Колоски

Приблизно років двадцять п’ять тому, коли я була молодою і зеленою, мене поклали в лікарню. Дільничний лікар, незважаючи на всі мої протести, визначив мене в терапевтичне відділення.

На той час мені виповнилося двадцять три роки, а моєму чоловікові, Толіку, – двадцять шість. Толік працював інженером у конструкторському бюро, а я закінчувала навчання в інституті. У шлюбі ми були два роки і дітьми обзавестися не встигли – пелюшки і сорочечки не входили поки що в наші плани.

Себе я вважала правильною і зразковою дружиною, у якої майже немає недоліків. А ось у Толіку, як у дзеркалі, з кожним днем я роздивлялася все більше і більше темних плям. Мені не подобалося, що він, на мій погляд, багато часу приділяє своєму мотоциклу. Я була впевнена, що зможу змусити Толіка змінити в собі те, що мені в ньому не подобалося. Виявилося – мені тільки здавалося, і змінюватися потрібно було мені.

Після складної і напруженої сесії мій організм не витримав, у мене дуже сильно розболівся шлунок. Мене нудило, я не могла нічого ні їсти, ні пити.

У палаті нас було четверо – дві пані, років п’ятдесяти або близько того, старенька бабуся невизначеного віку в білій ситцевій хусточці в горошок і я. Стареньку звали Людмила Іванівна, а імена двох інших жінок я вже забула.

Мені зовсім не хотілося ні з ким спілкуватися – я була ображена на весь білий світ, а особливо на свого чоловіка, який, як я тоді думала, хотів позбутися мене і не наполіг на тому, щоб мене обстежили і пролікували амбулаторно.

Підібгавши коліна до живота і відвернувшись до стіни, я лежала на вузькому панцирному ліжку, впиваючись своїм горем, і подумки звинувачувала всіх у своїх бідах.

– Забери свої банки і склянки – я не буду це їсти, – вимовляла я чоловікові, коли він укотре приносив мені пакети з їжею.

– Катрусю, ну як же, лікар сказав, що морська риба, приготована на парі, це якраз те, що тобі зараз потрібно, – співчутливо відповідав Толік, – ну хоч спробуй. Я так старався! І картопельки, будь ласка, хоч ложечку, з’їж.

– І не проси – сердито відповідала йому я – не хочу. Рибу вуличним котам згодуй, так, правда, навряд чи навіть вони стануть їсти таку гидоту.

Толік важко зітхав і йшов від мене засмучений, а я ще болючіше хотіла йому зробити, і я кидала йому навздогін образливі слова.

– Не приходь до мене більше – щоразу говорила я чоловікові.

Толік все одно відвідував мене і до, і після роботи, не звертаючи уваги на моє ниття. Щоранку в мене на тумбочці стояла свіжа їжа. Скляні баночки чоловік добре упаковував і загортав у байкову ковдру, щоб вони не охололи, щоб я могла їсти теплу їжу, а я, на жаль, ні терпіння, ні любові чоловіка не цінувала.

І коли він встигав готувати для мене таке різноманітне меню? Зараз я розумію, що чоловікові доводилося зі мною несолодко, але в той момент такі дрібниці мене не цікавили.

Таблетки, уколи та крапельниці не давали позитивного результату. Я чахла просто на очах – схудла, щоки ввалилися, а під очима утворилися величезні синці. Мене всебічно обстежили і поставили діагноз – хронічний гастрит. Скажете, захворювання не таке вже й серйозне? А ось для мене воно виявилося перевіркою на міцність.

Прийнявши всі призначені лікарем процедури, я лягала на своє скрипуче ліжко і дивилася в порожнечу. До мене ніхто не підходив, оскільки від мене виходив один негатив. Я це розуміла, але нічого із собою вдіяти не могла.Якось дві жінки з моєї палати відпросилися на ніч додому, і ми з Людмилою Іванівною залишилися самі.

– Не спиш, Катрусю? – тихо запитала мене бабуся.

– Не сплю. Живіт болить – похмуро відповіла я Людмилі Іванівні й повернулася на інший бік.

– Знаєш, Катрусю, – продовжила старенька, – я в цю лікарню лягаю тричі на рік – так, для профілактики. У мене, як і в тебе, банальний гастрит, який можна вдома контролювати самостійно.

– Ви що, вирішили мені лекцію про правильне харчування прочитати? – шипіла я – прошу, не витрачайте на це свій час. Я все це сама і так знаю.

