Анатолій Місан письменник з міста Марганець. Пропонуємо Вам ознайомитися з його любовної лірикою на нашому сайті.
***
Вона була прекрасна та чарівна,
Немов троянда у росі ранковій.
Така легка, казкова, дивна.
І з ароматом лагідно-бузковим.
І з посмішкою, що розтопить кригу,
І з поглядом, що змусить так ніяковіти,
Коли читає душу наче книгу,
Коли в душі зростають дивні квіти.
Вона неначе та мілоська діва
Назустріч з неба радо крокувала.
Готовий був віддати все, за теє диво,
Аби вона безмежну вічність існувала!
Її обійми ніжні наче насолода.
Її слова – це як бальзам зізнання.
Та поцілунки, як найвища нагорода
За те, що принесла мені кохання!
***
Ми сьогодні підем на побачення,
Наша зустріч – сюжет для романів.
Кожен бачить своє призначення,
В дивних снах ранкових туманів.
Над землею повисне світанок.
В серці тихо вирує бажання.
В цей тендітний і тихий ранок
Буде ніжне в коханні зізнання.
Ми з тобою окутаємсь мріями,
Можем вітром над морем зірватися.
І долонями неба блакитного,
Будем ніжно, як діти торкатися.
На постілі, зім’ятій та білій,
Білій – кольору першого снігу,
Ми заснемо в солодких обіймах,
Сни читати збажаєм мов книгу.
А коли прийде час до повернення
У реалії світу без краю,
Я тихенько скажу тобі серденько:
Що безмежно тебе я кохаю!
***
Я можу для тебе стати
Хмарою в небі синьому.
Від сонця тебе сховати,
Як спека стане немилою.
А ще можу стати дощиком,
Щоб тіло твоє освіжити.
Водою з джерела в горщику,
Спрагу нічну утолити.
Промінням на щічках, ранковим,
В шпаринку вікна прокравшись.
Духмяним вітром бузковим,
Квітка́ми доволі награвшись.
І хочеться бути зіркою
В сузір”ї нічному далекому.
Птахою білою вірною,
Яку називають лелекою.
***
Я б на небі всі зорі зібрав
Як би ти захотіла намисто.
І квіткам пелюстки фарбував.
То нехай виглядають барвисто!
Хвилі пінні на морі розвів
Щоб на берег могла ти дістатись.
Хмари в небі усі розігнав
Від дощу щоб могла не ховатись.
Та носив би тебе на руках
В прохолодних туманах ранкових.
Соковито в уста цілував
В час вечірній. Все знову і знову …
Я би пісню тобі написав
Аби в голосі чув те бажання.
До нестями довічно любив
Аби бачив в очах те кохання.
Не потрібно в мені розчинятись.
Зайвих слів не потрібно казати.
Дай надію, щоб не зупинятись.
Щоби міг я і далі літати….
***
Я розумію, що тону у погляді очей твоїх.
Чарівна посмішка твоя бере мене в полон.
Нічого вдіяти не в змозі, згоден я на гріх.
Хоча остання думка каже: ” Ти ж не Аполлон”.
Солодкий поцілунок твій із присмаками кави
Краде слабку надію на останній порятунок.
Назад шляху уже нема, закриті товсті брами,
На важелях яких, начертаний чарівний візерунок.
І лине час. Я починаю відчувати, що кохаю.
Кохаю так, неначе ти остання жінка у житті.
І кожну Божу мить я бачити тебе бажаю,
З блаженством розплітати твої коси золоті.
І радо йти до першої вечірньої зорі.
Під нею зізнаватися у вічному для нас коханні.
Та віддчуваю серцем, що далеко там вгорі
Колись чекає нас щасливе радісне з’єднання!
Як надіслати поезію на сайт “Нікополь – арт” – детальніше за посиланням.