Синиця – золоті крильця

хатині серед лісу, де ростуть одні ялиці, в клітці замкнена синиця.

Має крильця, та такі, що ніде не знайдеш ти, хоч пів світу обійди, бо ті крильця золоті. А та синиця, – гарна птиця, зачарована дівиця.

З тої хащі йде стежина, одинока, й дуже дивна. Повзають по ній, лиш змії і шугають злії тіні. І та стежка одинока, йде до одного порога, – де в хатині понад вік, живе лютий чврівник.

Якось вдень, як розцвіло, чародій забрів в село. Став дивитись по дворам, як живеться людям там і робити шкоду скрізь, став непроханий той гість. Шкрябав в шибки без упину, і лякав дітей невинних. Дер обличчя шпичаками, і топтав усе ногами. Посуд бив своїм кілком і страшнючим вив вовком.

Після тих своїх відвідин, залишив багато бід він. У корів все молоко, враз взяло і в мить пропало, ну а злодій лиш сміявся, бо йому і горя мало. То ж, ще взяв і напустив вітра буйного і злого, щоб той каміння розкидав, вікна, двері вибивав.

Люди плакали, кричали, все віддати обіцяли, а щоб припинив наругу присяглися, що дадуть, найкращу дівчину в прислугу.

Чарівник дав свою згоду, підписавши враз угоду. Вітер буйний відступив, все жбурляти припинив.

Саму гарну, роботящу, вибрав дівчину і в хащу, за собою поволік, злий, страшнючий чарівник.

З того дня, і з тої днини, то служить йому й до нині, тій би дівчині прийшлось, та одначе не збулось.

Тож бо хлопчики й дівчатка слухайте все по порядку.

До будинку чародія, дуже довго вони йшли, а за ними по стежині змії слід у слід повзли.

Як зайшли вони до хати, наказав про все їй дбати, та й про змій не забувати. Сам зіперся на клюку і подався у пітьму, в вітряну нічну погоду, знов шукать собі пригоду. Вовком вить, все в шмаття рвати і дітей малих лякати.

Тільки змії заповзли у свої глибокі нори, зразу ж кинулась тікати, дівчина з чужого двору. Та як знайти свою домівку зовсім дівчина не знала, то ж невдовзі, й заблукала.

А коли настав вже ранок, то побачила вона, що стоїть поперед неї, біла хатка в два вікна.

Підійшовши до оселі, стукнуло дівча у двері. Швидко двері відчинились і вона враз опинилась, в теплій затишній кімнатці, де сиділи аж дві бабці.

В хаті пахло пирогами і сушеними грибами. Ті ж дві бабці, мов краплини, у намисті з горобини, дуже схожі, дуже милі. Але дивно те було, що вони не говорили, та вона їх розуміла.

Пригостившись пирогами, обігрівшись у теплі, вона їм розповіла, як вночі з під варти змій, чародієвих втекла. Похитали головами бабці і переглянулись. І вона, враз зрозуміла, що зарано пораділа. Потім ще розповіли, що вони теж чарівниці,- добрі, рідні дві сестриці і що злого чаклуна вони дуже добре знають, і тім хто в біду попав, завжди всім допомагають.

Потім ще її просили, щоб ніде не йшла одна, двері всім не відчиняла, не сиділа край вікна. Ну а їм пора в дорогу, бо вже чекають допомогу, ті кого образить встиг, злий, страшнючий чарівник. Вранці ж знов вони прийдуть і додому відведуть.

Потім вийшли вдвох на ганок, їй кивнули на останок, обернулись із сестричок, в двох однакових синичок, й полетіли на підмогу до тих, хто звав на допомогу.

Заспокоєна і сита, дівчина лягла спочити. Поряд білий кіт сидів і на вушко муркотів.

Та коли ледь розцвіло, хтось постукав у вікно. Дівчина чимдуж схопилась, й до віконця притулилась.

І побачила вона, бабці дві стоять на ганку, й просять щоб відкрила клямку. Поряд чорний кіт лежить і гадюкою сичить.

Про наказ дівча забула, у вікно до них кивнула, клямку швидко відчинила і бабусь у дім впустила. Та як тільки ті ввійшли у кімнату із котом, зразу ж кіт став чорним змієм, бабці ж злим чарівником.

Боронилась з усіх сил, звала всіх на допомогу, та чаклун її схопив і подався у дорогу, до будинку серед хащі, схожого на змія пащу.

А щоб більше не втікала, в клітку дівчину замкнув й на синицю обернув. Із крилами не простими, із крилами золотими, щоб злетіти не змогла і від нього не втекла.

Зміям строго наказав, стерегти дівицю-птицю. Потім згріб свою клюку і подався поза очі у страшні безумні ночі, щоб малих дітей лякати, кігтями шкребти у вікна і собакою гарчати.

Тільки зник чаклун в пітьмі почало дівча крильми з усіх сил об клітку битись, щоб на волі опиниться.

Зразу ж змії наповзли лапки й крильця обвили.

Через декотру годину, зголодніли чорні змії й поповзли скоріш із хати, щось поїсти пошукати.

Хоч й боліли дуже крила, бо об клітку ними била ще й зміюки обвивали, полетіти не давали, та коли про волю йшлося, де і силоньки взялося. Знову крильцями махала, і на поміч гучно звала.

Аж тут побачила вона, дві синички край вікна, стукотять дзьобами в шибку, ніби дзьобають шкоринку. Шибка зразу ж і розбилась, і на друзки розлетілась.

В дім скоріше залетіли і із клітки дві сестрички, враз дівча ослобонили, бо були ті дві синички – дві бабусі, дві сестрички.

Говорить часу не мали, тож на потім все відклали.

У шпарину у вікні впурхнули тихенько і добралися додому по росі раненько.

Вдома знов перетворились на дівча і на бабусь, і від самої пітьми, говорили до зорі.

Та чомусь дівча не дуже до веселощів падка, придивилися, а в неї, геть порізана рука. Тож коли через вікно утікати їм прийшлось, то вона там, й зачепилась і порізалася склом. І тепер, коли чаклун знов до дому добреде, то побачить ті сліди і скоріш їх віднайде.

Тільки-но вляглись думки, як зацокали замки, й на порозі, у ту ж мить, злий з’явився чарівник.

Бабці тут не розгубились, й за дівча враз заступились. На синичок обернулись, стали чаклуна клювати, геть із хати виганяти.

Та й чаклун був мастаком, у ту ж мить він став граком.

Став кидатись на синичок, двох однакових сестричок. Крильми різав мов ножами, дер своїми кігтярями.

А коли дівча збагнуло, що ще мить і чародія перемога, кинулась тоді синичкам, з усіх сил на допомогу.

І в ту ж мить, на нього втрьох, ті синички налетіли, стали дзьобати, щипати, геть із свого двору гнати, в темну хащу до хатини, де шугають злії змії. І той чорний чарівник, дідом став, і зразу ж, зник.

Та все ж бувають такі ночі, коли хтось стукає в вікно, коли шугають темні тіні і повзають, мов чорні змії.

Та якщо тих, хто поряд з нами, любити будем, поважати, ніколи ненависть і зло, не стукатимуть у вікно.