До Вашої уваги розповідь “Рідна мова”, яку написав письменник Олег Ольгин. Повідомляє NikopolART.
Щиро хочу вам сказати,
Що кохаю щиро,
Рідну землю українську,
І поля, і ниву.
Тих героїв, що вставали,
Захищати землю.
Кров без жалю проливали,
життя не жаліли,
Це тому, що дуже сильно,
Нікополь любили.
Кров козацька в нашім тілі,
Завжди пам’ятає, що
Вставати за свободу,
Завжди будуть раді.
В генах наших тече швидко,
як Дніпро ревучий,
Кров героїв переможців.
Воїнів могучих.
Будьмо браття козаками
і прославим місто.
Місто славне – переможець!
Всі віки й навіки!
Ці строки, написала мою люба донечка, Єлизавета. Написала тоді, коли навчалась у восьмому класі. А сьогодні, вона вже і сама навчає діточок у школі…
Часом, замислюючись, ми повторюємо собі: – Ми те, що ми думаємо.
А чи можуть наші думки насправді надавати вплив, на наше життя? Як по мені – то так! Бо це – дуже просто! Перебуваючи в радості, ми й іншим людям несемо радість. І навпаки, коли ми обурені на весь світ, то починаємо жити, з сумом в серці. А що тут зробиш… – подібне, притягує подібне.
Так, свою дійсність – ми створюємо самі! Те, про що ми думаємо чи мріємо, частіш за все, стає нашою реальністю! А все тому, що наш розум, зовсім не відрізняє придуману нами картинку від реальної. У цьому і є сила нашої думки! Як сказав Альберт Ейнштейн: – Уява – це показ майбутніх подій життя.
А коли ми хочемо поділитися своїми думками з іншою людиною, ми вимовляємо слово. Слово – ось що робить нас людьми! Євангеліє говорить про те, що спочатку: – Слово було у Бога, слово було Богом.
Так воно і є! Людина не тільки спілкується словами, людина – частіш за все і мислить словами. Думка породжує емоції і образи, які перетворюючись у слова. Так, так! Ті самі слова, котрі і формують поведінку людей, що стоять поруч з нами… Бо, своїм словом, ми підтверджуємо і наші життєві переконання.
Тож, якщо ми бажаємо бачити себе українцями, то нехай, нашими словами, будуть слова нашої рідної мови . Будьмо будувати нашу Україну, – словом і ділом.
Але, перш ніж від слова перейдуть до діла, інколи, нам важливо побути наодинці зі своїми думками, привести їх до ладу, адже, з часом, вони стають словами. Тими словами, які нам требо гарно вибирати, оскільки вони перетворюються в дії. А підібравши необхідні слова, ми повинні усвідомлювати свої дії, адже вони стають звичкою. Ось чому, нам требо вивчати свої звички, бо вони впливають на ваш характер. А далі все просто! Розвиваючи свій характер – ми визначаємо нашу долю.
Ось і виходить, ми там – де думки наші… А я мрію жити в вільній Україні… мрію чути сміх своїх дітей, Єлизавети і Богданчика, а поспіль, і онуків… Чути нашу рідну мову. Дивовижну мову…
Сонно сипляться сніжинки,
Струмінь стомлено сичить.
Стихли струни, стихли співи,
Срібні співи серенад
Сріблом стеляться сніжинки
Спить самітній сонний сад…
Сипле, стелить сад самітній
Сірий смуток – срібний сніг,
Сумно стогне сонний струмінь
Серце слуха скорбний сміх
Серед саду страх сіріє.
Сад солодкий спокій снить.
Яких тільки влучних характеристик та чудових епітетів не має наша мова. Вона і співуча, і солов’їна, і милозвучна, і мелодійна, і калинова, і барвінкова, і материнська, і колискова і… кожен українець, зможе продовжити цей емоційний ряд своїми лагідними словами.
А ось для мене, Українська мова – це мова волелюбних людей. Cujus lingua, ejus regio. Цей вислів, в досить вільному перекладі з латинської мови, звучить як: – Чия мова — того й влада. Усе все так, але ці слова, ми навряд чи знайдемо, в збірнику висловів античних героїв. Бо стародавні римляни, до нього не мають жодного стосунку.
А знаєте чому? Та все тому, що в стародавні часи, люди добре пам’ятали зовсім інший вислів: – Vae victis — горе переможеним.
Так от, щоб нам, з вами, любі мої друзі, не доводилось вивчати латинь, нам постійно треба пам’ятати слова нашої поетеси, Ліни Костенко, про те, що:
– Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.
