Казка «Хмарося» від письменниці з Покрова Тетяни Прокоф’євої на сайті NikopolART.
Безкраїм блакитним небом блукала пухкенька хмаринка, яку всі кликали Хмарося. Неквапно пропливала вона над золотими степами пшениці, розглядаючи кожен налитий колосочок. То навідувалася на баштан, де достигали жовтобокі кавуни, пильно наглядала за ними, щоб не перегрілися. Не оминала увагою садки, їй подобався аромат соковитих фруктів і ягід, який переплітався з травами й квітами, що майоріли яскравими барвами й привертали увагу бджіл і метеликів. Любила Хмарося побавитися біля річки, то заховається за деревцем, то знову покажеться хвилям, а вони й раді їй, хлюпочуться собі.
Та бували дні, коли нічому не раділа хмарка. Сумувала вона й плакала дрібними сльозами, ті краплинки падали на землю, і здавалося, що природа теж журилася разом із Хмаросею. Але як тільки сонечко показувало свої промінці й зʼявлялася веселка, смуток швидко зникав і хмарка поспішала привітатися з красунею. Вона знову мандрувала небом, прикрашаючи його своїми пухкими щічками, що так їй пасували.
Подобалося хмаринці спостерігати за людьми, для них вона створювала різноманітні візерунки, кожен міг побачити щось своє вдивляючись у неї.
Так Хмарося подорожувала світом, який захоплював її своєю красою.
Казка «Хмарося» від письменниці з Покрова Тетяни Прокоф’євої
Мандрувала Хмарося світом, споглядала на його велич і красу. Кольорові будиночки вишикувані у ряд, привернули її увагу й вирішила хмаринка зазирнути у розчинене віконце, бо так цікаво було поглянути, а що ж там діється.
Тишком опустившись на дах будинку, звила тоненьку мотузочку, привʼязавши її міцненько до димаря, спустилася нижче й обережно посунула фіранку.
Перед її очима опинилася кімната, посеред якої стояв кругленький стіл, вкритий білою скатертиною, на столі ваза у якій був букет жоржин, вони вигравали барвами й дарували кімнаті приємний аромат. Неподалік столу виднілася шафа з книгами, на поличках квіти у вазонах, на стінах картини. Так затишно було й спокійно у цій місцині.
Зазирнувши ще глибше, Хмарося уважно поглянула на малюнки, що лежали на столику.
— Цікаво, що на них! — з усмішкою промовила стиха хмарка.
І побачила, що на білосніжних аркушах намальовано синє небо, сонечко щедро сипле промінці на землю, а неподалік нього були дві хмаринки, в одній із них вона розгледіла себе.
— Невже це я! — здивовано й радісно вигукнула Хмарося.
Раптом у кімнату забіг хлопчик. Русяве волоссячко, блакитні допитливі оченята, кирпатий носок і ласкава посмішка. На мить, він зупинився і поглянув у бік хмарки.
— Не бійся! Я Хмарося! А як тебе звати?
— Мишко!
— Нумо дружити?
— Давай!
— Це ти мене намалював?
— Так. Я давно за тобою спостерігаю. Ти частенько літаєш над моїм містом.
— Як гарно. Дякую.
— Пішли на прогулянку?
— З радістю.
Мишко швиденько одягнув соломʼяного брилика, взяв кілька шматочків хліба для птахів і вони разом із хмаркою подалися на двір.
— Ходімо я тобі покажу наше озеро, воно невеличке, але таке гарне, каченята плавають і пірнають у нім, а я їх підгодовую.
— Мені подобається водичка.
Так Михась і Хмарося опинилися біля озерця, навколо була зелена травичка, а навколо літали метелики.
Мишко присів на камінчик, а хмарка на гілочку верби й так двоє друзів вели бесіди й годували крихітками хлібчика качок.
Непомітно підкрався вечір, час було повертатися додому. Хмарося провела Михася до будинку й попрощалася з ним, домовившись зустрітися завтра, щоб знову вирушити у подорож аби пізнати все, що є навколо нас, бо скільки всього цікавого таїть цей світ.
Повідомити новину чи надіслати поезію(прозу) можна на електронну пошту: nikopol-art@ukr.net