Другий шанс

– Боляче – простогнала Даша.

Дівчина перебувала в кошмарі, крізь який вона не те, що відчувала муки кожною своєю клітиною, вся її істота перетворилася на один суцільний біль. Думки, що терзають, і фрагменти катастрофи, скільки не моргай, не зникали. Даша намагалася закричати, що є сили, але голос не слухався її.

– Де я? – подумала Даша і знепритомніла.

Льотчиця отямилася від запаху диму. Смердючим смородом просочилося, здавалося, все повітря. Полум’я лизало їй ноги гарячими язиками. Дівчина варилася в чавунному чані з вируючим маслом. Стіни котла давили і щільно стискали її голову обручами. З їхніх товстих стін не було виходу.

– Що зі мною? – у мозку, що помалу намагається прийняти навислу над ним дійсність, заведеною платівкою крутилася одна-єдина думка – бігти. Але як?

– Сашко, що з ним? – подумала Даша і провалилася в забуття.

Короткий і уривчастий сон повернув Дашу у щасливий час. Ось вона із захопленням дивиться, як її Сашка хвацько відкорковує пляшку шампанського. Піна від ігристого вина переповнює кришталеві фужери і стікає їх запотілими стінками на білу скатертину.

– Ну що, Дашко, нас з тобою можна привітати? – усміхаючись, каже Сашко – мрія двох авантюристів, що однаково мислять, нарешті відбулася. З сьогоднішнього ми з тобою студенти льотного коледжу. Як тобі вдалося переконати приймальну комісію? Ось це для мене загадка.

– Я була єдиною дівчиною з усіх бажаючих вступити на цей факультет – відповіла Даша – до того ж, я непогано вмію стріляти, та не лише очима.

– Ось уже кокетка! – Сашко засміявся і поклав на стіл ніж, яким він нарізав фрукти – розумію, що ти, як і я, любиш небо, тож ми з тобою і дружимо давно. Ну не ображайся, Дашка, аеронавігація – це тобі не в ляльки грати. Справа серйозна. Згоден, фізична підготовка в тебе хороша, і все завдяки тому, що ми разом наполегливо займалися, та й у математиці ти розумієшся не гірше, ніж я. Скажи дякую за те, що я на тренажерах тебе весь рік ганяв, і тільки тому тобі вдалося впоратися із нормативами.

– Та гаразд тобі, Сашко! Давай шампанське пити, бо бульбашки все зникнуть – відповіла Даша.

– Яка ти, по суті, ще дитина – посміхаючись, зауважив Сашко – Здорово, що гуртожиток поруч із навчальним корпусом, що дозволить вранці поспати довше. Знаєш, Дашка, я такий радий! Я навчуся керувати справжнім гелікоптером! Небо – це моя мрія! Ще хлопчиськом я заплющував очі і уявляв, що я літаю! І ось, зовсім поруч, за прозорим склом ілюмінатора, повз мене пропливають величезні хмари. Їх навіть можна помацати руками, так вони близько! Якщо включити уяву та фантазію, можна побачити, що це й не хмари зовсім – це довговухі та полохливі зайці, крокодили та ведмеді. Вони збирають у небі солодку вату, а її там мабуть-невидимо!

Один рух штурвалом – і ти вже підіймаєшся вище невагомих і скуйовджених хмар, зелених полів і висотних будинків. Там, нагорі, як у казці, річки перетворюються на звивисті струмки, і все те, що залишилося на землі, здається якимось несправжнім, похмурим і нудним.

– Ну, ти і фантазер! Треба ж таке придумати – вигукнула Даша, відпиваючи шампанське.

— Коли мені було шість років, батько взяв мене з собою на аеродром. Ось там я вперше побачив гелікоптер. Мені дозволили сісти на місце пілота. Ці відчуття забути неможливо! З тих пір я став мріяти небом і вирішив стати льотчиком.

Даша згадала, як тоді, сім років тому, вони із Сашком хотіли увійти до складу одного екіпажу. Хто міг знати, що їхнє бажання здійсниться? А хто міг припустити, що в їхнє життя увірветься війна? Справжнісінька, і зовсім не така, про яку Даша читала в книгах. Вона торкнеться їх особисто, без жалю і жалю, без права щось змінити, і негайно застосує, не викреслюючи нічого зі свого збоченого сценарію, своє смертоносне жало.

