Зворушливу розповідь «Музичний фонтан – феєрія танцю душі» написала письменниця з Покрова Наталія Князюк.
NikopolART пропонує Вам її прочитати.
У центрі парку, на місці старого бетонного фонтану, вже кілька років радує око і зцілює нашу душу незабутній і феєричний, багатогранний і дивовижний, багатоликий музичний фонтан, що дарує оптимізм! Він змушує мріяти навіть найзатятішого скептика. Каскад є джерелом води, яке несе людям не тільки освіження у спеку року, але й ще формує почуття комфорту, спокою та благополуччя. Фонтан розкриває свої дружні обійми для всіх мешканців та гостей нашого міста, незалежно від віку, становища у суспільстві та матеріального достатку.
І ми його всі полюбили всім серцем та всією душею.Вода під чарівну, якусь чудотворну та дивовижну музику виробляє в повітрі акробатичні номери! Її атлетичним здібностям може позаздрити навіть гутаперчевий хлопчик! Помахи та жести води нагадують собою гімнастичну петлю Корбут, кульбіти з жердиною Бубки та різноманітні, складні четверні стрибки фігурного катання.
Милуватися фантастичним танцем води можна нескінченно довго – цей час ніколи не набридає і не навіює нудьгу.
Найдорожчі мешканці нашого спільного будинку – пенсіонери. Їм пошана та повага! Вони приходять до фонтану, спираючись на тростину, поодинці та групами, притримуючи один одного під руку.Панянки сідають на лавки навколо цього свята життя, і, милуючись польотом води, що ожила, уявляють себе молодими і здоровими. Вони йдуть у райдужний світ, у якому можна танцювати, навіть не встаючи з лавки. У міражі, який створюють потоки води, пускається в танець їхня нев’януча і завжди молода душа, там не старіють руки і немає згорбленої спини. Під плескіт води жінки разом з кавалерами танцюють безсмертне танго, в якому вони можуть похвалитися своїм граціозним та гнучким тілом.
Танець їхніх душ присвячений радості від кожного прожитого у світі і спокої дня, щасливому сміху дитини, що проходить повз.
Дивовижна особливість цих чудових людей полягає в тому, що вони вміють помічати і смакувати кроки та ходу води, що падає. Дуже хочеться навчитися у них сприймати це злиття та інтеграцію у надзвичайний дует чарівної музики та лавини такої невтомної та сильної, але такої витонченої та віртуозної води! Під звуки музики оживають, здавалося б давно забуті події і набувають сенсу абсолютно втрачені на увазі епізоди. Сплески води, що вистрибує в повітря, і музичний супровід її танцю не залишає байдужим жодного відвідувача міського парку! Стихія і муза, що взяла її в полон, об’єднавши свої руки, просто зачаровують!
Музичний фонтан є феєрією танцю душі
Фонтан – це музика душі, це зоресвiт наших бажань, у яких ми боїмося зізнатися навіть самі собі, це наші мрії, які можна втілити в життя, якщо ми докладемо до досягнення мети всі свої сили.
Ви знаєте, що вже починають тьмяніти очі наших старших співгромадян, починають горіти яскравіше, коли вони приходять до фонтану. Якщо уважно за ними поспостерігати, то можна виявити, що поважні пенсіонери розправляють свої плечі, i їхні обличчя сяють! Глибокі зморшки на їхніх обличчях стають малопомітними. Всі ці перетворення відбуваються з ними лише від споглядання прекрасне творіння людських рук. Якщо твори звичайних, смертних людей викликають у нас захоплення, то наскільки ми маємо цінувати Того, хто намалював та розфарбував для нас цей дивовижний світ! Він Той, якому по праву належить все, але вiн не забуває щедро і абсолютно безоплатно роздавати свої подарунки нам, людям!
Ніна Іванівна, нещадно накульгуючи, ледве дошкандибала сьогодні до своєї фієсти. Жінці дуже хотілося кружляти в сліпучому фокстроті, але хронічний ревматизм скував її суглоби. Пенсіонерка приходила сюди, до парку, до фонтану, щоб поспілкуватися з подругами і подивитися на диво-водичку, яка нагадувала їй себе, тільки в молодості, десь років шістдесят тому.
