Любий друже

– Сьогодні не заїду, вибач. Побачимося через тиждень.

Я швидко відправила меседж і почала шукати варіант зміни маршруту.

– Знову до нього спішиш? – пройшлася по швах в’їдлива нитка образи.

Мені не хотілося ні пояснювати, ні виправдовуватись.

Можливість побути на 3 години довше, вкрасти мить у цієї жахливої війни мене спокусила.

Не могла відмовити собі і такому задоволенні.

Через тиждень ти мене таки зустрів.

Як старий друг, який пригрів у біді, і мав надії на почуття.

Я була стомлена, а ти мовчав і просто дав мені відпочити. Я любила тебе за твоє мовчання. Тобі нічого не треба було пояснювати.

Нам з тобою завжди було добре.

Ти прихистив мене у небезпечний час. І я буду завжди тобі за це вдячна. Але вдячність це ще не кохання.

Ти терпляче дочекався мене біля Вавелю, навіть попри тривале запізнення обох моїх потягів. Не підганяв. Не сварив. Ти розумів мене з півслова. А іноді і без слів.

Ніжно дивився, поки я зосереджено працювала за ноутом.

Шансів на вечірню прогулянку не було.

Ми доповзли до найближчого затишного дворику, їли «пєроги нє русские». Ти хотів мене пригостити Маргаритою, а я натомість замовила гарячий шоколад.

Тіло відчувало тепло у кожному ковтку. А душа-тепло твого погляду.

Ти спостерігав, як моє вологе волосся грається зі світлом гірлянд. Я була без гриму і в зім‘ятому з дороги одязі. І навіть не намагалася подобатися-надто втомила мене дорога. Але тобі було достатньо любити мене такою, якою я є.

Ти ввімкнув спокійну мелодію 80-х. Хотів зігріти обіймами напівоголені плечі. Ти любив цю шифонову пастельну блузу, я знала. Ніжно цілував кожну нову зморшку, яка зявилася під час війни, і подумки витирав давно висушені сльози.

Це все, що треба було від цього вечора. Мій милий друг.

Довів до хостела, де ми, обійнявшись, солодко заснули. А зранку запарив вівсянку і сумно провів у аеропорт.