Ішов сьомий день визвольної війни проти рашистських загарбників. У маленькому містечку на сході великої України, у напівтемному бомбосховищі скупчилися люди: дорослі і діти, старенькі й молоді, зігріваючи одне одного тілами і розмовляючи пошепки.
Пронизлива сирена доносила звуки, що завивали, симфонію тривоги, що пронизувала людський мозок страхом, переміщуючись у тіло, і завмирала в глибині серця. Притулившись до теплої водогінної труби, сидячи на жовтенькому ослінчику, завмерла дівчинка Оленка, що заціпенілими пальчиками огортала коліна, на яких примостився він – улюбленець усієї родини песик на ім’я Сонечко. Колись цуценятко поміщалося в долонях дівчинки, а тепер воно підросло і стало схожим на клубочок із розмаїтих вовняних ниточок – коричневих, біленьких, сіруватих і чорненьких. Із клубочка визирали вушка-локатори. А коли добре придивитися – поміж ниточок можна було побачити блискучі цяточки – це очі Сонечка. Цей незвичайний песик із породи йоркшир-тер’єр делікатний, ніжний, рухливий і охочий до спання. Ще до війни Оленка піднімала напівсонний клубочок, в який зазирало вранішнє сонечко, і той починав ворушитися, а з-поміж різнокольорових ниточок виблискували два карих люстерка, тоді Оленка стрибала від щастя і кричала: «Мамо, мамо! Сонечко прокинулося!» А ще у нього був дивний язичок, Сонечко любило цілувати щічки Оленки, та так лоскотливо, що їй постійно хотілося сміятись.
Але тут, в укритті, сміху давно не було чути. Лише стогнала старенька хвороблива бабуся і кашляв дядько Василь. Маленький екран телевізора був заповнений жахливими сценами війни. На очах Оленки постійно блищали сльози, коли вона бачила, як палають висотні будинки, як кричать перелякані люди, бачила понівечені танки, людські сльози, червоні заграви, перелякані очі біженців, особливо дітей. Здавалося, це карусель фантастичних жахів, далека і нереальна, але варто було перебігти під час сирени з квартири в бомбосховище, щоб відчути, що ця карусель – страшна дійсність, до якої, нажаль, треба було звикати.
Після впевнених та обнадійливих слів телеведучого про нашу майбутню перемогу, надано слово гостю, композитору, автору пісні “Байрактар”. Автор пісні, худорлявий чоловік з довгим рідким волоссям, зав’язаним вузликом на потилиці, у минулому військовик, взяв гітару і заспівав веселу пісеньку про байрактар. І в глуху напівтемряву полетіли, як веселі бджілки, слова:
Прийшли окупанти до нас в Україну,
Форма новенька, воєнні машини,
Та трохи поплавився їх інвентар…
Байрактар… Байрактар…
Російські танкісти сховались в кущі,
Щоб лаптем посьорбати диво щі,
Та трохи у щах перегрівся навар…
Байрактар…
Люди, що сиділи в сховищі, заворушились, і в цей час, немов вихор, увірвався в затхле приміщення дзвінкий голосочок Сонечка. Він так несамовито радісно гавкав і, переповнений надзвичайною енергією пружного тіла, літав посеред людей, цілуючи їх в обличчя. Ось він, крутнувшись на місті, розбігся і стрілою, немов випущеною з лука, підібравши передні лапки, тицьнувся вологим язичком просто в розчервонілий ніс Оленки, скотившись униз на холодну цементну підлогу, він, крутнувшись немов дзиґа, зробив таку «свічку», якої навіть у цирку не побачиш. І люди не витримали. Дядько Василь припинив кашляти. У бабусі Марійки заблищали очі. А дядько Петро аж зааплодував. Після довготривалого заціпеніння люди, немов проснувшись, розсміялися і голосно одне поперед одним заговорили про перемогу, яка неодмінно прийде на нашу землю. Та не довго точилася жива розмова, її заглушили звуки сирени, що свистіли знадвору, глухі вибухи і свист куль. Сонечко сховалося в Оленчиних колінах, затремтіло і немов завмерло.
