У 5-му номері всеукраїнського літературно-мистецького журналу VOLYA надруковано вірші письменниці з Нікополя Тетяни Сисоєвої.
Повідомляє NikopolART.
***
Дай собі час посидіти у тиші,
Побути з собою. Не нижче й не вище,
Почути свій голос або помовчАти,
Чи полЕжати в тиші, чи у ній поблукати,
Чи побути у гучності цього дикого світу,
Чи у темряві повній дочекатися світла,
Чи помріяти так, наче мрії збуваються,
Чи чекати щодуху й знати, що дочекаєшся.
Дай собі силу побути собою,
У дні красно прекрасні і в обіймах з журбою,
Коли прірва, ось – поруч і щодня, мов, по краю,
Коли десь там безодня вже за цим небокраєм,
Коли так відчувається боляче й жорстко,
І спокусливо людяність тліє мов горстка
Тих вуглів, що залИшились десь он – на згарищі,
Тих надій, що покИ на безглуздості звалищі…
Дай собі волю відродитись із попелу,
І… Як Нео із Матриці – відвернутись від пострілу.
Чи ти капсулу вибереш синю/червону?
Чи залишишся десь, чи захочеш додому?
Чи ще світло й тепло всередині прокинеться
Чи іще щось нове на світанку підІйметься…
Коли темрява зійде й соловій заспіває,
Коли мирно і тихо… Чи так справді… буває?
Дай собі віру, що ми все подолаєм,
Що ми зможемо, пройдемо, бо відчуваєм.
Бо ми справжні настільки, як ніколи до цього…
Під ногами твоїми ся являє дорога!
Кожного дня ми знаходимо сенси
Серед руїн і страхІв квінтессенцій…
То є життя! Так прекрасно! Нівроку!
То є мистецтво малесеньких кроків…
***
Зробити ковток
Пошерхлими спрагло вустами
Тихенько
Поволі?
-Так! Дихати!
Попри всі втрати і драми…
Випити зорі,
У келиху мрій розчинитись,
Тихенько
Поволі?
-Так!
Дихати знову навчитись…
За вдихом у видих,
За видихом знову у вдих.
Безкрайнії види…
І біль вгамувався. Затих.
Відчути на смак
Життя,
Що у кожному слові.
Тихенько
Поволі!
Так! Моменти безмежно чудові! Безкрайньо красиві!
І аж до нестями вродливі!
Стисканням у подиху…
Й
Тихенько
Поволі
Ти зробиш знов видих і вдих.
***
Паличка кориці,
Зірочка гвоздики –
Жестом від цариці
В звечорніло-тихім
Погляді воїтельки,
І бажанні тиші
Мовознавства вчительки
В “без відключень” ніші.
Долька мандарину
Прямо з кожурою,
Й горстівка імбиру
На ножі – мукою.
Келих кришталевий?
В домі ВПО-шнім
І мундир сталевий.
Та шуткую… Боже!
Красно підігріти
Так, щоб з ароматом,
Трішки пригубити.
Залік автоматом.
Кулеметна черга
Десь – он там лунає.
Чи вже то гепарди
Б…..кий дрон збивають?
І ковток неспішний
Вайб міні-святковий,
Гул стає гучнішим
Крізь гірлянд казкових.
Кий на схилі ночі
Тут трима Юкрейну.
Вечори жіночі
З присмаком глінтвейну…
***
Танцюй так,
як наче тебе ніхто не бачить…
Живи так,
Як наче навколо безмежні усюди,
Співай так,
Як хочеш… А Метр почує? Пробачить?
Роби те,
Що маєш, як наче навколо твої тільки люди.
Борись так,
Щоб знову підняв себе дух цей козачий!
І дихай так,
Щоб, знаєш, на повні повнезнії груди!
Тримай так,
Як наче для тебе це щось таки значить…
Пиши так,
Як наче тобі за таке нічого не буде…
***
Шкребе,
Так тихенько шкрябає,
Так проситься криком на волю
Та мікроін’єкція суму і макроін’єкція болю.
