думки – гай-гай, полетіли, аж на 60 років назад понесли. Армія. Москва. Похорон Сталіна. Народу – тьма. Він, Микола – в охороні. Хоч і кривоногий, а до війська взяли. Тоді всіх брали.

Бачив, як несли труну зі Сталіним. Бачив, як подавили на смерть людей у натовпі. Люди – як комашня.

Аж тут раптом.

– Коля! Та чи ти заснув над тієї мискою чи що?! В мене вода вже давно закипіла! Давай вже картоплю!

Охо-хо… Баба…. Знову ВОНА. Тут як тут. Але вона прАва. Час снідати. У всьому порядок має бути, – думає собі дід. І продовжує шкрябати молоденьку картоплю.

А життя пройшло. Так швидко життя пройшло…