Оповідання «Побачити веселку» написала письменниця з Покрова Наталія Князюк
– Мамо, ти знаєш, я ніяк не можу зрозуміти, що хочуть від нас чоловіки? Я вже і так з Валиком, і сяк розмовляю, а він як кам’яний – знай мовчить та свою лінію гне, – в серцях поскаржилася дочка своїй мамі.
Річ у тім, що Оксана заміжня вже цілий місяць. Сьогодні вона, нарешті, вибралася в гості до батьків. Живе Оксана зі своїм чоловіком у сусідньому місті, приблизно за п’ятдесят кілометрів від рідного дому.
– Та що ти так переживаєш? – відповіла мама – ви ж кохаєте одне одного. Все налагодиться, ось побачиш!
– Може, є основні правила, яких, якщо дотримуватися, буде менше непорозумінь? Ось розкажи, як ти уживаєшся з татом? Ви такі різні! Тато в нас мовчун, та й повільний до того ж, а ти, мамо, товариська і швидка – донька запитально подивилася на маму.
– Правила? – усміхаючись, перепитала мама – вони, звісно, є, і в кожної сім’ї вони свої. Є закони, які однаково працюють у всіх сім’ях і за будь-яких обставин, щоб не сталося. От у мене, наприклад, є такий своєрідний ритуал – перед тим, як відповісти твоєму татові, і, коли я бачу, що можу сказати щось грубо і дуже емоційно, рахую про себе до десяти, а потім кажу, що я думаю з цього приводу. Щоправда, у мене так не завжди виходить, але я над цим постійно працюю. Якщо бути точною, то понад тридцять років плідної, але як я думаю, не зовсім марної праці. Віриш, ще досконало цієї майстерності не опанувала – мама засміялася.
– Ти все жартуєш, мамо, а якщо серйозно? – донька примхливо надула губки.
– Іди до мене, моє кошенятко, – ласкаво сказала мама і ніжно обійняла та погладила по голові своє нерозумне дитя.
– Звичайно, я поділюся з тобою своїми секретами. Ти що, забула, рідна моя, настанови, які я давала тобі перед весіллям? Не виносити сміття з хати, ні за яких обставин. Смачно і ситно годувати чоловіка, не чіплятися до нього з розпитуваннями, якщо він прийшов з роботи голодний і незадоволений. Не висловлюватися різко і категорично про його рідних, навіть якщо вони образили тебе – перевірений факт. Батьки чоловіка ніколи не полюблять тебе так, як люблять тебе мама і тато. Ти для них чужа і завжди будеш жінкою, яка викрала з дому їхнього сина, їхню кровиночку. Твої недоліки вони розглядатимуть під мікроскопом, а недоліки свого власного сина впритул не помічатимуть. Це, як ти знаєш, у чужому оці смітинку шукати, а у своєму і колоди не бачити.
Завжди знаходь привід, щоб похвалити чоловіка. Не важливо за що, але обов’язково щиро і від щирого серця. Де потрібно – вмикай актрису і грай так, ніби виступаєш на сцені і це твій бенефіс, тільки не перегравай, це завжди помітно. За будь-якого конфлікту ніколи не забувай – ти, і тільки ти вибрала саме цього чоловіка з мільярдів інших. Це твій усвідомлений вибір. І найголовніше, при будь-якому розкладі пам’ятай – щоб не трапилося, навіть якщо каміння летить з неба, розступається перед тобою земля, не забувай, люба, що ви любите один одного, і ви – єдине ціле. Не воюй із чоловіком словами, немов мечем, і не висміюй його в особистій бесіді. І, що абсолютно і категорично заборонено – не можна насміхатися з нього перед ким би то не було. Це дуже принизливо. Таке приниження чоловікам важко забути і пробачити. Щоб побачити веселку, потрібно пережити зливу, не забула?
– Та пам’ятаю я, мамо, пам’ятаю. Ще ти говорила мені, що щоб не сталося, у мене є ти.
– Звичайно, сонечко, у тебе є я. Ти можеш приїхати до мене в будь-який час дня і ночі, в будь-яку погоду, або завжди, коли ти захочеш. Якщо не виходить приїхати, то можна зателефонувати. Двері нашого з татом дому для тебе завжди відчинені, як наші серця і душі. Ми з тобою поговоримо, поплачемо і врятуємо світ, якщо не весь, то твій вже, обов’язково!
Оксана почала схлипувати й уткнулася мокрим носом мамі в коліна.
– Ну-ну, не треба плакати, моя дівчинко, адже все добре. Сонце світить, пташки співають, усі живі й більш-менш здорові – мама продовжувала водити своєю рукою по густому хвилястому волоссю доньки, – не все виходить добре та ідеально в сімейному житті ані в тебе, ані в мене, та й у будь-кого іншого теж.Усі роблять помилки і це неминуче. Скажи мені тільки, рідна, ви з Валиком посварилися? – мама замовкла і з ледве помітним хвилюванням насторожено чекала відповіді доньки.
– Ні, що ти, мамо, не посварилися ми зовсім! Просто я за тобою страшенно скучила! А шпалери, ну їх! Нехай старі ще на стінах повисять. Далися вони мені! Мир у домі дорожчий. Ну не подобаються мені шпалери в нашій спальні. Я запропонувала поміняти, а Валик сказав, що зелений колір шпалер – це його улюблений колір! Зелений! Уявляєш?
– Уявляю, звісно, уявляю, Оксаночко. У всіх свої вподобання. А коли ти завела розмову з чоловіком про ремонт? – примружившись, запитала мама.
