Лариса Олійник – пейзажна лірика

***

Гріючись в промінні
Сонця чарівного,
Усміхнулась бруньками
Весна.

Слухаючи пісню
Жаворонка степового,
Пробудилася від сну
Земля.

Першим проліском
І ніжністю своєю,
Обійме,
Вінком зав’є в косу.

І повітрям весняним,
Дурманним,
Обігріє
Всю земну красу.

Водограєм защебече
Річка,
Хвилями узявшись
В боки-береги,
На траві
Розсипавшись росою,
Бісером покотиться
З верби.

Хай над нами
Завжди,
Буде синє небо,
Шовком ніжним
Розливаючись
В душі.
Із надією і вірою
В майбутнє,
Від усього серця
Вклонимось
Весні.

***
Повітря лавандою
Дихає,
І жадібно п’є
Аромат.
Туманним мороком
Стелиться,
І манить
В чарівний сад.
Трави, в солодкому
Сні,
Марять росяним
Ранком.
І ніжно вкривають
Землю,

Зеленим, шо

вковим
Серпанком.

***

Маками, маками
Вкрилось поле.
Де ж ти моя,
Щаслива доле.
Де ж ти кохання
Моє блукаєш.
Про те, що чекаю,
Мабудь не знаєш.

Зорями, зорями
Ніч цілувала.
Місячне сяйво,
В коси вплітала.
Небо обіймами
Заворожило.
Мов наречений
Спокусило.

Росами, росами
Вмиє ранок.
Сонечко ясне
Зігріє світанок.
Та й прокладе,
У вранішню днину,
До кохання мого
Стежину.

Маками, маками
Вкриється поле.
Ось, ти яка
Щаслива доле.
Й до мене кохання
Теж приблукало,
Про те що чекала,
Напевно знало.

***

Кинула оком –
Неба, неба!
Та, скільки ж простору,
Тобі треба?

Не добігти, не обігнати
Обіймами не обійняти.

Мов на крилах
Летіла, летіла…
Доторкнутись хотіла.

Ой, бігла, летіла
Упасти боялась.
Та краю неба,
Так і не дісталась.

Уночі зберусь в дорогу,
Долечу у снах до нього.

***

Розцвіла ромашка
Біла, біла.
Усе поле навкруги,
Мов килимом
Вкрила.
Жовтими капелюшками
Сяє , сяє.
Разом з сонечком
Ласкавим,
Ранок зустрічає.

***

І знову дощ…
А під вікном бузок,
Квітує.
По листю краплі,
Свій танок
Танцюють.
А вітер пелюстки
Цілує
І квіти ніжний аромат
Даруюють.

І ось…
Розвиднилось.
І сонечко радіє,
Отій сотвореній
Природою красі.
Й від ароматів
Навкруги,
Все мліє.
Й спокусою…
Так пахне,
Звідусіль.

Tagged: Tags