Між двох стін та під сірим небом,
Під дощем, що стоїть стіною…
Я збагнула, що далі – без тебе…
Десь між сміхом істерик й журбою…
Захисні механізми психіки
У бережнім поштовху січня,
Під арти тої гадської вибухи
Я приймала – ніщо не вічне…
Рідне місто окутало сумом
У вселенських якихось масштабах,
Якимось таким білим шумом.
Ми ж – мотались у квесті по справах…
Я дивилася часто у небо,
Прислухалася до грОмів
Не шукаючи там тебе,
А у пошуку вбивчих дронів…
Ті мікроін’єкція суму і макроін’єкція болю
Попросяться з часом на волю –
Знов. У цьому я не сумніваюсь…
***
Вокзали не плачуть. Вокзали ревуть
МовчАзним тим спазмом у скроні
Із спадом сльозин, що щоками течуть,
Стисканням в дорогу долоні.
Тим тіком під оком, у горлі комком,
І поглядом суму й любові,
Та вибором жити – зі стрАхом, без втом,
Плекати моменти чудові.
Рюкзаки і баули, і записка від неї
Із написаною молитвОю.
І в листі ті збагненно-красиві ідеї,
Що життя хоче жити з тобою!
Дим. І стукіт колес. Сто людей на платформі.
Зараз потяг відправиться в довгую путь.
Поцілунок. І вдих. Чи востаннє? По формі.
Ці вокзали не плачуть, а нещадно ревуть…
Та ж – мовчАзно, я знаю, ревуть…
VOLYA ПОЕТИЧНА ВОЄННА ЛІРИКА
***
На східному фронті, ти кажеш, без змін?
Deep State дає рівні прогнози.
Та знову тривога й сидиш між двох стін,
Опонент висуває погрози…
На східному фронті, як наче, без змін?
Марафон острах твій присипляє.
Та жінка чиясь не почує вже дзвін,
І зустрічі не дочекає…
На східному фронті, здається, без змін?
По радіо пісня лунає.
А я тільки думаю, як же там він,
Бо хтось же на нього чекає?…
А я тільки думаю, як там вона…
Ота, що у Трійці, в Азові?
Чи Янгол врятує? Бо в метрах війна,
А руки – у грязі та крові…
Для когось щодня небагато новин –
Підйом, кава, діти до школи,
У іншому Всесвіті безліч причин
Помріяти про ковток коли…
У іншому Всесвіті триста і двісті.
І поруч звучить вибух мін…
І дрони несуть нам убивчі ті вісті…
То кажеш, на Сході без змін?
***
Неголені хлопці із втомленими очима
Тримають цей Всесвіт на нелюдських зусиллях,
Пакують бліндаж й його прикривають бадиллям –
Прикрити б від бід себЕ, та і побратима.
Усміхнені хлопці із болем пекучим в серці
Бояться та йдуть, бо такий він – тернистий шлях.
Не знають, чи вийдуть знову, чи, власне, крах…
“++” тобі пишуть й знову шнурують берці.
Замурзані, сиві, юні і надто милі
Консерву розділять й котика пригорнуть,
А зранку – зібратись й знову в запеклу путь
На позалюдській невтомній жагучій силі.
Неголені хлопці із втомленими очима
Нехай вбереже Вас Янгол й покриє Марія,
Щоб кожен із Вас здійснив ту завітну мрію –
Ми молимося за Вас усієй країной!
***
Я бажаю тобі ніколи не стати цифрою у статистиці,
Не стати тією для всіх безіменною жертвою,
Не стати тим, хто внизу, ну а зверху – завали ці,
Не стати той, що ще вчора жива, а сьогодні – мертвая…
Я бажаю нам тиші і миру, й тепла у домІвках,
Я бажаю невтомної віри всім тим, хто чекає…
Я б хотіла, щоб наче дитя вже тримає голівку –
Щоб росли ми й міцнішали попри всіляке “Не знаю!”
Я бажаю нам всім попри темряву жити й триматися,
Не боятися й те, що вже треба, нараз усвідомити,
Я бажаю, не маючи сил, тим не менш, – не здаватися –
Будувати і мріяти, битися за нАше “Я і ТИ”!