Ось чому, нам постійно треба пам’ятати не тільки про наше повсякденне діло. А й про наше рідне українське слово. Про нашу мову! Тому що, як не поверни, а чия мова – того і влада…
Мову називають генетичним кодом нації. Саме завдяки нашій мові, ми і зберігаємо, і передаємо нашім нащадкам – наш незламний волелюбний дух, нашу віру, наш потяг до незалежності. Не можна загарбати Україну, доки живе наша мова, в душі нашій живе. В душі нас, нащадків волелюбних козаків. А Козацькому роду, – як нам відомо, – нема переводу…
Розповідь “Рідна мова”
Я народилась на нікопольщині, в чудовому селі Червоногригорівка . Моє дитинство пройшло на березі Каховського водосховища. А поруч з нашою хатинкою, дніпровські кручі і старовинні скіфські кургани…а в долині, дніпровські плавні.
В літку, по вечері, над селом завжди лунали українські пісні. І я з малече слухала, ці співи, а потім і сама підспівувала. Коли я була ще маленька дівчинка, любові до української пісні, любові до рідної мови, мене вчила, моя прабабуся, Марія Іванівна і двоюрідна бабця, Євдокія Павлівна. А ось бабусі своєї я зовсім не пам’ятаю… в роки війни, вона перебувала на роботах а фашистській Німеччині. Поспіль, після народження мого татка, дуже хворіла і рано померла. Ось чому і рідній мові, і старовинним козацьким звичаєм, мене вчила моя бабуся Євдокія Павлівна.
Татко і матуся весь день на роботі, а бабуся, посадить мене поруч з собою і розповідає мені, про давнину козацьку, про наше село.
Лагідними зимовими вечорами, вона вчила мене вишивати рушники. Втім і сама вона була гарна майстриня. Тільки попросить мене: – онука, намалюй на рушникові троянд. Я стараюсь, малюю. А потім бабуся, по моєму малюнку і вишиває. У нас усі рушники були в трояндах. Дуже моя бабця, любила троянди.
А найбільш гарненькі рушники, ми з нею, відносили до церкви. Пам’ятаю , як на Великдень, напече мою бабуся пасочок. Дорослим побільше, діточкам маленьких… А потім, мі з нею, несемо їх святити до церкви. А окрім пасочок і крашанок, моя бабуся, несе до храму свої рушники… Тож багато ікон у храмі, прикрашались рушниками, з нашими трояндами.
А ще, бабуся дуже любила співати… Бувало прибирається в хаті і наспівує пісню. І я їй підспівую… А потім, вона заспівувала свою улюблену пісню.
Ось і зараз, примружу очі. І чую ії голос…
Їхали козаки із Дону додому,
Підманули Галю, забрали з собою.
Ой ти, Галю, Галю ж молодая,
Підманули Галю, забрали з собою…
Я хоч і маленька, а слухаю, за Галю переживаю, аж подих перебиває… А бабуся пісню доспіває , а потім і повчає мене ….- не можна хлопцям довіряти! – а я слухаю, її слова запам’ятовую…
Ось згадала я бабусину пісню, а думки мої сьогодні про те, що не можна поневолити нашу землю, доки звучить наше слово. Слово, що звучить в піснях козацьких. Слово, що співає мати, пестячи свою дитину.
Ось супроти такого слова, проти волелюбних рис українського характеру і спрямував Путін свою агресія. Нажаль… і не тільки він. Тому що, завжди Московські панки, з зневагою дивилась на нашу національну неповторність. Тому що і раніш російська зневага, на українців була спрямована. Нажаль і сьогодні, нічого не змінилося. Бо ментальність пересічного росіянина, у вислові Чаадаева:
– Ненависть к свободе, рабство, ставшее второй натурой, сутью русского человека, печать рабства на всем облике руського… стремление поучать всех, всему и всегда…
Нажаль, його слова – ніби коментар, до сьогоденних подій у Криму, та на Донбасі. Нажаль ці слова, є коментарем і до дій деяких можновладців наших, що, постійно на Кремль поглядають…
Раніш, я ніколи не замислювалася, що в української мові, найбільшу кількість синонімів має слово “бити” – їх аж 45! А ще, однією з «родзинок» української мови є те, що вона багата на зменшувальні форми. Навіть слово «вороги» має зменшення – пестливу форму, яка вживається в гімні України. Пам’ятаєте: – …згинуть наші вороженьки, як роса на сонці.
Чому це так? А тому, що скільки віків існує наша мова, стільки віків, нам постійно доводиться битися, з ворогами землі нашої. За волю нашу битися, за вірі нашу православну, за нашу рідну мову.