– Ти мене неправильно зрозуміла, Катрусю – смиренно відповіла Людмила Іванівна – я зовсім не хочу тебе образити. Насправді ти нагадала мені мене. Я теж була такою ж колючою і категоричною, років п’ятдесят п’ять тому.

Я почала прислухатися до слів старенької і повернулася до неї.

Бабуся сиділа на ліжку і співчутливо дивилася на мене, і я немов уперше побачила її.

Невисокого зросту, щупла, з великим горбом на спині, Людмила Іванівна була схожа на карлика з якоїсь забутої мною казки, але ж від неї віяло таким теплом! Ніжно-блакитного кольору очі випромінювали світло. Старенька немов світилася зсередини!

Я раптом згадала, що до неї весь час хтось приходить із сусідніх палат. Це були і чоловіки, і жінки, і персонал лікарні. Вони щось захоплено й емоційно розповідали Людмилі Іванівні, а вона розуміюче кивала головою, і, не перебиваючи, мовчки їх вислуховувала. Коли потік слів у відвідувачів закінчувався, старенька щось тихо говорила їм, і тепер вони ствердно махали головою, на знак згоди з її словами.

Виплакавшись, люди йшли. Іноді, виходячи з нашої палати, вони плакали, але частіше чоловіки і жінки посміхалися.

Перед випискою, на знак подяки за поради, колишні пацієнти лікарні приносили старенькій невеличкі презенти – хтось ділився з Людмилою Іванівною пачкою печива, пляшкою кефіру і дефіцитним у ті часи зефіром у картонній коробці, дехто з тих, хто одужував, приносив їй баночки з дитячим овочевим або фруктовим пюре, шоколадні цукерки і мармеладки.

Людмила Іванівна кожному сердечно дякувала й обіймала. Коли паломники йшли, вона витирала хусточкою мокрі очі.

– Знаєш, Катрусю, якщо ти готова мене слухати, я розповім тобі одну байку, і вона буде з мого життя, – посміхнувшись одними губами, сказала Людмила Іванівна.

А ось очі її залишалися сумними, вони немов жили своїм життям. У них я розгледіла таку щемливу душу тугу-печаль, що мені стало соромно за свою не зовсім коректну поведінку.

Зморшки на обличчі старенької на секунду розгладилися, і жінка стала схожа на перелякану, беззахисну маленьку дівчинку.

– Вибачте за грубість, Людмило Іванівно – відповіла я – я з нетерпінням хочу почути вашу розповідь.

– А ти супчика з фрикадельками поїси – Людмила Іванівна вказала мені рукою на загорнуту в ковдру банку.

Я слухняно взяла банку. Піднісши до рота ложку з супом, я, за звичкою, хотіла скривитися, але стрималася. Коли я зробила перший ковток, шлунок перестав стискатися і боліти! Я з’їла майже половину супу! І він мені сподобався!

– Ну що, вередунко, поїла? – запитала Людмила Іванівна – смачно?

– Так, дуже смачно – сказала я.

– Одразу багато не їж, а то шлунок не впорається з таким навантаженням, аж надто довго ти над ним знущалася. Будеш тепер їсти потроху, але часто. Все в тебе буде добре, дівчинко, але для цього потрібно навчитися поважати інших, а особливо свого чоловіка. Він тебе любить. Не відштовхуй його від себе і не вередуй. Так, досить про це. Я обіцяла розповісти про себе те, що я ще нікому не говорила.

Людмила Іванівна замовкла. Вона сьорбнула чай з алюмінієвого кухля і замочила в ньому сухарик.

– Я виросла в сім’ї, де нас, дітей, у батьків було семеро. Старший брат, Гнат, помер ще в ранньому дитинстві від туберкульозу, Марфуша, молодшенька, згоріла від тифу, як свічка, коли мені було років сім, – почала свою розповідь Людмила Іванівна, – Мій тато працював на заводі, а мама опікувалася домом і дітьми. Вона добре вміла шити. У сукнях, сорочках і блузах, зшитих її руками, ходила добра половина жителів нашого села.Я любила читати і була здібною ученицею. Після закінчення школи я пішла вчитися в училище, де готували вчителів для сільських шкіл. І ось, уже молодою та амбітною вчителькою, я повернулася до батьківської хати. До мене почали свататися сільські хлопці. Я їх відшивала – всі вони йшли з нашої хати, не солоно хлібавши.

