Ще півтора роки тому я не могла би собі й виобразити, що нікопольців – мешканців міста Нікополь, розташованого на березі Каховського моря, заскоче війна, а більшість з них – вимушена еміграція. І що укохане нами місто-казка, місто-мрія, колиска української історії і перлина степової природи зостанеться залишеним на невизначений час.
Розлетілися, мов насіння з пухнастої кульки кульбаби, здмухнете поривом наглого вітру. “Нас по світу – цвіту, цвіту” – писала колись нікопольська поетеса Лідія Ковальчук-Чуб. Тож де тепер оті всі, віднесені еміграцією? Як склалися їхні долі?
—
Моє друге життя почалося в Лодзі – місті, яке направду трохи недолюблюють більшість українців. Адже їм більш симпатичнішими є Познань Краків і Варшава.
“Лодзь є брудним і не кольоровим, з напівзруйнованими старовинними будівлями”, “і клімат там препоганий, бо нема жаркого літа як в Україні” – часто чула я від інших.
Але моє осібне враження від побачених уперше краєвидів Лодзя було контраверсійним: я відчула емоцію зачарування. І цілковито усвідомленого прагнення: “хочу щоби цей “човник” став моїм” (Лодзь з польської мови тлумачиться як “човник”).
Ось уже понад рік я досліджую це польське місто, його архітектуру, історію, культуру і соціум. І все більше закохуюсь у цей “величний кораблик”. І усвідомлюю, що тільки особи обмежені не здатні помічати усіх тих скарбів які тут є очевидними.
Фільм польського режисера Анджея Вайди “Земля обіцяна” 1974 р., створений в стилі жорсткого соціального реалізму і, навіть, подекуди моторошного натуралізму, оповідає про те як будувався Лодзь, і як важко було вижити у цьому, цілком байдужому до тебе – людини місці. Лодзь направду схожий на рай, в якому щастя дається важко, і який без наполегливості та боротьби легко втратити. Так характеризували місто від самого початку його заснування, і так характеризують його до тепер, уже 600 років поспіль. Тож слабким і малодухим тут не місце.
Центрум-Лодзь – серце головної вулиці міста Петраковської. Воно називане тут “стайнею єдинорогів”, адже поруч з неймовірно красивою аркою над транспортною зупинкою (безпосередньо “стайнею”), красується металева скульптура єдинорога, який летить уперед, а його задня частина тіла разом із крилами перетворилися на довгий хвіст комети. Певно, це метафоричний символ унікальності і неповторності, що тануть у часі, залишаючи за собою довгу смугу фантомного золотого пилу, який згодом перетворюється на емоцію чарівності для тих хто його бачить. І якщо будучи в Лодзі ти відчуєш як цей дощик золотого пилу поволі спадає згори на тебе, то будь певним – ти опинився саме там де мусиш бути, і це непросте місто саме для тебе.
Тут на “стайні” часто можна чути містичну й трохи тривожну музику талановитого польського скрипаля Lukasа Janu Music, який постійно грає у Лодзі і іноді в Берліні. А всюди в адміністраціях, в банках, в трамваях й на вулицях звучить переважно наша “солов’їна”. І так може видатися, що українців у Лодзі нині більше ніж поляків.
“Що ж потрібно людині для щастя?” – розмірковую я, гуляючи Петраковською й слухаючи магічну гру лодзького скрипаля Lukasа Janu Music. А навколо себе споглядаю ввічливі усмішки поляків, які ласкаво промовляють до мене “прошу”, уступаючи мені дорогу, або відповідаючи на численні мої запитання. “Певно, хороші люди найбільше потрібні людині для щастя” – мислено надаю собі відповідь. І так дивно мені від того, що поляки плотно посунулися й впустили нас українців до себе у цей непростий момент світової історії. Я допитливо заглядаю у їхні вічі і прочитую там тривожні передчуття й страшне усвідомлення: “ви і ми нині в одному човні історії”.