Колись давно Ніна Іванівна служила у театрі, спочатку танцівницею, а після виходу на пенсію продавала квитки у касі. Жінці так хотілося бути ближче до свого театру тіней та нездійснених надій!
Ніна Іванівна нещодавно овдовіла та продала свою квартиру. Гроші за продаж квартири вона віддала дорослим дітям, яким не вистачало кілька тисяч доларів на покупку елітного та просторого котеджу. У цьому багатому будинку не знайшлося місця для старої мами. Ніні Іванівні довелося переїхати та оселитися у невеликому містечку, в якому вона зможе не їздити за покупками та за пенсією на маршрутці, бо підніматися сходами їй уже було важко.
Біля фонтану Ніна Іванівна забувала про свої проблеми та насолоджувалася чудовою музикою.
Колишня прима театру примружувала свої короткозорі очі, намагаючись побачити себе в химерному ча-ча-ча, який вона колись хвацько витанцьовувала.
Трохи нахилившись униз, вона впустила свої дорогоцінні окуляри, які інакше, як “мої оченята”, не називала. Підняти з землі таку необхідну їй річ, хвора спина та неслухняні руки їй не дозволили. Для літньої та немічної людини це є справжньою трагедією. Підліток, що проїжджав на велосипеді повз жінку, не помітив дорогоцінність бабусі, що лежала на тротуарі, і наїхав на окуляри.
Ніна Іванівна не хотіла вірити у те, що відбувається – її розбиті на десятки блискучих осколків “глазоньки”, лежали на плитці, і вже не могли поділитися з нею світлом, що переломлюється через них.
Той, у кого поганий зір, і хто користується окулярами чи лінзами, зрозуміє вбиту горем стареньку – намацуючи вранці на ліжку чи стільчику свої окуляри, хочеться натрапити лише на них, а не на книгу чи плитку шоколаду – інакше навіть похід у ванну кімнату загрожує синцями та шишками.
Вже збираючись дістати носову хустку для майбутніх сліз (це так страшно, коли плачуть люди похилого віку!), i обмірковуючи, як вона, напівсліпа дама дістанеться і потрапить додому, жінка помолилася Богу і попросила у нього допомоги.І, ви можете уявити, допомога прийшла звідти, звідки Ніна Іванівна ніяк не могла чекати.
Дорогою швидко йшов молодик. Він поспішав кудись, але помітивши горе жінки, зупинився і спитав:
– Чим я можу вам допомогти? – Андрій дивився із теплотою на жінку, яка зовсім втратила надію.
Побачивши окуляри, що розбилися, він витягнув пакетик з кишені і склав туди останки бабусиних очей.
– Шановна пані! – сказав молодик – дозвольте провести вас додому. Я бачу, самій вам буде складно впоратися із цим завданням. Мене звати Андрій. А вас як звати-величати? – Запитав він.– Ніно Іванівно – тільки й зуміла сказати жінка, стримуючи сльози.
Андрій провів Ніну Іванівну до дверей її квартири. Дорогою до її будинку вони розговорилися. Ніна Іванівна розповіла Андрію свою життєву історію, несподівано для самої себе вона довірилася незнайомому юнакові, хоча раніше насторожено ставилася до молодого покоління.
Вранці наступного дня у двері жінки хтось постукав.
Відчинивши двері, Ніна Іванівна побачила на порозі свого помешкання вчорашнього рятівника.
– Ніно Іванівно! Я придбав для вас нові окуляри. Дивіться на світ через них із вірою та оптимізмом! Тримайте – і він простяг їй окуляри у гарному футлярі. Також цей хлопець приніс старенькій фрукти, пачку печива та шоколад.У цей момент Ніна Іванівна відчувала ні з чим не порівнянну радість!
Адже треба було зовсім небагато, щоб допомогти іншому стати трішки щасливішим! Просто бути дещо уважнішими до сусідів, рідних та перехожих. Важко робити добрі справи? А ви спробуйте.
Думаєте, на чуйність і сердечність надихає вода, що танцює?
Прийшовши до фонтану, ви створите для себе атмосферу людинолюбства та умиротворення, ви станете свідками чи учасниками чудових та дивовижних історій чи пригод!
Варто спробувати розвинути в собі милосердя, розширити свої серця та зміцнити!
Повідомити новину чи надіслати поезію (прозу) можна на електронну пошту: nikopol-art@ukr.net