Письменниця з Покрова Юлія Дорошенко написала розповідь про війну “Дім любові”. Повідомляє NikopolART.
Тривога… Тривога вже другий день шириться моїми судинами, поки я працюю, пишу тексти, навчаюся, читаю книги, слухаю новини.
Вона, немилосердна, давучка, зловісна, засіла лезом у серці і не відпускає…
Вночі вкотре прокидаюся через повітряну тривогу, беру ковдру та подушку, йду в коридор, сідаю і раптом починаю ревіти…. Голосно, як дитина, що загубилася, як доросла жінка, яка втратила найголовніший свій сенс….
Стримуюся, але сльози вже не вщухають, течуть і падають на підлогу гучним на увесь світ струмком.
Третю добу з тобою немає ніякого зв’язку, не знаходжу місця, тривожуся, тримаюся, знаю, що тобі, там на ” нулі” – найважче.
Чекаю звісточки, знову працюю, збираю до купи думки, подумки раджуся в побутових справах з тобою, вірю, що ти чуєш, і більше не знаю як жити без тебе.
Твоя військова форма пахла тобою, твоїм життям. Я тулилася до твого серця і ловила себе на думці, що не зможу тебе віддати війні. Не зможу, і край…
Ховала сльози серед вій і тримала в долонях твою велику засмаглу до чорноти руку. Руку, яку я не відпущу і буду гарячково стискати наступні надцять літ.
Дім Любові для військового …
Твої повідомлення скупі, небагатослівні. Не ображаюся, головне – Живий! І немає більше тебе чи мене, є сильне Ми, в якому наші 9 років один до одного, твої довгі вмовляння зустрітися, охолола кава, коли ми нарешті побачилися і не могли наговоритися….
Відбій… Я сиджу в коридорі і не хочу вже звідси йти до ранку. Стискаю у руках телефон і пишу, пишу, пишу…
Ніколи не зможу пробачити нелюдам, які незваними прийшли в наші домівки, паплюжать нашу мальовничу землю, вбивають та гвалтують дітей, жінок, хизуючись своєю кровожерливістю.
За яку ж провину горять наші домівки, храми, гинуть сотні, тисячі жертв, які так хотіли просто Жити у Своїй країні?
Ви, наші захисники, там, щоб були Ми, наше сьогодні і завтра, наш світанок і навіть оця ніч у темному, але затишному коридорі. Безсонна ніч в домі, що чекає на тебе. Дім, де нас ще зігріє Любов.
Я знаю – так Буде! І в сотнях українських родин знову сміятимуться дітки, співатимуть пісень і чекатимуть на своїх переможців.
Повертайтеся Живими! Нехай більше не плачуть мами, дружини, наречені, донечки. Нехай свіжий подих Перемоги втішить душу і принесе благополуччя. Повертайтеся, наші Герої, ми дуже на вас чекаємо!
P.S. Доки писала, твій телефон знову з’явився у мережі і на екрані читаю слова, які вмить висушують сльози, викликають кволу посмішку, підживлюють мою віру – “Я нарешті домалював наш будинок. Наш дім Любові”.
Ти, як ніхто інший, відчуваєш мене, навіть за тисячу кілометрів. За сотні хвилин серцебиття, роки любові… У кожному слові, русі, думці… Ти…Віра… Надія… Любов…