Ми з тобою не зустрілися. Хоча так радісно планували ту подорож у березні.
Вона відібрала наші зустрічі.
Вона обвила навколо твоєї шиї зашморг, і чекає, коли ж ти оступишся.
А ти, зранений і спустошений, міцно стоїш. Стікаючи кров’ю, підіймаєшся з колін.
Вона тероризує тебе.
А я боюся зайвий раз запитати, як ти? Бо і так бачу. Щодня бачу.
Тобі може здаватися, що я тебе забула. Що життя закрутило мене новим романом.
Ні. Моя душа належить тобі. Хоч я дуже довго зважувала, чи варто віддавати її.
А потім раціо відключилося і я розчинилася в твоїй ніжності. Наскільки, що і після довгої розлуки не можу забути твій дотик, твій запах, твій голос.
Я тебе не забуду. Ніколи, чуєш, Ніко.
Ні твої філігранно вималювані парки. Ні бездонні очі-озера.
Я знала, що ми не будемо разом вічно. Я відірвала тебе від себе, хоча нам обом було нестримно боляче.
Я знала, що вона може стати між нами. Я завжди остерігалася її.
Ти не робив цей вибір. Жоден з нас не робив цей вибір. Вона посягнула на святе.
На нашу свободу.
На можливість наших теплих зустрічей.
На твою безпеку.
І разом з тим – на безпеку всього світу.
Я знаю, ти мусиш бути обережний. Зважувати кожне слово і ухилятися від кожного удару.
Я знаю: рано чи пізно вона піде. Краще рано, Боже, як же я хочу, щоб краще рано.
Я знаю: я не мушу просити вибачення за своє мовчання. Ти розумієш, любий. Ти все розумієш без слів.
Я знаю. Ми зустрінемося. Я омию сльозами всі твої рани, і буду довго-довго загоювати їх своєю любов’ю. Бо я люблю тебе.
Люблю.
І любила.
Завжди.
Автор: Олександра Кардач