– Фу – презирливо говорила я мамі – і хто цей Федька? Конюх? Не піду за нього. Не подобається він мені. Ким я з ним буду? Дружиною конюха? Та в нього руки по лікті в багнюці, від нього гноєм смердить. А Ванька? Ванька, сусід наш – п’яниця, Назар – баяніст, що живе через дорогу – гуляка. Богдан – пастух – дурень, він навіть читати не вміє. Про що я з ним буду говорити? Та я не зможу з пастухом жити! І не просіть! Ванька-скотник? Не кажіть мені більше про нього! Пожалійте доньку! Краще в дівках усе життя ходити, ніж вийти заміж за непоказних, неосвічених і невідосаних мужиків!

Батьки хитали головою, але нав’язати своєї думки мені не змогли.

Одного разу в наше село Ганнівку, звідки я родом, з міста прислали нового молодого директора школи. Високий, стрункий, блакитноокий і красивий, він узяв у полон моє серце. Усі дітлахи в школі його поважали – спокійний, розважливий і добрий, він після уроків не поспішав додому, а займався з тими учнями, які не встигали з предметів, до того ж, за власним бажанням, і плату за це не брав.

Незабаром ми з ним одружилися.

Людмила Іванівна встала, поправила під моєю головою подушку і продовжила свою сповідь.

– Мама все застерігала мене – дивись, Милочко – не показуй чоловікові свій характер. Будь із ним лагіднішою і викинь усю дурь із голови. Людина він хороша, тож борися з гординею і ніс високо не задирай.

– А я не слухала настанов своєї матусі і все робила по-своєму.

– Разом із Полікарпом, так звали мого чоловіка, ми працювали в школі. Через три роки після весілля в нас з’явилася перша донька – Віточка. Дівчинка народилася слабенька, часто хворіла. У неї була вада серця. Віта померла, коли їй виповнилося одинадцять років, якраз перед Другою світовою війною. Друга донька, Валюша, була так схожа на свого батька! Розумниця і красуня, а рукодільниця яка!

Полікарп часто їздив у місто на наради і привозив мені звідти відрізи, і мама шила мені з них обнови. Так, я була першою модницею в нашому селі! Ні в кого таких гарних блузок і спідниць не було, як у мене!

А я все носом крутила – не таку матерію я хотіла, не такого забарвлення і фактури. То квіточки на ситці були дрібні і яскраві, то вовна для костюма дуже темна і тонка. Словом, догодити мені Полікарпу ніяк не вдавалося.

У тридцять третьому році почався сильний голод. На початку місяця ми ділили свої продукти на тридцять рівних купок – щоб їх вистачило до наступного місяця. На день на всіх у нас було дві-три картоплини, жменя якоїсь крупиці, цибулина, морквина, трохи кавунового зерна і насіння соняшнику, ложка свинячого жиру і склянка темного борошна. Я зав’язувала дорогоцінну їжу у вузлики і надійно ховала. Якби ми так не робили, то померли б від голоду, як більшість наших сусідів. За один присід вони з’їдали все, що в них було, а потім – зуби на полицю.

За нашим селом було поле, на якому було посіяно пшеницю. Поле охороняли і вдень, і вночі. Спокуса зібрати хоч трохи колосків була великою, але й страх, що тебе спіймають, і за крадіжку колгоспного майна посадять до в’язниці, позбавляв розуму.

Якось раз ми з Полікарпом вирішили піти на поле вночі й назбирати колосків – до божевілля, так хотілося їсти, а дивитися на завжди голодних дітей уже не було сил! Мені ночами снилося, як я їм печену картоплю з хлібом, який опускаю в тарілку з соняшниковою олією. Вранці я все частіше прокидалася від нудоти і бурчання в порожньому шлунку.

Увечері ми поклали дітей спати, а самі, городами, почали пробиратися за колоссям.

Озираючись на всі боки, ми зайшли на поле і почали зривати колосся.І раптом ми почули тупіт копит! Це об’їждник на возі оглядав свої володіння!

Ми з Полікарпом покидали колоски і сховалися на протилежному від поля боці, зачаївшись у кущах бузку. На щастя, об’їждник нас не помітив!

Повернулися ми з чоловіком додому з порожніми руками. Вдома я помітила, що на мені немає спідниці. Через те, що я стала тонкою і дзвінкою, як береза, спідниця звалилася з мене, швидше за все, коли я витрушувала з подолу колоски!