– У мене був вихідний, а у Валіка – денна зміна. Я його провела до дверей і поцілувала на прощання, як ти мене вчила. Потім я прибрала у квартирі, зварила борщ, посмажила котлети і приготувала картопляне пюре. І тут я згадала, що після купівлі квартири в нас зовсім не залишилося часу й коштів, щоб дещо тут поміняти, як нам хотілося. І я подумала, що було б непогано переклеїти шпалери в нашій кімнаті. Цілий день я вибирала шпалери в інтернеті, навіть знайшла підходящі, бежевого кольору, такі гарні, а Валик уперся і каже, що його і ці шпалери, що на наших стінах висять, влаштовують, і все тут! Зелені шпалери йому подобаються! – витираючи сльози, сказала Оксана.
– Так, донечко, ти, напевно, зовсім забула, що ми з тобою раніше обговорювали. От скажи мені, що потрібно було насамперед зробити, коли чоловік із роботи прийшов? А ну нагадай мені, будь ласка.
– Зустріти чоловіка з роботи поцілунком. Так я так і зробила. Поки він знімав взуття, я радісно повідомила йому, що у нас скоро буде ремонт. Ще я сказала, що вже вибрала шпалери і хочу, щоб він їх побачив і схвалив, тому що вони дуже красиві й не надто дорогі, – скоромовкою проговорила Оксана.
– Що було далі?
– А далі він мовчки зайшов у ванну і мився там тридцять хвилин. Коли Валик вийшов, він пішов вечеряти. Я зайшла на кухню і знову почала розмову про ремонт. Не кажучи ні слова, він відсунув тарілку і сказав, що він нічого не хоче чути про зміну обстановки в нашій спальні, і щоб я не сміла руйнувати його затишок – продовжила Оксана.
– І чим усе закінчилося? – запитала мама.
– Весь вечір ми не розмовляли. Я надулася, а Валик читав книжку, так і пішли спати мовчки. Уранці я запитала в нього, чи можу я поїхати до вас. Він сказав, що не проти і провів мене на вокзал.
– Так, так, так, так. Де ти припустилася помилки, як думаєш?
– Ну, я вважаю, що не потрібно було просто біля порога заводити цю розмову. Зараз я б так не зробила. Я б погодувала спочатку Валика, а потім запитала, чи не хотів би він освіжити нашу кімнату і чи є в нас на це кошти?
– Непоганий хід, дитинко, непоганий – мама задумливо подивилася у вікно і зітхнула – знаєш, ремонт у квартирі – це ще одна перевірка стосунків на міцність. І, на жаль, багато хто її не проходить, точніше, показує свої не дуже хороші якості – поступатися буває складно. Ти хотіла почути мою точку зору? Тоді слухай. Візьми собі за правило – не лягайте спати з Валиком, не примирившись. Залиште в дні, що минає, свої розбіжності. Знаю, що це не завжди легко, а ти спробуй. Іноді достатньо першою простягнути руку дружби або підійти ззаду і легенько обійняти свого коханого чоловіка. Повір, Валик зрадіє, і ви помиритеся.
– Так просто? Чудово! Приїду додому і так зроблю! – зраділа Оксана.
– От і ладненько, от і добре. Це все твої біди, дитино, чи ще є?
– Начебто, всі. Та все добре в нас із Валиком, матусю, не переживай!
– Ну тоді пішли пити чай із твоєю улюбленою шарлоткою. Я, коли дізналася, що ти приїдеш, приготувала. Та подивися в холодильнику, там багато ще смакоти всякої. Учора весь вечір простояла біля плити, як відчувала, що ти приїдеш.
Увечері, вдосталь наговорившись із мамою, Оксана заснула, згорнувшись на ліжку клубочком у своїй дитячій спальні, де їй було все рідним і знайомим.У сусідній кімнаті її батьки не спали.
– А пам’ятаєш, Славіку, як одного разу ти прийшов з роботи, а я шпалери здерла зі стіни в нашій кімнаті? Стою, така, задоволена і чекаю, що ти мене нахвалювати будеш! А ти мало не впав, коли побачив, що я накоїла! – сміючись, говорила мама.
– Так, Лєно, пам’ятаю я все. Пам’ятаєш, як я тоді психанув! Ми три місяці потім жили в кімнаті з голими стінами. А шпалери як ми з тобою вибирали! То одні мені подобаються, а тобі ні, то інші, а ті, що мені подобаються і тобі, під люстру не підходять. А тих шпалер, що вибрали і схвалили разом, за всіма параметрами, немає в достатній кількості. Ти тоді чомусь хотіла блакитні шпалери, а мені колір цей не подобався. А бортики? Це взагалі епопея – Слава тихенько зітхнув і продовжив:
– Які ми з тобою були дурні! А тоді, в молодості, ми роздмухували з мухи слона і здавалося, що немає проблеми страшнішої, ніж наклеювання шпалер! Та яка різниця, які шпалери! Головне, щоб у сім’ї був мир, щоб ти, Оленко, зустрічала мене з роботи з посмішкою, з кухні долинав чарівний запах твого пирога, а решту, вирішимо ми решту.
– Але, для того, щоб це все зрозуміти, нам з тобою довелося пережити не одну бурю, – Олена поцілувала чоловіка і додала, – щоб побачити веселку, потрібно перечекати дощ.
Автор: Наталія Князюк
фото Руслан Німченко
Повідомити новину або надіслати поезію (прозу) можна на електронну пошту: nikopol-art@ukr.net