Берегині

Напевно, всі хлопчики грають у війну. І в цьому нема нічого незвичайного. Батьки виховували нас чоловіками. Ось і я, як і діти мого покоління, грав у війну. Тим більше, що в роки мого дитинства, дитячі пістолетики, які стріляють пістонами, продавалося у кожному кіоску…

А потім, ми стали дорослими і зрозуміли, чим відрізняється дитячий пугач від бойової зброї. А потім… багато чого було потім… Втім, на цьому, я і завершу свої спогади…

А розповім я тобі, мій друже читачу, про наше сьогодення. Сьогодні, цього листопадового дня, я зупинив свою автівку поруч з крамницею. День був непростий. Повітряні тривоги, вибухи ворожих снарядів. Але, хліба купити треба… От і зайшов я у крамничку.

А виходячи з крамниці, побачив, як жінка, яка, також як і я, купувала продукти, вийшовши з магазину, поглянувши, що дощ припинився, віддала своєму синові згорнуту парасольку, і попрямували вони, до свого будинку.

А її син, тримаючи в руці парасольку, промовив:

– Мамо, не хвилюйся, тепер, у мене в руках є керована ракета, і я будь-який дрон зіб’ю…

Так, сьогодні діти, які живуть у Нікополі, не грають у війну… На жаль, вони живуть на цій війні… І сьогодні, кожен мешканець нашого міста, хто не поїхав подалі від обстрілів, природно, відповідає за майбутнє життя наших дітей.

Щира моя подяка, кожної вчительці, що навчає наших дітей. Щира моя подяка, кожному лікареві, який лікує хворих. І кожній провизорці в аптеці – теж моя пошана… І звичайно, кожній продавщині у крамничці…

Так, сьогодні, усім нам тяжко… Проте, на жаль, нема ліків від війни. Як і нема чудо-зброї, щоб за добу, все закінчилося нашою перемогою.

Але є ми, нікопольці, хто не побіг, не злякався, не зламався… Тож нашої армії, є кого захищати… А нам є необхідність оберігати ось таких малюків та їхніх матусь. Щоб для дитини, парасолька, була лише захистом від дощу. Щоб його мати була впевнена, що її дитина буде у безпеці… А хіба цього замало? Бути щасливим у своєму рідному місті?

От заради цього, я тут. Ось заради цього, поряд зі мною, мої справжні друзі. А хіба цього замало, щоб ми перемогли?

Ось висловив я свої думки і замислився… Ось такі жінки, як ця матуся, яку я зустрів біля крамниці. І є Берегинею нашого міста. Як і всі вчителі, продавщині, лікарі та провізори. Вони і є, справжніми Берегинями нашого Нікополя…

Щира моя пошана, любі моєму серцю жінки. Ось завдяки вам, ми й переможемо. А що так і буде, для цього і до ворожки ходити немає потреби… Тому що наша перемога у ваших долонях – наші Берегині. Тому що нашій армії є кого захищати. Тому що наша перемога – це наша воля до свободи. І наші жінки є берегинями цієї нашої волі до свободи.

А усім тим, хто про нас сльози ллє…

Відповім: – Ми вистаємо, ми переможемо… Бо хіба ми в змозі стати на коліна, коли, поруч з нами, ось такі гарні панянки, які виховують ось таких хлопчиків? А ті, хто у цьому сумнівається, навіть і думки не майте що ми на коліна станемо… І раніш, такого не було, і тепер не буде! Тим більш, що у кожного з нас, є тільки два шляхи. Один веде тебе подалі від турбот. Другий шлях – веде тебе, у твоє омріяне майбутнє… А вибір завжди – тільки твій!

Ось такі думки прийшли мені на спомин, цього осіннього вечора…

А хто зі мною погодиться, тому я щиро вдячний…

Мирного вам неба і лагідного вечора, шановні панянки. Мешканці мого рідного Нікополя…