Вона і дрімала собі зручненько хвилю тому в імпровізованому лігві під вокзальними кріслами. Та довелося наводити лад. Прийшов хлопчик за безкоштовним чаєм, і ні тобі добридень, ні будь ласка, ні дякую. Ну і нагавкала на нього Соня. Хоч хтось повинен виховувати цих діточок.
А пані Тетяна волонтерить на прифронтовому нікопольському вокзалі. Розливає чай, спонсорований американським мілліардером, всім охочим. Підзаряджає телефони. Зігріває. Знає актуальні новини. Ну і про Соню не забуває. Он які бока у собаки лискучі.
Соня привокзальна
Багато народу проходить кожен день крізь вокзал. Близькість ворога зірвала на ноги нікопольців. Понесла по всіх усюдах.
Але ж дім із серця не викинеш.
Ось і їздять.
Хто в гості додому, хто на дві домівки живе.
А є такі, що вже укорінилися на дачах, на яких раніше бували тільки по сезону. Налагодили там побут. Підготувалися до зими. Користуються принадами природи. На велику землю тільки за найнеобхіднішим навідуються.
Кожен пристосувався до карколомної ситуації, як міг.
Місто тримається, підбадьорливо моргає, мовляв, нас не зламати. Але десь вглибині-вглибині затаїло подих у надії на кращі зміни.
…Надворі вже прохолодно. А у пункті незламності – тепло. Пригощають теплим чаєм. Затишку додає і майже домашня Соня (тільки поводьтеся чемно, будь ласка).
Іде н-надцятий день війни.
Автор: Олена Зінченко