Мабуть в кожній українській родині, є спомин о злочинах російських можновладців, які не оминули рідної хатинки… І не тільки, за останні п’ять років… Є такі спомини і у нашій родині.
Після закінчення школи, пішла я вчитися до Марганецького професійного ліцею. Познайомилась з Євгеном, а потім, ми побралися шлюбом. З того часу, ось вже двадцять років, ми живемо в Нікополі, у мирі і злагоді, виховуємо своїх діточок, Єлизавету і Богданчика.
Це зараз ми живемо у добробуту і злагоді, а ось раніш, родина Євгенія, жила на західній Україні, на тернопільщині. В невеличкому селі, з дивовижною назвою Русилів. Але не довелось моєму чоловікові, народитися в своєму селі… Невдовзі, після закінчення Вітчизняної війни, Радянські війська, повністю зруйнували це село… Чому зруйнували? Мабуть тому, що не бажали селяни переходити до колгоспу. Ось і вирішила радянська влада, покарати селян за непокірність. Усіх мешканців Русиліва, малих і старих, діточок та літніх чоловіків, погрузили в товарні вагони і привезли до міста Марганець. Потім, там, в степу, за містом, людей вивантажили з вагонів і сказали: – Тепер ви будете тут жити… Тільки за двадцять років поспіль, дозволили селянам, повернутися до свого села. Дехто повернувся, а батько Євгена, все життя працював на шахті в Марганці…
Ось такий спомин в нашій родині, про людяність радянської влади… Ось чому я і сміюся, коли кажу, що в російській мові, теж є своя родзинка!
Ось погляньте, мабуть не в одній мові світу, окрім російської… немає такої кількості слів для позначення людей, які не вирізняються високими моральними якостями. На перший погляд синонімічні слова – негодяй, мерзавец і подлец – мають тонкі смислові відмінності. Негідник – це підла людина, що вселяє презирство. Мерзотник – підла людина, що вселяє огиду. І нарешті подлец, таке слово відсутнє в українській мові. Це – підла людина, що вселяє обурення. Пояснити ці відмінності носіям інших культур може бути дуже важко. А ось в російській мові, ці слова дуже часто зустрічаються. Мабуть тому, що частіш і використовуються?
Ну, до біса тих росіян! Ми зараз про рідну мову говоримо. Старовинну мову! Так, так – старовинну! Знайомі змалечку кожному з нас слова – «мама, тато, неня, дід, баба, брат, сестра, син», – на санскриті, праматері усіх індо – європейських мов, звучать як «мата, тата, нана, дада, баба, бграта, свастрі, сун». Перелік таких слів може бути дуже довгим, тому що корені нашої української мови сягають глибин індоєвропейської цивілізації.
А ще, слід нам постійно пам’ятати, про те, – що любити нашу вітчизну, нашу Неньку – Україну – це і шанувати мелодійність рідної мови. Так! Українська мова – є однією з наймелодійніших мов світу.
Все, як пишеться, в ній
вимовляється, –
Все, як пісня, у ній звучить.
І журлива вона, й піднесена,
тільки фальш для неї чужа.
В ній душа Шевченкова й Лесина,
І Франкова у ній душа.
Дорожи українською мовою,
Рідна мова – основа життя.
Хіба мати бува примусовою?
Непутящим бува дитя!
Але наша рідна мова, – це і потужна зброя, проти наших ворогів! Ніколи не будемо забувати про це! Недарма мудрість народна, підкаже нам: – «Кулею вцілиш одного-двох, а словом — тисячу».
А ще слова Лесі Українки:
Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так гостро іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?
Ти, моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова…
Важко повірити, що ці строки писала тендітна і хвора жінка. Жінка, котра прагнула збудити свідомість народу, її слова надихали і закликали до рішучих дій. Так мабуть і нам, потрібно частіш прислухатись до цих слів… Ох як потрібно прислухатись!
Коли почалася війна на Донбасі, не тільки грошима і продуктами ми підтримували Українську армію… Мій син Богданчик, поруч з своїми друзями, в школі, малював малюнки, а наші волонтери, відвозили дитячі малюнки на фронт, у подарунок нашим бійцям. Тому що солдат на війні, потребує не тільки зброю та їжу. Солдату на війні, дуже потрібно пам’ятати, для кого він боронить рідну землю від ворога… Але тільки дитячих малюнків, нам замало для перемоги!