Усім сил!
Темними, гучними, страшними і холодними ночами…
І безсилими ранками…
Сил!
***
Я ніколи не звикну до цього “Герой на Щиті”
І щоразу болить, бо на тІм місці міг бути Ти…
Бо отам у машині би їхали б вже Твої діти
І мовчали б в сльозах замість того, щоб, власне, радіти…
І радіти я можу тому, що цих стрАхів вже досить
Попередній куплет (лінгвістично) – то умовний спосіб.
Частка “би” не рятує глобально, та зараз рятує
І надію на те, що ВСЕ БУДЕ красиво дарує.
Але зараз отут, у момент, на Стрільцях Січових
Ця історія – НАША, та поруч іще один вихр.
Зупиняється трафік, бо їде Герой на Щиті
Я ридать починаю, хоча й у машині не Ти…
Я спиняю свій хід і стараюсь хоч якось збагнути –
Як нам вдасться оце все вмістить і колись осягнути?
Пролунає ім’я Чоловіка, що їде в машині.
Це останній кортеж Козака, що лежить в домовині…
“Пливе кача” лунає на вулицю всю із колонки.
Цей момент промине і поринемо знов у воронку…
Там, де купа задач, власний двіж і від серця робота.
Там, де кожного дня о дев’ятій накриє скорбота…
***
Свіжі прильоти фіксую на вулиці І.
Боляче. Жорстко. Розламано. Дещо паршиво…
Після прильотів все місто – в диму і вогні…
Чи є ще хтось після ночі, хто вірить у диво?
Є! Перекличка! Живі! Не сьогодні! Не ми!
ЯК ТИ? – Напише той хтось, хто молився вночі.
Як я? І справді! Пора вибиратись з пітьмИ…
Як я? Чи відповідь знайдеться – так, пишучИ?
Вулиця І. Ми рахуєм. Ми плачем. Не знаєм…
Знову знесло щось таке, аж до болю у серці…
Молимось, пишемо, думаєм чи відчуваєм…
Знову рахуємо зморшки в маленькім люстерці.
Знову рахуємо жертв, а хтось квіти несе…
Там, де руїни і знищено поверхи цілі…
Як допускається Всесвітом нашим все це?
Навіть вцілілі фізично й морально – не цілі…
Навіть, коли й візуально ми навіть не цілі…
Ми – чиїсь цілі. Щодня і щоночі – їх цілі…
***
“Стьопаааа!” Звучить мені у вухах.
Історія каже – “Слухай! Слухай!
І більше ніколи не забувай,
Чим від власного пекла відрізняється рай.
Чим… вороже й братерське відрізняються…
І що після удару залишається…”
Як світло мені зберегти у собі?
Як дозволити радість? Як жити в журбі?
Як бути? Гинуть дорослі й діти…
У параграфі цьому вкрай важко жити…
Історія каже: “Будь сильною! Слухай!
І, що би не сталося – витримай духом!”
Чи він вже у кращому світі? – Не знаю!
Що в цім буде далі – я й не уявляю…
Історія каже: “Дивись, як буває –
Хто мене не довчив, той мене проживає!”
Я: “Чи винна дитина? Сотні дітей?
Щоб бити по них зарад звірських ідей?”
Оплакати й місце достойне дати
Загиблим цивільним. Героям-солдатам.
“Я – вперта й промовиста” – Історія далі, –
“Нажаль для прозріння – такі вам деталі!
Вам важко вивчалися цифри і дати?
Тепер все наочно – не дати, й не взяти!
Жорстоко? Так, знаю! Важкезнії роки!
Пора вже нарешті довчити уроки!”
“Якою ж ціною?” – кажу. “Тієй, що можу!
Щоб кожен засвідчив. Щоб кожен і кожна!”
І не відчувається, що вона в чимсь неправа…
Та ж – якою ціною ми отримуєм право…
Жити вільно? … Історія далі шепоче:
“Повіриш? Рабство вартУє дорожче!”
Повідомити новину або надіслати поезію (прозу) можна на електронну пошту: nikopol-art@ukr.net