Представляємо вам третє оповідання Олександри Кардач – “Пройшла кордон, побачимося на вокзалі” з циклу #5_побачень_під_час_війни.
***
– Привіт. Сюрприз. За годину чекай в гості. Пройшла кордон, побачимося на вокзалі.
– Я на службі. Там є столовка «С.», українська кухня. Поїж щось. Мабуть, голодна.
– Дуже голодна. Потяг об 11 вечора. Буде декілька годин прогулятися центром до комендантської.
Ти наче і не здивувався, хоча ми не планували зустріч. Та і не бачилися більше року. А чи просто на емоції не було часу? Я ж фонтанувала за двох.
Знайшла зручне місце у столовці, не довго думаючи, замовила борщ з пампушками, вареники з грибами, квас «Тарас» (о,Боже, нащо він мені? Але це ж Україна!).
– А ще Моршинську без газу, будь ласка. І сметанки. – Посміхнулася щасливою посмішкою офіціанту.
Витягла вже забуті гривні з зображенням Лесі і полегшено зітхнула: вдома.
Офіціанти (схоже, батько і син) неквапливо принесли замовлення.
«Хм, а де ж посмішка?» – подумала я. В очах читалося «понаїхали». Що ж, розумію, війна. І вони від неї, як і всі ми, вже дуже стомилися.
Я роздивлялася інтер’єр і радісно заплітала за обидві щоки вареники, запиваючи квасом. Свою воду я забула в аеропорту, коли побачила перевізника, який обіцяв за декілька годин довезти в Україну. На радостях змінила квитки в Укрзалізниці(а й справді, навіщо мені той Краків і Перемишль, якщо я можу на 3 години довше побути вдома?). Пити хотілося всю дорогу, але зупинок ніде не було. Тому зараз Квас Тарас за компанію з Моршинською залітав на «Ура».
У сусідній кав’ярні лунала улюблена пісня про місто, в якому «ніколи не хочеться чаю». А з вокзалу доносився Запорізький Марш, ним часто проводжала нас залізниця славної колиски козацтва.
«Ех, добре вдома».
– Доброго дня, джентельмени, смачного, – почула я за спиною знайомий голос.
Лиш тепер помітила: за сусідніми столиками сиділи чоловіки мого віку. Дивно: багато чоловіків і фактично немає жінок. День. Неділя. Обідають?
Поки ти замовляв борщ і щось з сарказмом говорив до тих, хто був у залі, я тихо роздивлялася. Гарний. У камуфляжі. З автоматом. Такий серйозний і трішки стомлений.
Ось вона, вся романтика рідного дому. Столовка і автомат. Вокзал і блокпост. Театр і купа мішків на вході. Біля кожного пам‘ятника.
– Понаїхали тут, – кинув ти в бік чоловіків, – зі свого Сходу. Морда в телевізор не влазить, дєвочки, пивко, сігарєтка і по кафешках. Бабів своїх повідправляли – і гуляй не хочу. А я повинен їхати в окопах їхню землю захищати. В воєнкомат гайда, а не штани по кафешках протирати.
– Привіт, – поцілувала в дві щоки, намагаючись триматися подалі від зброї. – Він не вистрелить?
Я дивилася. Ти і не ти. Такий ніби рідний, і зовсім інший. Той, якого я ніколи не знала. Та чи знав ти таким себе? Мабуть, теж ні.
«Їхню землю. А це хіба не наша земля?» – пролетіла думка. Але прикусила язик, щоб не ляпнути чогось зайвого. Не найкращий варіант для початку розмови після довгої розлуки.
– Як ти? Бачу, втомлена? Не звикла спати в потягах. Звідки їдеш? З Іспанії? Гарно там, море. Пляж, всі діла. Вигріваєш кістки.
– Так, вночі. Бо вдень треба заробляти, щоб дітей годувати. Та і собі на труси хоча б заробити.
Я не впізнавала себе. Виявляється, ти зовсім нічого про мене не знав і не знаєш. Хіба забув, як я ночувала у тебе з друзями на підлозі у спальнику, чекаючи нічної електрички у гори?
Наш курортний роман закінчився багато років тому, і останнім часом бачилися просто як добрі знайомі. А виявляється, не такі вже і добрі. Чи це війна роз’єднала нас?
Звідки з’явився цей захисний чужий тон? Я ж не маю відчувати провину. Але ніби оправдовуюся.
Я не втікала з України на пляж.
Я вивозила дітей подалі від війни. Від холодних ночей у підвалі, сигналів тривоги. Безсоння у роздумах, прилетить чи відбій, і скроління стрічок новин. Від постійної небезпеки. Бо моя земля, моя рідна улюблена земля, стала місцем Не-Без-Пе-Ки. А у дітей має бути мирне небо над головою.
Я проковтнула гіркоту. Квас з борщем розпирав живіт. Нащо було так нажератися? З голодного краю приїхала, чи що?
– Може, пройдемося?
– Ок. Здам зміну і під’їду на площу Ринок. Ти поки занеси речі в камеру схову і поброди. Знайдеш дорогу? А я під’їду о 8.
– Ок. З речами не треба допомога, дякую. У мене маленька валізка і ручна сумка, розберуся.
Я полегшено зітхнула. Нам обом ця пауза буде на користь. Виграли час на обдумування стратегії поведінки.
Я пішла бродити. Де-не-де пожовкле листя парку нашіптувало про наближення осені. Не дивно, останній тиждень літа. Літа, якого у нас не було.
Небо затягнулось хмарами, і освіжаюча краплина дощу впала на моє голе плече.
«Божечки, дякую! Дощ, дощ! Як давно я не була під дощем!».
Вулиці світилися порожнечею. Незвично, бо тут завжди було людно.
Полило, як з відра. Я вперто не хотіла витягувати навігатор, а пробувала рухатися «по відчуттях». Та, мабуть, вже було пора. Бо попри всю романтику дощу, попереду довга дорога. Заблукати, як мокра курка, я не могла собі дозволити. А ще й раптом сирена? Добре, що на будинках пишуть, де найближче укриття. Військовий час, що ж.
– Чекатиму тебе у нашій улюбленій. – відправила швидко, знайшовши клаптик сухого асфальту під густим віттям дерева. Побачила, що ти не в мережі, залізла в навігатор і попрямувала у місце, де пахло шоколадом.
– Я не приїду, є завдання, – прилетіло через годину. – Пробач. Щасливої дороги.
– Все ок, я розумію. Бережи себе. Дякую, що борониш.
Вмить відчула пронизливий холод і гірку самотність. У долоні лежала твоя «м’ятна» цукерка, мабуть, із сухпайка. Я стисла її, ніби твою мужню міцну руку.
Пахло шоколадом. Гірким, чорним. Звучала сумна музика про рідний дім. За панорамним вікном з видом на старі будинки голосно лупотів дощ.
Ми плакали всі разом: ти, я і старе місто.