Письменник Олег Ольгин оприлюднив розповідь “Весна”, яка присвячена незламним мешканцям Нікополя. Повідомляє NikopolART.
Автівка неспешно їхала старою частиною міста. Декілько домівок, поневечених війною. А у сквері колись тихим і затишном, декілько скульптур… Сьогодні, навіть незважаючи на весняний день, ці керамічні творіння, відтворені дбайливою рукою скульптора, здавались сумними у поодинокими…
– Пам’ятаєшь, як прикрашали цей сквер ці скульптури? – запитав мене мій співрозмовник.
– Мені б не пам’ятати, – на мить замислився я. – Особливо, та дивовижна скульптура, зроблена руками київської майстрині, Марійці Літічевській… Але, сьогодні, і сквер знівечений вибухами російських обстрілів. Тай і скульптури тій, вже немає… Немає тій жіночці, у котрій Марійка, відтворила саму себе, обіймаючи свого сина, котрий вдивлявся в неосяжне небо… Проте, сьогодні є війна.
І, якби відгадуючи мої думки, пане Анатолій промовив. – Нікополь незламний. Здавалося, це слово комусь і незрозуміле. Але, сьогодні, у цьому слові – сенс нашого життя! Сьогодні, моя сусідка, пенсіонерка, кожного ранку, біжить на свою роботу. І не турбують її відлуння повітряної тривоги. Тому що, працює вона – медичною сестрою в лікарні….
А я, кожного ранку, захожу у крамничку, де працює жіночка мого друга. Він як і я, завжди був небайдужий до футбольних матчів. А його жіночка – продавчиня. До речі, Оленка вагітна, але все одне працює…
Мій співрозмовник, на мить, зупинивши нашу автівку у світлофора, неквапливо продовжив свої роздуми…
А моя донечка, Вікторія, втім, як і невістка мого сина, Оленка, вони також залишились у Нікополі. Працюють в нікопольському міськводоканалі. Та хіба тільки вони…
А скільки, ось таких жіночок, ми зустрінемо, пане Олеже, протягом тільки одного дня? Продавчинь в крамничках, провізорів в аптеках, бібліотекарів, лікарів, вчителів… А скільки жіночок працюють на підприємствах у нашому Нікополі… Працюють під обстрілами. Працюють, вже два по воєнних роки…
Кожного дня, бачу як поспішає на роботу директорка новопавлівської школи Ірина Січкаренко. Як по мені, то усі вчителі, котрі залишились в нашому місті, заслуговують на нашу пошану. І не даремно, російські орки, перш за все, руйнують саме наші школи.
Сьогодні нам треба берегти вчителів, котрі залишились у місті. Бо саме вони, виховують наших дітей і онуків. Не дарма кажуть, про те, щоб побудувати країну, яка не матиме почуття страху за майбутнє, достатньо. Зробити професію військових, вчителів та лікарів – шановними.
Якщо мені пам’ять не зраджує, це слова премерки Ізраїля, Голди Мейер…
– Саме так! – погодився я.
А пане Анатолію, неспішно продовжував свою розповідь.
– От їдеш по місту і бачиш, як працюють невеликі продуктові крамнички. Під постійними обстрілами, здавалося, що життя має зупинитися. Але, саме бабусі, щодня, виносять на продаж свої городини. Хтось моркву, буряк, а хтось склянку меду … і дивлячись на тих бабусь – розумієш, справді, Нікополь – місто Герой.
А хлопці, які приїзжають на ротацію з війни, або в недільну відпуску… Коли зустрічаєшся з ними, вони мені і кажуть: – Ми, там в окопах, робимо все, щоб Нікополь устояв. А приїдемо до дому і бачимо – вода і світло є, і на вулицях, доброзичливі обличчя. Отже, нам що захищати, є заради кого воювати…
А наші нікопольські жиночки – волонтери, хіба вони не заслуговують на нашу пошану? От наприклад, на проспекті Трубників, працює їдальня, де кожен з нужденних пенсіонерів, інвалідів та інших малозабезпечених громадян, має можливість безкоштовно пообдати. Щира подяка, усім жіночкам, котрі годують наших пенсіонерів. Щира подяка, і Юлі Кучеревець, і моїй сусідці, новопавлівській красуні, матері п’ятох дітей, Надійці Гращенковій. Спасибі дівчатка за вашу працю…
Розповідь “Весна”
– А ти знаєш, – замислився пане Анатолію. – Є у мене така задумка, щоб до міського голови, депутатьський корпус, вийшов з ініціативою, щоб кожна жіночка, котра сьогодні залишилась у нашому місті, заслуговувала, най не на державну нагорода, то хочаб нагороду і пошану від керівництва нашого міста…
Вони дійсно незламні, наші жінки. Вони Берегині нашого міста. Проте, хіба тільки вони наші Берегині?
Мене інколи запитують: А чому ви, Анатолію Федоровичу, розповідаєте лише про мешканців свого міста?
Так ось моя відповідь, на такі запитання. Я не в змозі розповісти, про мешканців нашого Києва. Хоча, у мене там, багато знайомих і ми, постійно на зв’язку. І кияни також, страждають від цієї війни. Але, я не дихаю з ними одним повітрям. Не бачу їхніх повсякденних турбот. Як я не в змозі щось розповісти, про мешканців міста Ужгород, де знайшла притулок від цієї війни, моя жінка, Галина Іванівна, разом з нашими онуками. Я тільки можу послухати в слухалку, запит мого онука, Богданчика:
– Діду, по нас ще стріляють?
– Так… – відповідаю я йому.
– Ну тоді, ми ще, тут побудемо! – Погоджується зі мною мій онук…
А щодо тих нікопольців, котрі поїхали з Нікополя, подалі від війни, то ось мої щирі слова.
Кожен із тих, хто виїхав, і засуджує тих, хто залишився, – дурень і негідник.
Кожен із тих, хто залишився, і засуджує тих, хто виїхав, – двічі дурень і негідник.
Кожна людина має багато причин виїхати, і багато причин не їхати. І не треба намагатися зробити вибір, за іншу людину… І те, й інше – важке рішення. Тож, у кожного – свій страх і свій подвиг.
Єдине, що важливо – це те, що кожна людина сьогодні, на своєму місці робить. Втім, як важливо і те, чого вона не робить…
Ось так, за неспішною бесідою, ми під’їхали до площі, де бабусі торгували квітами. Вийшовши з автівки, ми підійшли до продавчинь… Барвисті тюльпани, гордовиті нарциси і маленькі букетики пролісків. Саме такі проліски, колись, у мирні часи, до нас привозили мешканці Криму, у ці весняні дні…
Пане Анатолію, також, побачивши проліски, запитав продавчиню.
– Звідки така краса? Невже з Криму?
– Та де там, – посміхнулася жіночка, впізнавши мого співрозмовника. – у нас маленькі теплички, ось і виращуємо. Сьогодні весна, тож нехай ці квіти, нададуть радість, якійсь дівчині…
А мені на спомин, дивлячись на ці, перші нікопольські проліски, прийшли слова Марійки Літічевській, які вона сказало, у давні часи, коли загортала у вогні, свою скульптуру…
– Пройшовши полум’я – відродиться Україна…
Саме так і сталося, бо іншого не дано…
Олег Ольгин. Анатолій Доброродній.