Квіти Сакури надихнули письменницю з міста Покров на Наталію Князюк на розповідь. Повідомляє NikopolART.
Берта повільно йшла алеєю. По обидва боки від стежки цвіли рожевощокі сакури, які притягували до себе захоплені погляди відвідувачів парку. Багато з них фотографували ці фантастичні дерева, не беручи до уваги те, що було важливішим. На жаль, по-справжньому люди не вміли насолоджуватися цим чаклунством! Гості парку вважали, що, зробивши якісні фотографії цієї недовговічної краси, вони вже задовольнили свої потреби в пізнанні швидкоплинності життя, доторкнувшись краєчком душі до відгомонів прекрасного. Але Берта знала, що це не так. Адже справжнє задоволення можна отримати, лише беручи безпосередню участь у цьому таїнстві. А тому, як правильно це робити, дівчина вже навчилася.
Вона присіла на одну з лавочок, звідки відкривається особливо чудовий і чарівний краєвид на це диво з чудес – цвітіння дерев родини розоцвітих.
– Здається, на це диво-дивне можна дивитися вічно – подумала Берта – швидкоплинність, крихкість, вразливість життя – все це наочно можна спостерігати тут, на цій лавці. А квіти, що падають на землю і їх забирає вітер у далечінь, нагадують мені про те, що краса швидкоплинна, марнотратна, ефемерна і короткочасна, як примарний і хиткий сон.
Цього року Берті виповнилося тридцять років, і вона не була заміжня. Багато хто засуджував дівчину за зайву вибагливість і педантичність. Одні її подруги з гордістю возили своїх малюків у візочках, а інші, поспішаючи на роботу, тримаючи діточок за руку, бігли з ними до дитячого садка. І майже всі вони, усміхаючись, за кожної зручної нагоди говорили:
– Берта! Ну ти точно, як принцеса на горошині. Може, не варто тобі вихвалятися, і знайти, нарешті, своє щастя? І хто тобі насправді потрібен? Принц? Адже скількох хороших хлопців ти відшила! А чоловіки, гідні твоєї уваги, якраз тобі і зустрічалися – не палять, в міру п’ють, не забіяки, не гуляки – живи й радій! Простіше потрібно бути. Так ні ж! Їй подайте такого, якого в природі насправді не існує. Так і сама залишитися можеш. Хто тобі склянку води подасть?
– А що поганого в самотності? – відповідала Берта – Для мене краще бути самотньою, ніж із тим, хто не поділяє моїх поглядів на життя. Не зустріла я тієї людини, з якою буде цікаво і поговорити, і помовчати. Ну не знайшла поки я ще того, з ким співзвучні будуть мої думки. Мій обранець має сприймати світ так само, як я, і мріяти про те саме, про що мрію я, інакше ми обоє будемо в шлюбі нещасними. Коли зустріну свою споріднену душу – я відразу це зрозумію. Запитаєте – як? Відчую серцем. А щодо води, так ви, дівчатка, дуже сильно помиляєтеся! Мій чоловік розділить зі мною в старості пляшку французького вина і наллє в мій келих більшу її половину.
Спостерігаючи за сакурами, Берта посміхнулася своїм думкам. В останні кілька днів вона добре попрацювала і закінчила, нарешті, роботу над черговим оповіданням. Завтра оповідання можна вже відіслати електронною поштою до видавництва і чекати, коли його опублікують.
Дівчині дуже подобалося складати різні історії. Викладаючи свої думки на папері – насправді, стукаючи пальчиками по клавіатурі ноутбука, вона не відчувала, як швидко летить час. Часто, працюючи над текстом, і подивившись на годинник, Берта дивувалася, що велика стрілка показує четверту годину ранку, а завтра, тобто вже сьогодні, до восьмої години треба бути на роботі…
Птахи в парку влаштували неймовірно казковий виступ! Їхній спів долинав з усіх дерев, і просто заворожував слухачів! А дятел, який сидів на гілці акації і голосно барабанив дзьобом по дереву, може, в пошуках комах, а, може, таким чином, він треллю привертав увагу своєї другої половинки? Берта не могла цього знати, але все з часом отримає своє пояснення, чи не так?
