Школярка Софія Прокопенко написала два вірші про Нікополь.
Своїми рядками дівчина поділилася з NikopolART.
Місто, що вміє пам’ятати
(Нікополь, щоденник Незламності)
Небо над Нікополем вже не синіє,
воно ввібрало колір наших сліз.
На березі, де колись сміялись діти,
зав’яла квітка, не піднявшись у вись.
Дніпром, як стрічкою, огорнуте місто,
ранкове сонце вже не гріє сердець.
Тут кожен ранок, наче вітер чистий,
який зриває пам’ять із плеч.
А з того боку дим і злість ворожа,
і свист, що рве повітря, мов папір.
І, мамо, знаєш, це не так тривожно,
як те, що про нас не чув весь світ.
Та я пишу, щоб хтось далекий,
інший зміг прочитати й серденьком відчуть:
місто живе! Воно стоїть незнищене,
хоч кожен день кричить від болю знов.
І знаєш, мамо, я ж іще дитина.
Я просто хочу вільно жити,
радіти, бігти до школи, сміятись щиро,
а не ховатись, чуючи той свист.
Я хочу малювати кольорами літа,
а не тінями чорних, страшних новин.
Я хочу, щоб небо знов було відкрите,
щоб не боятись власних дивних снів.
Я мрію, щоб Дніпро зітхав спокійно,
щоб тиша поверталась до людей.
Я хочу бути просто знов дитиною –
не думати про вибухи і сльози матерів.
Та поки місто на повні груди диха,
я разом з ним тримаюсь і стою!
Нікополь пам’ятає кожен подих,
і я цю пам’ять в серці збережу!
Автор: Софія Прокопенко
Моє місто більше, ніж просто точка на карті
Я люблю своє місто і хочу тут жить,
хай тривоги лунають – їм нас не зломить.
Тут знайомі дороги і рідні двори,
тут сміються світанки попри темні вітри.
Над Дніпром розквітає прозора блакить,
і надія навчає нас вірити й жить.
Кожне дерево знає історії днів,
кожен крок тут наповнений силою слів.
Моє місто – це пам’ять, підтримка та дім,
це дорослішання серця у час непростий.
Тут ми вчимося світло тримати в руках,
не ховаючи мрії, ні болі, ні страх.
Моє місто – це світло, що в серці горить,
навіть в темні хвилини надію хранить.
Тут народжується мужність проста і жива
бути поруч, триматись, казати потрібні слова.
Я люблю своє місто свою висоту,
ту тишу ранкову і щиру мету.
І коли запитають: «Де серце твоє?»
я скажу: «В Нікополі, там, де майбутнє росте.»
І хай світ ще почує крізь втому і біль:
ми – незламні, ми поруч, ми вистоїмо всі.
Бо там, де любов не згасає вогнем,
– перемога народжується щоднем.
І живемо разом ми – щодень і щомить,
крізь тривоги й розлуки продовжуєм жить.
Бо любов наша сила, наш спокій і кров,
вона вчить не здаватись і вірити знов.
Автор: Софія Прокопенко
Повідомити новину або надіслати поезію (прозу) можна на електронну пошту: nikopol-art@ukr.net