Через двоє діб біля свічки, що догорала, дорослі обговорювали одне питання, чи залишатися в сховищі, чи кинутися в ту темну, невідому, як примара, безвість, що називалася евакуація!!! Той, хто її пережив і відчув на собі, не побажає навіть ворогу своєму нічого подібного. Оленка, як у страшному сні, пам’ятає мамину руку, що міцно вхопила її маленький кулачок у рукавичці, в другій перемерзлими пальчиками вона тримала зелену пластмасову корзинку, в якій причаїлося її Сонечко. Вони йшли, йшли… Вірніше, швидко йшла мама, а Оленка підтюпцем бігла поряд. Навкруги господарювала червона заграва, тріщав вогонь, що виривався на волю з розбитих вікон, під ногами валялися домашні речі, розбита цегла й багато скла. Людське голосіння наростало і народжувало неземний клекіт, що наповнював людські душі жахом. Тісніше і тісніше люди трималися одне біля одного. Мама інколи боляче стискала праву ручку Оленки, але цього вона не помічала, бо вся увага була зосереджена на зеленому пластиковому кошику, який уже декілька разів застрягав серед людських ніг. Голосніше сирен і людського клекоту здалеку почувся свист потяга, близько загримотіли колеса на рейках, і натовп людей із криками: «Пропустіть із дітьми!!!», як єдина вулканічна маса, повалив уперед. Мама випустила з рук валізу, двома руками обхопила Оленку, притисла її до грудей. Людський потік поніс їх до рятівних дверей, і в цю мить трапилася величезна світова трагедія. Дівчинка, обхопивши ручками мамину шию, не відчула, що її пластиковий кошик з її щастям зник…
Оленка замружила очка, думаючи, що це сон, але коли вона їх розплющила, то побачила, що сидить на чомусь твердому, затиснута гарячими людськими тілами, а напроти – дві жіночки, на колінах у однієї з них були два кошики, з яких визирали котики, а друга жіночка лівою рукою міцно притискала до себе сіренького песика, а правою гладила вівчарку, що сиділа поруч. Поруч на жіночих колінах лежало немовля і голосно кричало. Закричала і Оленка, одне слово: «Ой, Сонечко!!!», що потонуло в звуках металевих коліс,, що скрипіли, брязканні дверей, голосних слів прокляття та виючої сирени, яка супроводжувала цих людей уже не один день і не одну ніч. В одну мить вони перетворилися з мешканців свого рідного містечка на біженців… Чи надовго? Ніхто з них не знав… Світло у вагоні згасло, настала повна темрява…
…Тремтливими сніжинками розпочинався одинадцятий ранок війни у прифронтовому містечку. Холодний, гострий вітер розкидав маленькі білі цяточки, відчуваючи себе володарем зла, він то кидав їх догори, то закручував у хурделицю, а потім, втішений на якусь мить, затихав і, поклекотівши, відлітав у піднебесся. Перелякані сніжинки, стомлені і сиротливі, лягали на землю, дерева, будинки, пригорнувшись одна до одної, створювали величезне біле покривало. Сирени зробилися звичним звуковим сигналом, хтось поспішав до бомбосховища, як до надійного тимчасового прихистку.
А тітонька Лія, струнка, моложава жіночка в червоній балоновій курточці, незважаючи на холод, рухалася вулицею, не звертаючи уваги на метушливих людей. Вона була зосереджена на своєму, адже її друзі, що повиїжджали, довірили їй своїх домашніх улюбленців – котиків. Вона пообіцяла їх доглядати, а це п’ять квартир на різних поверхах і в різних будинках. У неї був свій, розмірений ритм життя і, незважаючи на сирени, крики людей, що пробігали повз неї, вона впевнено відчиняла двері квартир на другому, третьому, п’ятому поверхах і наповнювала котячий посуд життєдайними дарами «Клуб чотири лапи». Звичайно ж, вона могла полегшити собі цю клопітку роботу, якби занесла всіх сиріток до своєї квартири, але цього зробити вона не могла, бо в її помешканні господинею вона не була, а володарювала в ньому поважна, статечна, горда сріблясто-сіра кішечка на ім’я Намистинка. Коли Лія її кликала, то їх величність зупинялася на секунду, потім повільно повертала голівку, широко розплющувала величезні зеленуваті очі, які зі здивуванням немов би говорили: «Це ви до мене звертаєтеся? Почекайте, я дійду до своєї улюбленої подушечки, приляжу і ось тоді вас вислухаю. Вибачайте, поки що я рухаюся». І, повернувши голівку, злегка махнувши хвостиком, як шлейфом, ішла у напрямку свого улюбленого місця.