Нам треба позбутися і чужинної нам мови! Після того, як Україна отримала свою незалежність, ми з чоловіком, зовсім припинили спілкуватися російською мовою у своєму домі. Навіть, коли ми, виїздимо в інше місто, на відпочинок, – розмовляємо лише українською мовою. Це для того, – посміхається мій чоловік, – щоб ніхто, не переплутав нас з росіянами, яких в світі, зараз люблять ще менше, ніж раніше!
Діти мої, народилися і дорослішали, вже в вільній Україні, тож, звичайно, навчання і спілкування, також, тільки на рідній мові. Я завжди купували дітям українські дитячі книжки, показувала діточкам україномовні мультики, тощо. Мої діти, навчалися в українськомовному класі. А я, всі ці роки, всіляко плекала та підбадьорювала їхню любов та повагу, до української мови, до нашої історії, до старовинних українських традицій та звичаїв, до нашої національної культури.
І не дарма плекала, бо сьогодні, спілкування українською мовою, не тільки захищає наш інформаційний простір, від недружньої російської пропаганди. Від ворожої зневаги. А ще, спілкування українською мовою, забезпечує зв’язок поколінь. Забезпечує безперервність культурної та історичної спадщини мого народу, народу України.
Завдяки постійному спілкуванню на рідній мові, мій син, Богданчик, в свої десять років, почав цікавиться історією нашого міста. Ми з ним, зібрали чималу бібліотеку книжок про рідний край. Про історію козацтва. Зараз, мій син, навчається грати на бандурі. І це не мій, а його свідомий вибір.
А після того, як при храмі святого і праведного Петра Калнишевського, отче Меркурій відкрив дитячу недільну школу. Богдан, разом з своїми однолітками, вивчає основи нашої православної віри. В недільній школі, він знайшов собі справжніх друзів! Руслан, Артем,Дмитро, Вероніка, Аня, Марк, Даріна, Аліна, Ростік, Святослав, Поліна, Анастасія,Софія, Маша, Олег, Юля, Паша, Тарас… хлопчики і дівчатка, стали справжній сім’єю.
Кожної неділі, на заняттях у школі, отче Меркурій, разом з іншими викладачами, розповідає дітям про нашу православну церкву, про історію нашого краю. Нашу землю, наших дідів. У цій школі, завдяки спілкуванню рідною мовою, у нас відтворюється спадкоємність поколінь. Котра була порушена і майже знищена, за роки радянської влади… За роки зневаги до нашої української православної церкви.
Низький уклін і від мене і від моїх дітей, Вам, отче Меркурію! Низький уклін усім викладачам недільної школи. Спасибі вам, за вашу добру справу. Спасибі за любов до нашої церкви, до нашої України.
А ще, я хочу ще раз, звернутися до всіх українців, до усіх громадян нашої квітучої країни:
– Люди добрі! Навіть якщо ваші батьки є російськомовними, швидше за все, їхні батьки, були україномовними, так само, як і всі, попередні покоління вашої родини. З давніх часів, представники інших національностей, які споконвічно жили на нашій землі, поряд зі своєю національною мовою і культурою, розуміли і спілкувалися, ще й українською мовою. Вони шанували українську культуру. Тож спілкуйтесь, любі мої українці, – рідною мовою. Спілкуйтесь заради того, що ваша родина і нащадки ваші, живуть тут, на цієї землі! Тож інтереси України – це й їхні інтереси також!
Так, прав був Тарас Григорович, коли казав, що:
– …історія, поема вольного народа!
Тож, якщо ми самі, брати і сестри українці, живучі у себе вдома, не вшануємо власну історію, власну культуру, та власну мову, як нас будуть поважати інші люди в інших країнах?
Як показують останні події, нашої сучасної історії, – занадто багато говорити російською небезпечно! Так, так! Небезпечно! Тому що, на цієї підставі, до вас можуть прийти зелені чоловічки, навіть якщо ви цього насправді і не бажаєте.
Як жаль, що за останні роки, так, багато лиха, принесла нам, наша толерантність. А інколи і зневага, до рідних звичаїв і традицій. До нашої історичної пам’яті… Нажаль, це так! Крим, а особливо Донбас, вже відчули на собі радість руського миру… Ось чому і є у мене, велике бажання кричати, що сили кричати! Звертаючись до усіх нас, щирих серцем українців:
– Люди – добрі! Не повторюйте колишніх помилок! Не будемо повторювати ні своїх, ні чужих помилок!
Ось чому я й хочу усім нам, та й собі теж, ще раз нагадати!
