Десь – колись, в стародавні часи, в трансільванських Карпатах, на лісистому схилі гірської скелі, яку омивали блакитні води Дунаю, стояв лицарський замок. І жив у цьому замку, Самотній Лицар.
А ще треба додати, що то були буремні часи. Часи кривавого графа Влада Цепеша – Дракули. Часи трансільванських відьом, чутка про яких, літала над схилами Карпатських гір.
Так от, одного осіннього ранку, воїни графа Цепеша, прийшли під мури лицарського замку. Але марні були їхні зусилля, захопити замок зненацька. А взяти замок в облогу, Граф не наважився, бо вже покриваючі снігом гірські стежини, наближалась карпатська зима.
Ось тоді, граф Дракула, відомий своєю хитрістю, запропонував Самотньому Лицарю угоду. Ні, він не викликав Лицаря на кривавий двобій. Він присягнув зубом вампіра, ніколи не нападати на лицарський замок, якщо Самотній Лицар, зуміє відгадати загадку, на яку ніхто, поки що, не зміг надати вірну відповідь…
Але, Граф виставив ще одну умову. Якщо відповідь буде невірною, то лицарський замок навіки потрапить у васальну залежність до володарів Цепешів.
А термін, для ухвалення рішення, підступний Граф визначив у три доби…
Замислився Самотній Лицар, вислухавши графську пропозицію. Але все ж таки, прийняв кинутий йому виклик…
А ось тепер, мій друже Читачу, – послухай, яку загадку, загадав нашому Лицарю, підступний Граф…
Питання було таке: – Чого насправді бажає жінка?
Так – так, мій друже Читачу. Відповідь на цю загадку – Таємниця за сімома печатками! Ще й яка!
Тим більше, що всі ми завжди чогось бажаємо… Бажаємо запашної кави. Бажаємо новорічного дива, а потім і довгоочікуваного літа… Бажаємо дочекатися повідомлення у Фейсбуці…, або дзвінка на телефон.
І тут немає значення твій лицарський статус, втім, як і твій вік… Не важливо скільки тобі – п’ятнадцять, тридцять чи сімдесят п’ять років… Бо з роками, тільки бажання змінюються… А ти все ще і бажаєш, і чекаєш… Бажаєш перемогти свої страхіття. Бажаєш подарунка, бажаєш лагідної посмішки…
Втім, бажають усі і завжди. І навіть полковник, бажано чекає на листа, хоча йому ніхто не пише…
Але, найважливіше бажання для нас те, що хтось чекає на тебе. Чекає тому, що ти є. І ось, коли ти це розумієш, тобі не важливо, де на тебе чекають: в інтернет мережі, вдома, а може на краю світу…. Для тебе бажано поспішати до тих, хто на тебе чекає…
Щось я захопився роздумами, мій друже Читачу, аж на сльозу пробило… Краще повернемося до нашої казки. А то я дивлюсь, ти вже невпинно бажаєш дізнатися, чим там все закінчилося, у тому карпатському замку.
Так от, продовжую! Міцно замислився Самотній Лицар над цією загадкою. Я і сам, гадки не маю, чим би ця казка закінчилась. Якби мудрий хранитель лицарської бібліотеки, не порадив лицарю, звернутися за допомогою до Трансільванської Відьми…
Дізнавшись про лицарський смуток, посміхнулася Трансільванська Відьма… А потім, почаклувавши над зіллям, що булькотіло в казані. Відповіла:
– Я підкажу тобі вірну відповідь. Але попрошу натомість, твого лицарського слова, що ти покірно виконаєш будь-яке моє бажання…
Як тільки Лицар нахилив голову на знак згоди, Відьма надала відповідь на запит, а чого насправді бажає жінка:
– Багато чого бажано жінці. Але, більше гір сріблястих червонців, або скляночці приворотних парфумів… будь-яка жіночка, бажає самостійно розпоряджатися своїм життям…
Ось таку відповідь надала Лицарю, Трансільванська Відьма.
І погодився з нею Самотній Лицар, і передав він, її слова гордовитому Графу Цепешу. І покинули графські воїни Лицарський Замок. Бо вірною була ця відповідь….
А що ж попросила Відьма у Лицаря, в обмін на свою допомогу? – Запитаєшь ти, мій друже Читачу…
Терпіння мій друже, терпіння… – відповім я тобі… Бо наша казка ще не завершена…, тож слухай мене далі…
Як і личить усім Трансільванським Відьмам, вона попросила Лицаря, одружитися з нею… А оскільки лицарське слово міцніше за будь-який дамаський клінок, Лицар виконав свою обіцянку…
Ось такий несподіваний поворот у нашої казці! Хоча, в ті давні часи, для Лицаря слово було запорукою його честі. Тому що раніше Лицарі поважали себе…
Це сьогодні, багато хто вважає, що справжнє життя, це вседозволеність. Тому що завтра, може й не бути. Тому що вчорашнє – це лише частина шляху… Тому, що борги віддають тільки боягузи… Тому, що переможцю дозволено все… Втім, наша казка про інше…
Тому дозволь я продовжу!
Коли настала весільна ніч, Лицар увійшов до подружньої відпочивальні. Яке ж було його здивування, коли на подружньому ложі він побачив жінку краси небаченої….
А Відьма, посміхнувшись, відповіла:
– В нагороду за те, що ти людина слова, обіцяю половину часу бути красунею яких світ не бачив, а половину часу – Трансільванською Відьмою. Тільки ти сам вирішуй, який мені бути вдень, а якої бути вночі…
І знову замислився Самотній Лицар. Але не довгим були його роздуми. Ось як він відповів Трансільванській Відьмі.
– Оскільки ти казала, що найпотаємніше бажання жінки – самостійно вирішувати свою долю, той, коли тобі бути відьмою, а коли красунею – тільки тобі вирішувати…
– Якщо так, – відповіла Трансільванська Відьма, – то я дозволю собі, бути красунею, якої світ не бачив, і вдень, і вночі…
То яка мораль у цієї казці? – Запитаєш ти, мій друже Читачу.
Може мораль в тому, що чесність і звитяга завжди отримують бажану нагороду… хіба не так?
– Та щас…, – відповім я тобі…, – мораль цій казці зовсім в іншому! А ось тепер – уважніше мене послухай…
Не має ніякого значення, гарненька жіночка або не дуже, розумниця або дурепа. Вона, все одне відьма!
А ось її чарівна привабливість, залежить від чоловіка, який знаходиться поруч з нею.
Втім, – мій друже Читачу, – ти й сам про це здогадався…
Автор: Олег Ольгин