Я тебе забрала

Стрічка ФБ дуже швидко горталася. Там усе по-старому. Світ танцює, здригається, шаленіє, божеволіє. Але є серед всього цього балу невелика певна частина цінного та потрібного.

Горталася стрічка та вмить зупинилася. Одна світлина та оті очі зупинили все.

Очі ..очі…ті очі! Такі схожі як у Дезі. Але Дезі пішла у кращий собачий світ. Кажуть на веселку. Раптово і несподівано. Мабуть Господь забрав тебе, бо так краще. Здогадуюся чому, але невпевнена. З часом зрозумію. Так довго чекала на таку як Дезі і як швидко забрали з моїх рук . Боляче і то буде довго . Дезіни очі , то очі як у людини. Зовсім не собачі все розуміла і мене відчувала. Кажуть на такі очі – бурштинові. Але вони були в неї світлі. Майже прозорі. Розумні .

Світлина з ФБ показує мені ті ж очі. Глибокі, розумні, прозорі. Мале щеня дивилося зі світлини. Каштанове і пухнасте. Так схожа . Зовсім схожа. Сльоза потекла . І тиша . Цікаве життя і іноді видає цікаві повороти .

Дівчата побачили, що мама щось затихла. Підійшли , подивилися в екран телефону.

– О, гарна! Вона так схожа… – і замовкли.

Що було, не вернеш! Додаю:

– Так, на Дезі! І окрасом і очами…

Всі втрьох затихли в кімнаті.

Аріша перша видала:

– Ну, так мам давай заберемо.

– Аріша, та куди? Занадто це! Дезі ніхто не заміне. Кожен особливий і дубліката не буде.

Долучається Влада:

– Так, не буде! Але , якщо ти не поїдеш і не подивишся на неї, то будеш жаліти і думати про те, хто її забрав і що з нею . Це ж так і буде, мамо!

Зітхаю.

– Та буде…Сама знаєш.

Впевнено як справжній діловар, Аріна видає:

– А чий це пост?

– Насті Князевої, тої жіночки в якої народилася наша Буся! – розумію , що закручується авантюра.

Аріна робить брови трикутничком:

– Ну-у-у! Так дзвони,- діловито промовила.

Я зітхаю . Встаю з дивану. За вікном вже темно. Розумію , що це перебор. А очі ! Ті очі!

Знов сіли втрьох роздивилися світлини. Мала така класна!

Влада :

– Мама, а може Дезі до нас повернулася. Може це, як там називається , реєнкарнація!

Влада дивиться на мене своїми хитрими оченятами і посміхається.

Розумію , що мої дівчата беруть мене в оборот. Треба відбиватися.

– Та перестань! Дезі мене по погляду розуміла. Така…- і заплакала.

– Мам, завтра дзвониш до Насті і їдемо! – впевнено дали настанови доньки.

– Вранці подивимося! – випалила я у відповідь.

Настав недільний ранок. Дівчата додушили мене і з Настею ми зв’язалися. Мала живе на другому кінці міста на автостоянці з мамою та ще чотирма сестричками. Нічого не обіцяла Насті . Бо розум казав ні, а серце так . От дурна! Ото вже вгараздило!

Швидко зібралися і поїхали. По дорозі нам щастило. Все як по-маслу. Зелені світлофори. Автобус довго не чекали. Зібралися швидко. Найшли автостоянку. Відразу побачили маму цуценят і самих малих. А от ”тої самої” не було. Отої, хто вчора мене спантеличив.

Аж ось вибігає і сідає на дорожці. Мале, пухнасте, каштанове.. Схоже на ведмедика.

Покликала її. Підбігла, але в руки не далася. Тут вийшов з автостоянки робочий у формі автослюсара. Запитав нас чого ми зазираємо. Сказали , що на щенят дивимося. Чоловік попередив, що у валь’єрі є овчар і щоб ми в ту сторону не ходили і ткув пальцем в сторону куточка на стоянці .

Видно, що маму та її діточок , якось підтримують. Гарна будка зроблена. В мисці молоко і макарони. Вже не голодні.

Влада:

– Так, я зараз тобі її принесу!

Пішла до щенят. А вони побачили в ній таку ж дитину і позбігалися. Легким рухом руки і ”та сама” була вже в руках .

Тримаю в руках мале і пухнасте. Не худе. А очі! Так не буває! У Дезі вони були більші і круглі. А у цієї менші і трохи видовжені. Та що я оце клона шукаю! Сама на себе розізлилася.

Дівчата посміхаються, бо інші цуценяти усі різні і гарні.