– Люди добрі! Не будемо соромитися того, що ми наразі не надто досконало володіємо, та вміємо спілкуватись українською мовою. Без помилок, не буває вдачі! Тож, якщо ми, не почнемо спілкуватися рідною мовою… якщо ми , не робитиме це повсякденно, кожен день, то наше вміння ніколи не вдосконалиться. Ось чому, є тільки один єдиний засіб, оволодіти рідною мовою.
Повсякденно і повсякчасно застосовуй рідну мову у своєму житті! Чим більш, ми будемо спілкуватися українською мовою, тим легше і краще, нам це вдаватиметься.
А ще, я хочу звернутися до нашої молоді:
– Більш читай україномовні твори. Купуйте собі українські книжки, газети та журнали, дивиться українські передачі. Дивись фільми на української мові. Або такі, що дубльовані українською мовою! Мабуть тоді, ви й самі побачите і почуєте, що професійний український дубляж, частіш за все, є кращим, за російський.
В кінотеатрі, купуйте собі квіток, на україномовний сеанс. Коли ви, любі друзі мої, завантажуєте собі на гаджет, кіно з інтернету, шукайте копію з українським дубляжем. До речі, її дуже легко знайти. Майже усі фільми, наприклад, на ex.ua – мають копію, де є кілька звукових доріжок, серед яких, дуже часто є українська. Під час перегляду обирай саме її.
Також, я хочу звернутися, до людей в літах.
– Я розумію, як психологічно важко одразу перейти на повсякденне спілкування українською мовою, то почнемо робити це частково, або поступово!
Наприклад, почніть спілкуватися українською мовою у своєї родині, або, серед найближчих своїх друзів та товаришів. Навіть, коли ви потрапите у нове коло спілкування – спілкуйтесь одразу українською! Якщо вас не знали ваші нові знайомі, раніше, ні у кого з них, не виникне здивування та зайвих запитань на кшталт: – …а з чого це ти, друже, по – українські почав розмовляти?
Так, так! Спілкуйтеся виключно рідною мовою з незнайомими вам людьми. В транспорті, на вулиці, в крамниці чи в кафе. Під час спілкування з держслужбовцями тощо, – тільки рідна мова… Спілкування лише українською мовою, не тільки полегшить вам, психологічний перехід на рідну мову, але й сприятиме відновленню україномовного навколишнього середовища.
А втім, усім нам, постійно требо пам’ятати:
– Хто хоче, той завжди буде спілкуватись українською мовою. Кожний, хто чогось бажає – той свого досягає. Тільки треба по-справжньому цього бажати! Не тільки сидіти й чекати, поки з неба будуть вареники самі плигати тобі до рота, а трішечки прикладати до того зусиль. Бо й досі, серед людей, панує невіра, що навіть коли людина вдома та з друзями, спілкується природною українською, то у громадських місцях, все одно переходить на російську, бо так заведено.
Ким заведено? Коли заведено?
Наше сьогоденне життя, неможливе без інтернету. А якщо так, то почніть писати виключно українською мовою. На фейсбуці тощо! А крім того, українізуємо речі навколо себе! Поперед усього, поміняйте інтерфейс свого телефону, комп’ютера , соціальних мереж на українську.
А ось, коли шукаємо щось у Ґуґлі, чи деінде, шукаємо спочатку текст з українською мовою. Ґуґл розумний і навіть російськомовні інформаційні пояснення, не залишаться поза нашого зору, якщо вони будуть релевантні нашому запиту.
В Вікіпедію, заходимо спершу, на українську версію, а лише потім, на іншомовну. Завжди, на іншомовну версію, заходимо тільки в тому випадку, якщо такої статті в українськомовному сайті – нема, або інформації в ньому, для нас не достатньо. Всі оці запити, та фактичні переходи на україномовні сайти, або їхні версії, є вкрай важливими для підвищення статусу української мови у кіберпросторі, бо статистика – все це враховує.
И ось що ще, любий друзі мої: – завжди використовуйте українську мову. А якщо ви ще володієте мовою, не досконало, то все це, легко перетворити на веселу гру й навіть, на змагання. Хоча б і на змагання, із самим собою.
Бо, як казав, Тарас Григорович:
Ну щоб, здавалося, слова…
Слова то голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!
І ще. Якщо ви, любі друзі мої, бажаєте любити нашу Неньку – Україну, будь-якою іншою мовою, це ваше приватне право. Робить, як вважаєте за потрібне. Але перед тим замислитесь, хоч на хвилиночку замислись!
А щоб сталось з нами, якби ми, раптово… раптом, в одну мить, втратили рідну мову? Усюди панувала б тиша… Наш світ, онімів би! А щоб світ не онімів, завжди пам’ятайте, любі друзі мої…
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люди, наша слава,
Слава України!