Микола Парасотченко надіслав свою воєнну лірику на сайт NikopolART. Ці ж вірші опубліковані у всеукраїнському журналі “VOLYA”.
Було.
Ну що моя земля? Ти настраждалась?
Що колоски покрились сажею кругом.
Матуся з сином розпрощалась,
Коли вінок чіпляли на заборі.
Страждали дід із бабою на дворі,
Котів собак розкидало кругом.
Нема хатини,і немає долі.
Життя там зупинилось,на долонях кров.
Катруся не приїде вже додому,
Хатинки там немає,все горить.
Учора тільки бігала із грушами у відрах,
Та батько їй співав про терен цвіт.
Все це було неначе вчора
Міста,і села розцвітало все кругом.
Прийшла війна на нашу землю,долю,
Прийшла щоб знищити народ ущент.
Дід.
Мені здається-це було учора
Як я сидів біля дідуся на стільці.
Тримав він у руках свою військову форму,
Та тихо говорив,як він збирався до війни.
Це сталося. Зійшло на небі сонце,
Бабуся поралася у дворі.
Прийшли до хати, з папірцем військові,
Та наказали на війну іти.
Спочатку усіх їх посадили до вагонів,
Та по рушниці видали усім.
Десь тиждень їхали вони гурбою,
На восьмий день на станції зійшли.
Все сталось раптом. Кулі,бомби,
Але вони за Батьківщину йшли.
Багато полягло у тому бою,
Та Віра в Бога і кохання їм дало перемогти.
Дідусь замовк….а на очах сльоза,
Прижав мене до себе с формою в руках.
Та тихо прошептав….
Будь проклята ота війна…
Ю.
Я так чекав на неї довго,
Пройшов я шлях,мене не зупинить.
Мені так тихо, добре,
Прості думки на волю геть.
Боюсь без неї я зостатись,
Боюсь що моєму життю кінець.
Невже на світі люди так страждають,
Не вірять, що кохання є.
Але потрібно вірити в майбутнє,
Потрібно лише цінить,і довірять.
Нехай не вірять темні люди,
А я повірю щоб знов усе чекають.
Тримаючи жіночі ті долоні,
Дивитись в очі,лише тобі.
Її чекаю під покровом ночі,
Щоб обійняти,та зупинить ту мить.
Мері.
Ніколи не кажіть слова кохаю,
Лише закрийте ви свої вуста.
Надії теж, її немає,
Навіщо ці були слова?
Ніхто нікому не повинен,
Мене немає,і тебе також.
Ти повертайся до родини,
Таке життя. Ну що?
З кімнати вийшла перша,
Та зачинила на замок.
Для мене ти вже Мері,
І це все бачив Бог…
Пес.
Сидів тихесенько він на узбіччі
Йшла злива,наче із відра.
Своїми темними та добрими очима,
Дивився він на небо,але в очах журба,
Повз нього проїжджали вантажівки,
Малеча із вікна махала посміхаючись йому.
Він бачив як кричала якась жінка
Котові винесла поїсти,та і собаки збігались звідусіль.
Життя летіло,сонце,злива,день, і ніч
Так тиждень з місяцями промайнули.
Та він сидів чекав цю мить,
Коли його обіймуть знову рідні.
Заплющив очі,це наче вчора
Донька та батько,матір,син.
Сідали у машину залишивши у вдома,
Його одного,щоб тихо він сидів.
Всі посміхаючись поїхали до парку,
Та світлофор із дияволом зробив своє.
Там машиніст пиячив з самого того же ранку,
І він відправив всю сім’ю на небо в одну мить.
Рідні там не зосталось зовсім
Та служби вигнали собаку геть
Якщо ніхто не клопотався про притулки,
Навіщо їм старий патлатий пес.
Сидів тихесенько він на узбіччі,
Коли до нього малеча тихо підійшла.
В своїх долонях тримали ковбасу,хлібину,
Щоб накормити,і зігріти пса.
Я бачив як вони його забрали,
Та чув що піклувалися вони.
Через рока із ним всі попрощались
Та поховали на цвинтарі,тихесенько,
Біля своїх.
Микола Парасотченко про війну у віршах
Мені Б.
Мені б на небо чисте подивитись,
Де вже немає сліду від ракет.
Назавжди війни в світі зупинити,
Щоб мир цей жив без цих проблем.
Мені б в дитинство на цю мить вернутись,
І Брата з Батьком обійняти лише.
Та сонечку тихесенько всміхнутись,
Запивши молоком коров’ячим усе.
Мені б із друзями зустрітись,
Щоб в очі подивитись їм усім.
Та знову по селу пройтися,
З Михайлом другом…Мене ти зачекай.
Мені би до Матусі притулитись
Вже не подивлюсь я в очі їй.
Узявши за руки її,молитись,
Просити Бога зупинити все.
Мені б з донькою на Дніпрі зустрітись,
Відправити всі хвилювання геть.
Як хочеться із з нею так радіти,
Але я знаю,що всьому кінець…
Чекаю.
Я вірю в чудо,але не в це,що ми зустрінемось
З тобою.
Не поведу у школу та садок, не обійму тебе у Вечері я знову
Татусь по телефону,ніколи не подумав би
Що буде так..
Тебе завжди чекаю вдома,та іграшки твої
Чекають там…
Коли?
Коли зупиниться цей світ вбивати?
Коли дитячий сміх пролуна на цій землі?
Коли дорослі,не братимуть до рук ті автомати?
Коли вже влада не буде красти,та брехню плести?
Заради.
Ти вирішив що все скінчилось?
Що ти впадеш,і далі дороги вже немає.
Та я тобі скажу що ти піднімешся,
Заради чого? Кого? Це все життя…
Заради сміху,дотику коханої людини,
Заради сонця на землі.
Заради того щоб почуватися людиною,
Заради того щоб до раю йти…
Картинки створено за допомогою ШІ
Повідомити новину або надіслати поезію (прозу) можна на електронну пошту: nikopol-art@ukr.net