Пейзажна лірика Георгія Герасименко на сайті NikopolART.
Зацвітають небесні блавати…
Зацвітають небесні блавати,
І німиця цвіте,
І дзивата.
У нестримного ранку в руці –
Ніби джиди блищать променево.
Горілиць по липневій ріці
Пропливає вчароване небо.
Оболоням прийдешніх віків
Ще лишається трішечки щастя,
Там, де дощ надивитись хотів,
Як літають
Тарпани гривасті.
Де іще Ненаситець гримить
І степи утікають чубаті,
Дике поле до світку горить
У останнім
Вселенськім багатті.
Елегія вічного суму
Прибережний бабин сад
Сум видзвонює,
Дозріває зорепад
В тій гармонії,
Колисає берег сон,
Світ євшановий,
І шуга за горизонт
Спів вільшанковий.
Павутиння лет легкий –
Світла магія,
Утіка через віки
Поле макове.
Хоч давно вже одцвіло
Зілля вранішнє,
Йде Явдоха за зелом
Крізь туманище.
Розтинає сиву плоть
Черевиками
І «Спаси мене, Господь…»
В ніс мугикає.
Ось чіпає за плече
День роз,ятрений,
А туман в саду тече,
Білить яблуні.
Як заклякла, баба п,є
Трунок зібраний,
Цідить крізь життя своє
Дивні зіроньки.
До упаду не щеза,
Світлом вкраплена,
Найчистіших літ сльоза –
Тепла бабина…
Георгій Герасименко – пейзажна лірика
Мовчать журавлі
До пам’яті стежка не мощена,
Вона у туманній імлі,
Де дідова згорена вотчина
І сиві мовчать журавлі…
Той світ за пшеницями стиглими
Прощанням безщемно дзвенить,
Як небо здивованим щигликом,
У кожну роз’ятрену мить.
Вибілює ранок знервовано
Роменами чорну габу,
І кінськими гупа підковами
По всьому, що рід наш забув.
Завис над траншеями давніми
У смуток занурений клин,
Степів нерозгадані таїни
Ховаючи в дощ навздогін.
А що там за жовтими кручами,
Чаїним пірнанням униз?
Червневий оркестрик вимучує
Свій блюз променевий «на біс».
І стежка звивається, рушиться,
Летить в Ейкумену степів,
Щоб знову озватися душами
Отих мовчазних журавлів.
Три верші
Наріжу лози
І сплету до світанку три верші…
Ой, бідкалась перша,
Бо руки пошерхли
І ніч загубилась в квітневих черешнях
Снігами, як білою грою весни,
Коли над шляхами
Дзвенять ясени,
Ховаючи сум у зелених на вершах.
А друга ряхтіла,
Як сріблом прадавнім.
В ній хлюпала риба,
Наловлена в плавнях,
І дивні слова із пісень козака
Про ніжність Марії і вічне кохання
До вранішніх зір колисала ріка,
Спіткнувшись лише на порозі останнім,
Де шаблю й по смерті тримала рука.
І очі не брешуть –
Із третьої верші
Навспак прозирались високі світи,
До котрих і досі ще хочу дійти.
У повенях літ і у веснах прийдешніх
Котилося сонце і верби цвіли.
А каменепад Вавілонської вежі
Гримів. І спинити його не могли…
Каже мати…
Дощ сумує
Тисячовустий
Посеред березневої пустки.
І мовчазні летять
З тихим болем
Журавлі
Над покинутим полем…
Плаче мати,
І над водою,
Як над чорною,
З горя, бідою, –
Крила долі,
Охрещені вітром,
Надвечір’я бентежать
Самітне.
Каже мати,
Що щастя, як трясця,
Нападе –
І не скоро відпустить,
Хай без сліз,
Та в останніх безумствах.
І шепоче,
Що доля – як поле,
Дике поле,
Засіяне маками,
Що своє
Вже давно відплакало…
Зі сторінки Олени Сафонової
Повідомити новину чи надіслати поезію(прозу) можна на електронну пошту: nikopol-art@ukr.net