Липневий дощ

Злива налетіла, зненацька… Перші краплі дощу, а потім злива. Я тільки встиг підійти до під’їзду. Хоча, після стількох днів пекельної спеки. Було дуже приємно посидіти під дощем. Спочатку, перші краплі дощу. Потім, виноградна альтанка, почала пропускати першу крапель.

Я неквапливо закурив сигарку і насолоджувався першими краплинами дощу, які приємно бадьорили. Дворик був порожній. І це не дивно. Не минуло й десяти хвилин, як скінчилась повітряна тривога. Можна спокійно покурити, насолоджуючись тишею липневої зливи. Що може бути приємніше після спекотного дня? Тільки дощові краплі, що бадьорять.

Втім, моя самота була не довгою… З сусіднього під’їзду, вийшла дівчина. На вигляд, років з дванадцять, не більше. Короткі шорти та маєчка… Вона стояла під липневою зливою і, піднявши руки до неба, весело кружляла в цій дощовій купелі. Невдовзі з під’їзду вийшов хлопчик. Трохи молодше, і вони почали бігати на перегонки, радіючи літньому дощу. Незабаром відкрилося ще одне віконце. Дитячий голос запитав:

– А що ви там робите?

– Ми бігаємо на перегонки з дощем!

– А можна і я з вами?

І ось, вже втрьох, вони кружляли під струменями зливи… Незабаром, до них приєднався і ще один хлопчик, років п’яти… Вони бігали, по згонах води, які наповнювали усю вулицю… А коли струмки води, утворювали глибокі калюжи, вони з веселим сміхом стрибали в цих калюжах. Мокрі та щасливі…

А мені, сумно було усвідомлювати, що ця півгодинна дитяча радість, будь-якої миті може перерватися черговою повітряною тривогою… Тому що сьогодні у нас війна. А потім дощ закінчився, і діти, брудні, але радісні та щасливі, повернулися додому. Півгодини щастя, між відлуннями повітряної тривоги.

Декілька днів тому, я пив каву на веранді відкритого кафе. Разом із дивовижною жінкою, Надійкою Гращенковой. Матір’ю п’ятьох дітей та керівником фонду підтримки багатодітних матерів. З такою гарною назвою «Січеслава»

Ось тоді, вона мені і каже:

– Наші діти, скоріш за все, набагато мудріші, ніж ми, були у їхньому віці… Звичайно, більше двох років, вони не купаються в Дніпрі, не засмагають на нікопольських пляжах… Вони не куштують морозиво, у затишних Нікопольських скверах. Не милуються красою наших фонтанів… Бо хто знає, коли російські фашисти, спрямують свій дрон – камікадзе, саме на цей фонтан…

Але, хіба це привід позбавляти дітей бути щасливими? Ось тому я у Нікополі. Ось тому, кожна наша посмішка – це щасливе майбутнє наших дітей.

А на всі ці охи та ахи, накшалт: – Ви там тримайтеся…. Від кого б вони не лунали. У мене тільки одна відповідь:

– Якщо хтось кудись поїхав, то, заради бога! Не турбуйте себе, переживаннями про нас… Ми вистоїмо, ми переможемо… І ми, будемо щасливими! І діти наші, будуть щирими серцем українцями… А наші хлопці, сьогодні, там, на нулі, нас захищатимуть.

Що до цього додати… Як казав мені Анатолій Федорович, людина вже в літах. Після того, як ми з ним, відкуштували, по чарочці кави, а може й не тільки.

– Поки ми живемо у своєї хатині – то й Україна буде вільною. А жити ми ще, ох як довго збираємось…

Ось такі думки прийшли мені на згадку сьогодні, після липневого дощу.