Берта так захоплено слухала цей різноголосий хор, що не помітила, як на її лавку присів незнайомий чоловік. Чоловік з цікавістю поглядав на дівчину, але не нав’язувався і не намагався привернути її увагу.
Дівчина мовчала. У її в голові, як у калейдоскопі, прокручувалися картинки. Берта була переконана – вона давно знає цю людину. Хоча хлопця вона ніколи не бачила, але щось у його зовнішності було їй невловимо знайоме. Але що саме? Можливо, красива модна стрижка і русявий колір волосся? Спортивна фігура, чи манера сидіти, розслаблено спершись на спинку лавки? Очі, його світло-блакитні очі випромінювали світло і тепло, немов сотні тисяч посмішок волошок, кульбаб і маків. Його довгі пальці, не кажучи ні слова, могли дещо розповісти про свого господаря. Про те, що він приділяє велику увагу дрібницям, вельми чутливий, прагне робити всі справи на найвищому рівні, незалежний від думки оточуючих, та ще й про інші особливості його характеру, та все ж таки це не головне – вперше чоловік настільки її зацікавив, не сказавши їй жодного слова.
– Так, у нього, природно, є свої недоліки, як і у всіх, але чомусь… вони зараз мене зовсім не хвилюють – подумала Берта.
Дівчина прикидала, що таке придумати, щоб заговорити з незнайомцем.
Минуло хвилин п’ятнадцять.
– Еврика! – подумки зааплодувала своїй винахідливості Берта, – я запитаю в хлопця, чи спадала колись йому на думку ідея закрити ногою відчинену для провітрювання кватирку на першому поверсі старовинного будинку, що розташований на Центральній вулиці нашого міста. І якщо він відповість “так”, то ми з ним однаково мислимо.
Від хвилювання дівчина впустила на землю сонцезахисні окуляри.
Вона хотіла нахилитися, щоб підняти їх, але чоловік випередив її, і, витерши своєю носовою хусткою запилені скельця окулярів, з посмішкою простягнув їх Берті.
– Спасибі – зніяковіло пробурмотіла Берта і випадково доторкнулася до руки незнайомця.
Немов тисячі іскор із різнобарвного феєрверку досягли серця Берти, і воно почало битися швидше. Злякавшись, дівчина швидко відсмикнула руку.
– Що зі мною? – подумала вона.
– Мене звати Роберт. А ви – Берта? – запитав юнак.
– Так, я Берта – здивовано відповіла дівчина – звідки ви мене знаєте?
– Я шанувальник ваших оповідань. З них я багато чого про вас дізнався. Ми з вами так схожі! Я хочу запропонувати вам разом зі мною взяти участь в одній дуже кумедній пригоді, тільки не подумайте, що я божевільний. У нашому місті є один двоповерховий будинок ще старої споруди. Йому більше шістдесяти років. Будинок стоїть на площі, зовсім недалеко від парку. У цьому будинку вікна перших поверхів розташовані дуже низько до землі. Будь ласка, Берта, не смійтеся! Я розумію, що це звучить досить дивно. Уже кілька років я шукаю дівчину, яка разом зі мною погодиться закрити ногою кватирку на першому поверсі цього будинку.
Берта голосно засміялася.
– Роберте! Я щойно подумала саме про цю зухвалу дитячу затію.
Алеєю парку, тримаючись за руки і щось захоплено розповідаючи одне одному, йдуть Берта і Роберт. Їхні обличчя просто світяться від щастя!
Як ви думаєте, це квітучі сакури познайомили молодих людей? Чи дятел, стукаючи дзьобом по дереву, привернув їх один до одного?
Автор: Наталя Князюк