Письменниця Тетяна Сисоєва написала вірші про обстріляний але незламний Нікополь.
Повідомляє NikopolART.
“Боляче!” – пишуть мені
Вже тепер
У десятках коментарів.
“Як могло статися
З нами таке?”
“Як він міг?” і “Як він посмів?”
– Знаєте…
Якось посмів і зміг…
Так. “Урагани” на наше місто.
Знову десь у повітрі міг.
Чую прильоти у Києві
Міцнім.
Бачу сводку із міста мого,
Дописи в групі
І свідчення тих,
Хто ніяк не збагне того,
Як він може?
Як Бог не вберіг?
Люди з болем живуть
День по дню.
Наші. Стійкі. Небаченно сильні
І плекають ідею одну –
Головне,
Що незламні і вільні!
Бракне сил. І так хочеться
Тиші.
Жевріє далі – так хочеться миру.
І обійми –
Вже трішки міцніші…
Й повідомлення –
З пошуком віри.
Ті, хто вибрали там залишитись –
Просять Всесвіт про тишу
Палко,
Все, що маємо –
Вірити й битись…
На кону всі розставлено ставки.
Там – на дошці –
Красиві фігури
В чорнім кольорі і у білім.
Ми повинні пройти
Ці тортури.
Він посмів. А ми – вижить посмієм.
07.03.2026
***
Чи втраплено в саму ціль?
На тім березі – ворога берцем?
Який же пекучий біль
І туга, мов буря, несеться…
Мій Дім. Ти ним був колись.
Моє колишнєє Вдома…
Чи щось іще є? Подивись!
У залишку відчай і втома.
Я хочу іще помилятись,
Та рідко мені це вдається…
Де силам й надії взятись?
Бо ж б’ють у самеє серце.
Бо ж б’ють у самую душу
Прицільно. Безглуздо. Жорстко.
А я… триматися мушу,
Тоді, коли спогад – у око…
Тоді, коли фото – у розпач,
Тоді, коли руки – до долу…
І вже не лунає чийсь плач,
Бо вкотре по цьому колу…
Болить. Ти болиш, моє Місто –
Наш сильно-незламно-красивий…
Я знаю, що ти не навмисно
У час цей мінливо-жахливий.
Та не стане його нога
На землю нашу святую…
Від безсилля – дрони й арта –
Маєш встояти, рідний! Чуєш?
Так! Втраплено в саму душу,
Снарядом – у саму суть.
Я пам’ять й подяку – зрушу,
І ти… мене не забудь!
04.03.2026
Про обстріляний Нікополь у віршах
Я дивлюсь на вчорашнєє фото. Дивлюсь прямо зараз
І стараюсь збагнути – так… Як же могло б не писатися?
Небо знову затягнуте… Й чорно-чорнезная хмара…
І колись вибір був… Вибір – їхати чи залишатися…
І у згадці тепер про отой, що у липні… Отой перший обстріл –
Коли градами, наче ні з того ні з сього – наше місто накрило…
Трохи згодом у фоні той спогад – у тирі той постріл –
Коли просто стріляла (бо що ж ще робити в війну?) й ненароком все вибила….
Перечитую строки, у дні ті нестерпні написані,
Коли знов без зв’язку він, а я – ледь живу і тримаюся…
Час ішов й в ніч одну реактивним шахедом колисані
Тут – у серці столиці. А я… А що я? Я в країні своїй залишаюся.
Трішки ще. Я прокручую дні, що у січні у Нікополі,
Свист снарядів, що над головами і бахкіт десь поруч.
І собі уявляю – весна… Буйні маки цвістимуть в тім полі –
Там, де в нас кладовище. Та я не зірву їх власноруч.
Рефлексую і згадую, свідчу, пишу. Якось пишеться
В тихім спогаді про ті часи, котрих більше немає….
Так, буває, замислююсь, що у цім світі залишиться,
Бо здається, безумство не має ні спину, ні краю…
05.03.2026
Мій Нікополь. Він звучить…
Прислухайся! Дай йому мить…
Металом на нашім заводі.
Проханням військових на сході.
Звуком співу птахів.
Вибухами. Хто ж хотів?
Шелестом листя й трав.
Тишей, що ворог вкрав.
Й тою, що подарував,
Вбиваючи наших… Дістав…
Гуркотом й свистом снарядів
З рсзв, від градів.
Подихом новой весни,
Спогадами з давнини…
Звуками ходу машин,
Ревом нещасних дружин,
Бо їх Герой – На Щиті.
Вихід. Снаряд знов летить.
Безмовним плачем матерів,
Бо він врятуватись не вмів.
Прапорів плескотом вище –
Там. На кладовищі.
Сиренами цілодобово
І мужністю – покрокОво.
Зупинками і зітханням.
Прийняттям, жалем і єднанням.
Знелюлюднених пляжів думами,
І вереском болю і суму…
І Привидом-водосховищем,
В підвалі своїм – бомбосховищем.
Автобусами. І битим склом.
І вірой, що проситься напролом.
Сводкою в чаті від мера,
Секундами ч’йогось етера.
Новопавлівки битої схилами
І Героїв вже сотней – могилами.
Сміхом дітей, попри болі.
Жагою до тиші й до волі.
Музикою у “Капучі”,
Там де колись… я і ти…
Жужанням у небі дронів,
Ліком гранат і патронів.
І знов – із заводу невпинно,
Зайшла (ж бо) новая зміна.
Тим, що життя плине далі,
А кОмусь – посмертно медалі…
Пілік й смс-ка “Як ти?”
І знову приходи арти…
Відсутністю мережі
Й, бувало, – немов, на межі.
Сусідів прохань і повчання.
Щоранку – Хвилиной Мовчання.
Звучить він… пісень куплетами
Й римами наших поетів.
Моїми римами, в тому числі 💔❤️.
06.03.2026
Як
Він лягає спати вночі,
Вдень убивши цивільну жінку?
Чи обертається він, ідучи…
Чи дума, диявол здмухне пилинку?
Як
Вміщається в серці й в душі?
Вдень переслідував бабусю дроном.
Чи обертається він, ідучи…
Чи ся мучити буде до скону?
Як
Вкладу я цей зміст у вірші?
Нелюд вбиває моїх людей…
Чи обертається він, ідучи…
Не маю, нажаль, жодних ідей.
Як
Це можливо? Можливо? Чи…?
Він жорстокість сіє без міри.
Чи обертається, ідучи…?
Нікополь. Люди – мішені у тирі.
Як???
Боже, як?
Скажи мені, як?
Чи…
Скажи… Чого заради?
Вбивають щодня безжально так
Наших людей
Безбожнії гади?
Чи засинатимуть уночі?
Чи колись солодко житимуть?
Най обертаються, просто йдучи…
В нашій землі чи в якійсь іншій гнитимуть –
Битими,
Вбитими
В пеклі горітимуть.
Автор: Sysoieva
11.03.2026
Повідомити новину або надіслати поезію (прозу) можна на електронну пошту: nikopol-art@ukr.net