Розповідь Олени Попової “Зроби мені подарунок…” на сайті NikopolART
Свята наближаються з величезною швидкістю.
Свято святого Миколая, Новий рік. Різдво- люблю цей час! Люблю створювати свято. Як то кажуть: є час коли ти віриш у Діда Мороза, а є час коли ти сам стаєш Дідом Морозом. Мені подобається робити подарунки своїм близьким, рідним, друзям та просто знайомим.
Зазвичай, подарунки готую заздегеліть.
Саме з цією метою зайшла до відділу дитячих іграшок.
А там… чого тільки нема. Розгубилася.
І те- гарно, і те б – купила. От як можна швидко купити подарунок дитині при такому різноманітті товарів, не гаючи марно часу?
Стою та мимо волі починаю до себе приміряти: от як я була б дитиною, то чого б хотіла? Про щоб мріяла? Що б мені було до душі?
Аж раптом чую дитячий голос у себе за спиною:
– Купи мені оце.
Та у відповідь лагідний жіночий:
– Навіщо тобі цей водяний пістолет? Літо вже скінчилося – зима попереду.
– А я наберу в нього водички – буду бризкати та літо згадувати…
Мені подобається така відповідь і я починаю прислуховуватися до розмови:
– А ти де будеш згадувати літо: у мене чи у себе?- чую я знов лагідний жіночий голос.
Посміхаюсь. Мабуть, це бабуся з онуком, бо голос дитини здається мені хлоп‘ячим.
Я стою так само – не озираючись… та отримую задоволення від цієї розмови, згадуючи свою онуку, свою Красуню, за якою вже скучила…
– Чому у тебе? У себе. Покладу його у ванній. Буду купатися та бавитися з ним. Буду плескатися та згадувати море. Та як добре було купатися та кататися на морських хвилях…
Не витримую – озираюсь. Зовнішній вигляд бабусі не запам‘ятала, а от хлопчина… а це був саме хлопчик, років трьох- чотирьох- мене вразив.
Перше, що помічаю – це два вуха. Справжні локатори. Такі собі вареники, розміром з долоню… які колись, у моєму дитинстві, моя бабуся готувала- щоб один з‘ів та одразу наївся. Мені, навіть, помацати оті вуха схотілося, поки я не зустрілася з ним поглядом.
Мій мозок одразу відключився, серце почало калататися з шаленою швидкістю.
Щоб ви розуміли- згадайте очі мультяшного зайця. Згадали? А тут одразу два океана кольору весняного неба. Чисті, як вода з колодязя.
Стою, наче зачарована…погляду відвести не в змозі.
Це таке Диво!
Якоюсь частиною свідомості розумію,що й Диво також мене розглядає.
– Яка кумедна,- каже вголос, не звертаючись ні до кого…
– І думки в тебе…
Я збентежена… які думки? У мене їх геть немає… стою- і не знаю, що робити…
І сказати мені немає чого…
А він, вже звертаючись до мене, каже:
– Зроби мені подарунок… будь ласка.
І ось тут думки повернулися до моєї голови:
– Чому «зроби»? Чому не «купи»? А чи дозволить бабця?
І одразу чую голос бабусі:
– Хіба можна так до незнайомих людей приставати?
А мені вже байдуже. Мене, начебто, хтось за одну мить підняв до самого неба…туди, де співають якись чарівні птахи… і мені край, як хочеться «зробити» цей подарунок.
Мабуть, мій погляд на бабусю, сказав за мене все:
– Ну, якщо хочите…Ваша ласка.
Швиденько розраховуюсь на касі та віддаю подарунок малечі…
Бачу, як починають світитися його оченята. Як він сам починає сяяти. Стою та милуюся: як замало потрібно дитині, щоб почувати себе щасливою!
Як же приємно на це дивитися!
Посміхаюсь бабусі, до речі – досить приваблива та всміхнена жінка як виявилося, та збираюся йти…
Аж раптом відчуваю, що мене хтось смикає за пальто:
– Нахились до мене, будь ласка, я тебе поцілую,- і вже два зоряних безмежних неба дивляться на мене. Там безодня. Глибока, неосяжна…Там всесвіт…це так дивовижно…
Якимось боковим зором спостерігаю за реакцією бабусі.
Бабуся не проти. Присідаючи біля цього…я не знаю, як його назвати – Янгол, Божа дитина, Сонечко – всі ім’я до нього підходять … помічаю його реснички до саміх брів…
Зроби мені подарунок
А він, як дорослий, бере моє обличчя у свої досить великі, як для дитини, долоні…притуляється своїми трохи вологими губами до моїх губ.
Його очі заплющені, шоки – розовеньки, вуста- медові…
– І на що хлопці така краса?- то була остання моя думка на той момент.
Він цілує мене, відходить- дивиться. Знову підходить та цілує, а потім починає сміятися…і сміх в нього – як джерельна водичка- чистий та дзвінкий. Слухала б й слухала. Розумію, що моя душа розкривається і починає дзвонити в унісон.
І мені це так подобається! Начебто, я потрапила додому…в обійми рідної та люблячої людини.
Світ змінився для мене… я знов народилася… від його барвистого сміху, чистого дитячого подиху та щирості його душі.
– Ти така гарна,- каже він глядячи на мене,- Дякую тобі. Бувай.- та йде з бабусею з магазину.
А я… я ніяк не можу прийти до тями…
І, начебто, доросла жінка, сама- бабуся…і розумію, що це лише маленький хлопчик.
А враження таке, що потрапила до раю. Бо на душі так затишно. Так тихо- тихо.
Може саме так й відчуваєш себе, коли душа з душею розмовляє…
Дякую тобі, мій маленький Чарівник з великою душею – за твою людяність, за твій поцілунок чистий та щирий, за любов твою без умов!
Де б я не була, щоб зі мною не сталося – цей лагідний поцілунок Щастя завжди буде квітнути у моєму серці чарівними квітами твоєі ніжності та любові.
Цілунок, від якого так тепло, так сонячно на душі. Посеред зими.
Дива трапляються. Навіть тоді, коли зовсім на них не чекаєш.
Навіть коли вважаєш себе Дідом Морозом…
З наближаючими святами вас. З Різдвом Христовим та Новим Роком! Щастя вам!
2017 рік