Людмила Іванівна витягнула з кухля сухарик із родзинками і з задоволенням почала його жувати.

Я уважно слухала і намагалася не пропустити жодного слова з її сповіді!

– Від безвиході, я почала голосити, як білуга. Я розуміла, що якщо знайдуть у полі мій одяг, який усі в селі знають, арешту мені не уникнути!

Від мого плачу прокинулися діти і тепер ми ревіли в три голоси!

Віта і Валечка обіймали мене своїми рученятами, а я цілувала їх і прощалася з ними.

– Так, тихо все! – сказав Полікарп і суворо подивився на мене – швидко лягайте спати. Нема чого в хаті вогкість розводити, ще, не дай Боже, сусідів розбудите. Коли розвидніється, я обов’язково відшукаю твою спідницю, Милочко.

Я не спала всю ніч і в думках бачила себе на тюремних нарах, а дітей – сиротами.

Полікарп, як і обіцяв, знайшов мою спідницю на полі, під колосками, і приніс її. Він урятував мене від в’язниці.

Людмила Іванівна поставила на тумбочку порожній кухоль, дбайливо вкрила мене ковдрою, яка впала на підлогу, і продовжила:

– Відтоді я почала ставитися до чоловіка по-іншому – з належною повагою і пошаною, яких він був воістину гідний. Я прикусила свій язик і більше не дозволяла собі кобенитися.

– А що було далі? – запитала я.

– Далі? Ми ледве кінці з кінцями зводили, але завдяки Божій допомозі, ковзани не відкинули. Вижили. Начебто, з продуктами стало легше. У сорок першому почалася війна. Мій Полікарпушка пішов добровольцем на фронт. Залишилися ми з Валюшкою самі. Незабаром німці захопили нашу Ганнівку. За те, що я не захотіла з фашистами співпрацювати, вони спалили нашу хату. Донечку мою….

Голос Людмили Іванівни затремтів.

– Вони…. Вони… поглумилися над нею. Валечка не витримала знущань і померла. Я була вагітна. Від горя гіркого я втратила дитину. У нас із Полікарпом мав народитися син….

Я почула, що Людмила Іванівна плаче і обережно обійняла її.

Так, обійнявшись, ми просиділи з нею до самого ранку.

Про що ми говорили? Я не пам’ятаю.

Коли сонце вже остаточно прокинулося і подарувало нам свій перший поцілунок, старенька сказала:

– У сорок третьому на Полікарпа прийшла похоронка – пропав безвісти, імовірно вбитий. За всі ці роки після війни мені так і не вдалося дізнатися, де він похований.

Після того, як німців прогнали, в яких тільки селах я не побувала! Об’їздила зі своїми скромними пожитками всю область! Працювала в різних сільських школах, у них же й жила. Коли вийшла на пенсію, племінниця забрала мене в місто, у свою однокімнатну квартирку. А ось у лікарні я періодично з’являюся – тут мене і підлікують, та й Тамарочці менше набридаю, і копієчку заощаджу.

Тамарочка любить солоденьке, а я їй шоколадки купую, з кожної пенсії. Вона радіє, як дитина, ніби це не шоколад, а дорогі діаманти! І завжди просить, щоб я не витрачалася на неї.

Я дивилася на цю дивовижну жінку і дивувалася – як у такій немічній і слабкій жінці вміщається стільки душевної сили, доброти, сердечності й доброчесності? Вона стільки пережила за своє життя і не озлобилася. Та ще й допомагає іншим. І якби я б їй про це сказала, вона б мене не зрозуміла!

Мої справи пішли на поправку. Я почала потроху їсти, болі в мене припинилися. Незабаром мене виписали з лікарні.

За рік у нас із чоловіком народився первісток Мішенька, а через чотири роки – довгоочікувана донечка. Дівчинку ми назвали Людмила.

Знаєте, після лікарні в мене точно завіса з очей упала. Я, нарешті, побачила, який хороший у мене Толік! Турботливий, рукастий і терплячий. Мені довелося багато чого змінити в собі і стримати свої претензії до нього!Коли я починаю сердитися на чоловіка, я завжди згадую розповідь Людмили Іванівни про колоски і свою історію про те, як мій Толик піклувався про мене, коли мені було погано.

От я думаю, може й хворіла я тоді через свій поганий характер? Як думаєте?