Отож, тітонька Лія вже збиралася зайти до під’їзду свого будинку, аж побачила, як біля лави, на якій у мирний час збиралися пенсіонери, заворушилося біле покривало снігу і звідти визирнув жовтувато-коричневий клубочок. Вона інстинктивно нахилилася до нього і, провівши рукою по ниточках, відчула тепло. Розгорнула сніжок, в її руках клубочок розкрився, і на неї поглянули два темних озерця з примерзлими білими ниточками від сліз. «Яке ж ти гарнюнє!» – вимовила тітонька, умостивши тремтяче тільце у себе на грудях. Відімкнула двері своєї квартири і побачила на порозі господиню, яка, немов би щось відчуваючи, чекала від Лії якогось сюрпризу. І він справді був! Тітонька, не роздягаючись, поклала на підлогу вовняне чудисько, яке, відчувши тепло, струснулося, і зробивши декілька кроків й побачивши Намистинку, підскочило вгору. Потім закружляло на одному місці, доганяючи свого хвостика, схопило гострими зубками капці тітоньки: «Ой ти, мій розумнику», – сказала тітонька і, граючись, ледве вирвала з рота песика свій капець. А той, схиливши голівку до підлоги, запрацював, як пилосос. Віднайшов запилену кісточку від сливи, тітонька ледве витягла її у нього з ротика. Песик мотнувся на кухню і почав гризти картоплину, сопучи і гавкаючи. А що ж Намистинка? Вона спочатку пирснула, потім підняла вгору свого хвостика-шлейфа і шмигонула аж на шафу. «Залишайтеся із своїм чудиськом віч-на-віч», – говорили її широко відкриті, трішки перелякані очі.
Так минули перші традиційні дні знайомства кішечки з собачкою. Три дні тітонька Лія ходила на вулицю, тримаючи на руках валізочку з песиком. Вона, як Мати-миротвориця, розводила конфліктні сторони. За ці дні вона так і не придумала, як назвати песика, бо події на фронті і постійні бомбардування були набагато страшнішими від войовничих шипінь Намистинки і гарчання песика. Під вечір четвертого дня вони разом із своїм сином Арсенієм сиділи на дивані і споглядали страшні картини кривавої війни. У той вечір здавалося, що палаючий вогонь з екрану телевізора і чад чорного диму з’єднувався і розливався по квартирі разом із глухими вибухами бомб, що доносилися знадвору. Здавалося, цій канонаді не буде кінця. Намистинка притулилася до Арсенія, а Лія тримала на колінах песика. Ведучий телевізійного марафону, розповідаючи про перемоги українського війська, повідомив, що наш байрактар знищив чергову танкову колону рашистів, і знову на екрані з’явився той же дядько-композитор, узяв до рук гітару і заспівав пісню «Байрактар»:
Зі сходу припхались до нас барани
Для вастанавлєнья велікай страни.
Найкращий пастух баранячих отар
Байрактар… Байрактар…
І тут, почувши знайому пісеньку, песик показав себе у всій красі. Він вислизнув із рук тітоньки Лії, декілька разів крутнувся на місці, зробив «свічку» і з розгону полетів на тітоньку стрілою, поцілувавши її в щічку, згорнувшись клубочком, скотився, став на ніжки, і, зробивши два кола по кімнаті, стрілою перелетівши над диваном, язичком вцілив прямо у вухо Арсенію. Той від лоскоту розсміявся, замахавши руками. Намистинка хотіла поважно вийти з поля бою, але розпашілий винищувач розігнався і вцілив їй прямо в носика. І, як не дивно, їй сподобалося, і вона зупинилася. Вона це сприйняла, як поцілунок долі, і в секунду пробачила йому всі його зухвалі вчинки і дозволила собі прилягти, поклавши поблажливо праву лапу на песика і великодушно лизнувши його в чорний, холодний носик, замуркотіла. Щасливий Арсеній, побачивши такий миролюбний вчинок Намистинки, урочисто сказав: «Дорогенька Намистинко, тепер ти маєш собі друга, а звати його – Байрактар, правда, мамо?» «Правда, дорогенький. Це наш Байрактар!» Перелякана сирена замовкла, а дядько-композитор продовжував співати:
Їх доводи – всяке озброєння різне:
Потужні ракети, машини залізні.
У нас на всі доводи є коментар
Байрактар…
Місто спало тривожним сном. На дивані, підігнувши ноги, спав синок Арсеній. Поряд на подушечці муркотіла Намистинка, до якої пригорнувся Байрактар. Тітонька Лія дрімала.
На дванадцятий ранок війни на небо вийшло сонце. Зазирнуло у вікно до тітоньки Лії. Вона взяла сонного Байрактара на руки і вийшла на балкон. «Байрактарчику, розплющ очка, – вимовила вона. – Бачиш, виглянуло сонечко! Це знак нашої близької перемоги». Песик потягнувся і вологим від сльози язичком полоскотав щічку тітоньки. Помаранчеве світило на блакитному небі нагадало йому такі далекі і мирні дні, і тебе, Оленочко!!!
P.S. Дорогенька дівчинко, Оленочко! Твій улюбленець пам’ятає і любить тебе. Повертайся із мамою в Україну! Тут тебе чекає твоє Сонечко – Байрактар.
Від імені тітоньки Лії та Арсенія, автор – Сергій Кустов.