А я вагаюся стою. А скоріше: дозволю сама собі чи ні. Домовляюся з собою. Як іноді важко з собою буває . Так і стояла кілька хвилин. А потім просто пішла з воріт стоянки з щеням на руках. Мовчки і тихенько.Кинула погляд на маму цуценят. А вона сиділа собі спокійно на стежці. Бадьоро дивилася на нас , а навколо крутилися її діточки. Але вже той вік у цуценяток наступив, що мама відпускає їх від себе . Тому на її мордашці не було занепокоєння. А я просто пішла.

– Мам, ти куди? – гукнули дівчата

Спокійним голосом відповіла:

– Ми просто йдемо…просто йдемо…

І вже вчотирьох ми пішли. Трохи відійшли. Озирнулися. Собача мама вийшла за ворота з діточками . Усі махали хвостиками, а біля них стояли чоловік з жінкою, що проходили, та гладили їх .

А на руках сиділа ”та сама”. Зітхнула. Оченята сталі круглі і мокрі. Вся напружилася. Дійшли до зупинки. На ній вона ще більше зітхнула. Усе зрозуміла.

Поки чекали автобуса, то придумували їй ім’я. І жодне не підходило. Приїхав автобус і це був той самий автобус і той самий водій, що нас привіз . Виходить , що ми зовсім мало були на стоянці. А там час тягнувся і здавалося, що ми десь півгодини там були. Але ж ні! Автобус встиг проїхатися по всіх вулицях на мікрорайоні і знов нас забрав.

Я тебе забрала таку чарівну та гарну. Несла брудну. Від твоєї шерстки йшов запах масла та автомобільних шин. І навіть в шерсті були часточки резини . Я пропахлася тобою поки доїхали на другий кінець міста. Але я тебе забрала.

Поки їхали дорогою подзвонила власнику стоянки і повідомила , що забрала каштанове щеня. А вже вдома відправила фото-селфі з ”тою самою”. Зв’язалися. І почула від Насті :

– Ірочка, я знала , що це ваша дитина .

Залишилися на стоянці три сестрички моєї гарнюні.

А вдома нас чекала команда хвостатих. Всі прийняли малу. А Буся стала елпешкою з малою ( найкращі подруги).

”Та сама” отримала ім’я Мішель. А по-домашньому Міша. Швидко піймала своє ім’я мала.

Нагріли душ. Покупали Мішель і вона засяяла. Розчесали її пухнасту шерсточку. Їсти не схотіла відразу, бо стрес . Там була своя команда, а тут своя .

За кілька днів ти на моїх руках вже їздила ”в люди”. І всі тобі посміхаються, хочуть погладити. А зовсім нещодавно ти була бруденька і трохи розгубленою. І не мала того належного вигляду . І не твоя то провина. Світ у нас такий.

Війна робить своє діло. Можливо як би Дезі не була контужена малою через приліт, то після операції була б жива . В мене її забрали.

Псується характер, а може то на краще . Коли майже 2 роки твоє місто обстрілюють і ти живеш в ризиці, що тебе може нестати. І треба жити зараз. Бо іноді буває так, що ти у двір не можеш вийти. Цього не зрозуміють ті , хто лише десь чує обстріли . Це страшно. Я розумію, що люди Нікополя в більшості хто лишився довірилися Богу та собі. І будують своє життя в сьогоднішніх реаліях. А я більше не хочу негативна. Для мене достатньо. І тому в ряд очок ідуть подалі усі токсичні, пліткарі, експлуататори і усі ”яким должні”. Хутко маршарують геть . Свої люди з тобою залишаться. І яка насолода спілкуватися зі справжніми тими , хто йде своє життя і стоїть як може і не робить тебе боржником за відносини. Війна розставила крапочки .

А я тебе забрала. І на осуд натовпу мені начхати. Моя прабабуся казала: на кожен роток не накинеш хусточку. Вона померла задовго до мого народження і у житті ми не бачилися. Хай гутарять. Підтримують в тонусі м’язи.

Живи сьогодні . Роби усе можливе, щоб людям від тебе не було тошно і тобі від себе теж. Будь вільним!

Щоденні обстріли. Продиху нема. А ще дрони . А від звуку мопеду двухколесного аж сіпає. Відразу очі в небо. І видихаєш, коли розумієш, що це просто звичайний мопед.

Цінується усе живе як ніколи. Відкидається непотріб безжально. І знищується розуміння ”робити для галочки”. Цінується якісне спілкування. Кажу ж псується характер.

Мішель …Та сама…Бурштинові очі…Йдемо дорогою життя сьогодні . А завтра , то через тисячу років…