Маленький сюжет, для невеличкої розповіді написав Олег Ольгин, передає NikopolART.
Чого такий сумний? – мій співрозмовник, уважно подивився на мене.
– Так, – я посміхнувся, – по телефону поспілкувався.
– А давай кави вип’ємо. Там і поговоримо.
Відкрита веранда кав’ярні, була єдиним порятунком від полуденного липневого сонця. Запобіжна офіціантка, принісши дві філіжанки американо, залишила нас наодинці з ароматним напоєм.
– І все ж, через що засмутився?
– Нажаль, іноді, люди відкриваються з досить непривабливого боку. От здавалося б, простий телефонний дзвінок… А в ході бесіди, моя знайома, мені й каже: – Нікопольчани, не покидають свого міста, тільки тому, що чіпляються за килими на стінах…
– Та невже? – Посміхнувся мій співрозмовник, – Як то кажуть – сюжет для невеличкої бесіди… А знаєш, коли Нікополь почали обстрілювати, я і дружину, і онуків, подалі від війни відправив. Хоча, а де зараз безпечно? Київ під обстрілом. І до Львова ракети долітають…
А я залишився. Та й вік у мене такий, що чіплятися за щось, особливо нема сенсу… Хіба ми з тобою знаємо, що з нами завтра станеться? Щодня, прильоти російських снарядів. Зруйновані будинки, скалічене майбутнє. Тут вже не до килимів.
Маленький сюжет, для невеличкої розповіді….
А про твою знайому, ось що я хочу додати:
– Не переходь річку заради тих людей, котрі заради тебе, не здатні обійти калюжу… Можна все життя прожити в рідному місті, але бути байдужим до нього. Адже місто, це не будинки, сквери та підприємства… Місто – то люди. Це спогади, що передаються від дідусів до онуків. Це вміння наших жінок бути берегинями своєї оселі. При цьому, не важливо де ти сьогодні – у Києві, Львові, а може і за кордоном… Душею ти в Нікополі!
А коли в тебе немає цього почуття батьківщини – то і душі немає… Тоді простіше простого, свою душевну порожн
ечу, заповнювати зневагою до тих людей, які сьогодні піклуються про своє рідне місто.
Щоранку, проїжджаючи вилочками Нікополя, я бачу як, відчиняються крамнички. В аптеках працюють провізори. У перукарнях – перукарки… А ще лікарі, вчителі, двірники, які дбають про охайність наших вулиць… А скільки дівчат – волонтерів допомагають людям похилого віку! Так, сьогодні у місті багато проблем, і з водопостачанням, і з відбудовою зруйнованих домівок…
Але місто живе! Живе завдяки тим людям, які, як каже та недалекоглядна жіночка, чіпляються за свої килими. Тож, забули про неї! А то, не дай боже про нашу бесіду, дізнаються бабусі, які на ринку городиною торгують. А вони у нас усі відьмачки… Ось тоді, я твоїй знайомій непозаздрю…
Після цих слів, мій співрозмовник, примруживши очі, ледь чутно промовив: — Щось наша бесіда, мені до душі торкнулася! А може, до цієї кави ще по чарочці замовимо?