Письменники Нікопольщини про Голодомори в Україні у віршах

by Марина Щученко in Поезія та проза

 Письменники Нікопольщини присвятили вірші жертвам Голодомору 1932–1933 років і масових штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 років.

Повідомляє NikopolART.

Голодомор

Болючим відлунням стукає в скроні

Той голод, той страх, те звіряче нутро,

Що в людей забирало і те, що в долоні

Сховало маленьке дитя , – до зернини зерно.

Це було, наче б то дуже давно

Та криком кричить всього людства єство:

Не повинно повторитись те зло

Те страхіття, що в народу мого було.

Боляче стукає в скроні той крик,

Що зойком злетів і  у тиші повис.

Чорним круком майнув і у мороці зник,

Щоб зорею надії засвітився життєвий мис.

Не ровесники ми тих жахливих подій

Та сльоза мимоволі скотилась з-під вій.

Впала на землю як холодна роса,

Щоб вологи напившись, зернина зросла.

 Автор: Тетяна Лузан

 

Їжачина пам’ять
(Пам`яті бабусі Надії)
Я зупинилась на межі тисячоліть,
В обидва боки ниви нескінченні
І мчать роки, немов вітри скажені,
Та рана ще тривоже і болить.
Навіщо Бог людині пам`ять дав?
Жив би сьогоднішнім, а там плекав надії,
Наврядчи голод хтось забуть зуміє,
Він, як рефлекс, взяв ложку і згадав…
Мені не раз бабуся говорила
Про ті роки, далекі і тяжкі,
І сивина немов сумні вітрила,
Як пам’ять про загублені стежки.
Була в бабусі пам`ять “їжачина”,
Немов прокляття, як тугий батіг,
Де ті тридцяті, ніч, хатина
І батько серед ночі точе ніж…
Малою ще була, та слух гостренький,
Про людоїдство чула вже не раз,
А тато, таточко рідненький –
Кого ж він першу вибере із нас?!.
Притислася до мами у клубочок,
Сліз не спиняла, знала – не спинить,
А мама цілувала у лобочок,
А у самої також цибенить!..
А ніж шкребе уперто, десь у сінцях
Трима його невпевнено рука
Й тремтять худенькі, немічні колінця,
А так хотілося ще зранку до ставка…
А так хотілося стрибнуть у воду чисту,
Забутися про голод і про хліб,
Вже з`їли все, що можна було з`їсти,
Люди, мов тіні, ходять слід у слід.
А так хотілося ще сонечко побачить,
Матусиних млинців із лободи…
А ніж шкребе…Ой таточко, ой тату!
А поруч мама -“Доню, не суди…”
Раптом все стихло. Тато за поріг,
А ми живі поснули і здорові,
І снився сон мені про пампушкИ медові,
І тато з мамою, ріднесенькі мої!
І снився сон – багато хліба й сонця,
І я купаюся у краплях дощових,
Прокинулась…Матуся вже не спить
Й тато сидить сумний біля віконця.
А під вікном, немов часу личина,
Від чого пробира смертельний холод,
Лежала шкіра їжачина…
Був ГОЛОД!..

 Письменники Нікопольщини про Голодомори в Україні

***

Ми маємо роки ці памʼятати, 

Бо горе це не можна забувати. 

Коли голодні людоньки були, 

Всі існували й не жили.

Тільця розпухлі й слабкі ставали, 

Серця і душі більш не відчували:

Ні розпачу, ні болю, ні тепла —

Голод забрав усі їх почуття. 

Біда зайшла до кожної родини, 

Не шкодувала жодної дитини. 

Вони лиш пізнавали дивний світ,

Було їм зовсім небагато літ. 

Палає свічка памʼяті й скорботи, 

Про тих, хто засвіти пішов, 

Хто в тиху вічність назавжди відійшов.

Автор: Тетяна Прокоф’єва

***

…Нет ни крошки во рту, ни росиночки
И ни зёрнышка, ни тростиночки
А крапивный суп, одуванчики
Не облизанные пальчики…
Отобрали всё, комиссарики
Ясли, те пусты, и свинарники
И коты, и собаки съедены
Да и косточки их, обглоданы
Ни мышей, ни птиц…Тишина…
Люди пали ниц…Белена
Лишь не тронута, не отобрана
И кора на осине обглодана…
Комиссарики, загрузили возы
Пшеном, салом, набили обозы…
Материнский взгляд, в землю врос
Смеются злодеи от материнских слёз…
Вечер, варево, трое ртов, плаха
Мать убила сына, ихнего брата
Сидят, чавкают, за оба уха
Украина, Голодомор, Разруха…
Так вот сволочи коммунизм строили
Палачи в кожинках… Спорили
Кому первому, силой девку брать
Полумёртвую истязать, рвать
Ухмыляясь, шилом бритыми рожами…
-«Можем мы, всё можем мы» …
Дети сукины, винторез, пойло
Построили, падальщики колхоз «Красное Стойло»…
Месили слова, аки лаптем грязь
Да взрастили, такую же мразь
Не молоком кормили, навоз
Сядьте уже, уроды, на свой паровоз
Надоело ему на пути запасном стоять
Вашу мать…
Подкину в топку дровишек и в путь
В муть…
Удавить бы вас сук
Да стряхнуть ладони
Или вон, сук
Да болтайтесь там, в агонии…
Только нет, нет, живите пока
Вам, аки свиньям, не видать облака
Сила ваша-пойло и навоз…
Геть з Ненькi, з нами Христос
Трезубец, булава, да раздолье полей
Сила наша -в слезах матерей.
Автор: Юрий Фрол
Любов’ю, що позірною не є,
Зігрію щиро у душі розквітле —
Убережу від темряви Своє,
Щоби й довкола не згасало світло.
І пам’ять мого роду не віддам
На відкуп яничарським погово́рам.
За срібло продана душа не крам —
Снага для духів мороку і горя.
Палатиме свіча, і світло молитов
Торкнеться душ невинно убієнних…
Ми пам’ятаємо. Щоби ніколи знов.
Незламна воля й сила у смиренні.
І доки кожне закатоване життя
Не матиме шляхетної відплати —
Зневагою, ганьбою, забуттям
Поріддя каїнське світ має таврувати.
За знищені життя, родини, долі;
Опухлих з голоду дітей;
Розстрільні колоски на мерзлім полі —
За кожну, із мільйонів тих смертей.
За хліб із лободи, соломи і лушпиння;
За сльози над голодним немовлям;
За стогін тужний, що землею линув —
Гріхи ще не відпущено катам…
А щоб довкола не згасало світло,
Убережу від темряви Своє.
Я знаю: праведне розквітне!
Бо воля, віра і любов у душах є.
22.11.2025

Повідомити новину чи надіслати поезію (прозу) можна на електронну пошту:  nikopol-art@ukr.net.

Tagged: Tags  

Related Posts