Свої нотатки із записника опублікував письменник Олег Ольгин. Вони про життя в обстріляному Нікополі під час війни. Повідомляє NikopolART.
Кожного ранку, він вигулює свого спанієля. Він набагато старший за мене, у ту війну, мабуть, ще хлопчиком був. А я, кожен раз дивуюся, з яким шляхетним хистом, він помахує своїм ціпком. Ніби то й не ціпок, який допомагає йому при ходьбі. А елегантна тростина англійського лорда…
Ось і сьогодні, привітавшись, дідусь звернувся до мене:
– Ніколи і в думках такого не було, що у похилому віці, мені доведеться здригатися від артилерійського обстрілу! Ні, я ніколи, ні від чого не ховався… Дитиною війну пережив і ось, знову бачу зруйновані будинки…
Я майже не пам’ятаю тієї війни. – Неспішно промовив мій співрозмовник. – Але, я розумію, скільки горя війна принесла моїм батькам… Що тут казати, якщо Бог дасть, я і своє століття відсвяткую…. Про те, скільки я вже пережив, і генеральних секретарів, і президентів… Тож і цю війну переживу…
А знаєш, – посміхнувся мій співрозмовник, – я і у інших країнах бував, і неоднарозово….Тож мені є що і з чим порівнювати… По різному життя складалася. Втім, думки мої не про це…
Сьогодні війна. Хоча, а що таке той Путін – це символ. І він ніщо, без російських можновладців, які прагнуть цієї війни… А ось виконавці його забоганок, – це пересічні росіяни, деякі з них – однолітки моїх онуків. І у них також, є люблячі батьки, а можливо, вже і діти. Ось тільки приходять ці російські орки на нашу землю, тільки для того, щоб грабувати, вбивати, ґвалтувати…
Нотатки із записника: кожного ранку, я зустрічаю цього дідуся…
За неспішною бесідою, ми увійшли в затишну алею. Мій співрозмовник, присів на паркову лавочку. Я, стоячи поруч, запалив свою цигарку… А дідусь, продовжив свою розповідь…
– Пам’ятаю ще пацаном, я дивився фільм Михайла Рома «Звичайний фашизм». Та що там казати, усі ми його дивилися. Страшний фільм, чи не так? Страшний, своєю правдивістю…
А ось сьогодні, до мого будинку знову прийшла війна. І фашисти, обстрілюють мій дім, моє рідне місто. І відрізняються вони від тих фашистів, тільки символікою. Замість свастики, на броні танків, намальовани літера – «Z»
Та хай їм грець, нехай обстрілюють, не по зубах їм Нікополь, як і Київ, як і Харків. Все одне спіймають облизня. Хоча, я зараз про інше…
Дідусь замовк, як по мені, то він вже давно бажав висловитись. А я стояв поруч, не перебиваючи хід його думок… Мій співрозмовник, трішечки примруживши очі, неспішно продовжив…
– Я ніколи не залишу свого міста, а якщо кепсько стане, то який з мене воїн… Але, якщо буде на то потреба, то сподіваюсь, наші хлопці – оборонці, подарують мені одну бойову гранату. А чоку з гранати, я завжди зірвати зумію…
Але, поки ще є у нас порох в порохівницях, дуже бажано мені, щоб наша влада, піклувалася про кожного мешканця нашого міста, хто потребує допомоги… Не тільки словом, але і ділом! Ось тоді і моїм онукам також, є, заради чого воювати. Є кого захищати.
Що до цього додати, – неспішно лунав його голос, – Перемога – запорука єдності. А єдність…
Дідусь, не закінчив своїх слів, піднявся з лавочці, погладив за вухом свого песика і, прощаючись зі мною, промовив.
– Запам’ятай мій друже – ніколи, нічого не бійся… Допомогай слабкому і ніколи не довіряй брехунцям, якими б красномовними, вони не були…..
…Дідусь, разом зі своїм песиком, неспішно продовжив свою прогулянку, опираючись на англійську тростинку, а спанієль, ні на крок не відходив від свого господаря. Навіть не помічаючи лелеку, яка прогулюючись порожнім сквером, шукала містце, до своєї майбутьної оселі….
А я, дивлячись їм у слід, замислився. А може ось такі дідусі і вчать нас любити Україну? А може ось такі дідусі і є, запорукою нашої перемоги. Хто зна…
Олег Ольгин. Нотатки із записника.