Насилу дівчина розплющила очі. Трохи повернувши голову вліво, вона побачила, як на відстані приблизно метрів десяти догоряв їх МІ-8.

Скільки ще минуло часу? Даша не пам’ятає.

Якось Даша встала на ноги, і, щільно стиснувши губи, поплелася до того, що колись було предметом її гордості. Зараз вертоліт був обгорілою купою уламків. МІ-8 за лічені секунди трансфомувався в купи смердючого сміття і надія на те, що воно колись підніметься в небо, втрачено назавжди. Льотчиця побачила, що між деревами розкидані роздроблені на шматки і не піддаються відновленню частини несучого гвинта, фюзеляжу, осколки двигуна, що димиться, залишки вантажу, що перевозиться, і багато іншого. А Сашка, її коханий Сашка без ознак життя лежить серед цього хаосу. Ноги та руки вивернуті у суглобах. Через уривки одягу були помітні закривавлені рани. Обома руками Сашко міцно стискав штурвал. Намагаючись керувати вертольотом, що горить, її командир не випускав штурвал до самої своєї смерті.

– Сашко, Сашко! – з жахом закричала Даша, але насправді вона ледве ворушила пересохлими губами.

Даша боялася наблизитись. Похитуючись, вона дивилася, як зграї невгамовних мурах повзуть по тілу, як ненажерливі й настирливі мухи, почувши запах крові, злітаються, щоб насолодитися здобиччю.

Підійти ближче означає усвідомити, що Сашка вже немає. Перебуваючи на певній відстані, ще можна сподіватися на диво, обманюючи себе ілюзією, що все, що бачать твої очі – це лише поганий сон. Ось зараз сон закінчиться, і знову все буде так, як раніше. Підійти ближче – означало просочитися запахом смерті, відчути її та прийняти. Але хіба можна змиритися з її безглуздістю? Це рівняння немає рішення. На одній чаші терезів стоїть веселий і балакучий Сашка, а на іншій – його розірвана та закривавлена льотна форма, яку від плям смерті вже не відпрати, не відмити та не очистити ніякими відбілюючими засобами. Сашко переступив крапку неповернення. Смертельна чаша терезів переважила ціну життя.

Війна застала подружжя Марчуків на аеродромі, коли вони готувалися до чергового тренувального польоту. Пристрій вертольота МІ-8 Даша із Сашком знали, як свої п’ять пальців, бо останні п’ять років працювали на ньому, навчаючи молодих курсантів. Вони завжди літали вдвох. На аеродромі за ними давно закріпилося прізвисько – Нерозлучники.

Минуло лише кілька місяців війни, але за Дашиним відчуттям це був щонайменше рік життя. Кілька разів вони з Сашком вдало злітали із завданням за лінію фронту – вони перевозили партії вантажу туди, де велися запеклі бої за кожен міліметр землі, і де навіть пил набув кривавого кольору.

– Ну що, моя улюблена помічниця, ти готова до польоту? – запитав Дашу перед завданням Олександр, застібаючи блискавку на бомбері.

– Я готова – дивлячись прямо у волошкові очі Сашки, відповіла Даша – будемо, як завжди, летіти на максимально допустимій низькій висоті і молитися, щоб нас не збили.

– Даша, може, цього разу залишишся, а я полечу з Васюком? Щось ти мені останнім часом не подобаєшся – стала блідою та худорлявою. Забула, чим ти мене зачепила?

– Чим же? Я завжди вважала, що вразила тебе наповал своїм неповторним шармом та харизмою. Та й ще своєю скромністю та красою. Хіба не так?

– Не так. Коли я тебе побачив уперше, ти з величезним задоволенням уплітала за обидві щоки соковиті червоні яблука з саду Гаврилюків. По брудних пальцях стікав липкий сік, кіски стирчали в різні боки, ноги всі були в саднах і подряпинах, обличчя в запорошених підтіках. Справжня бандитка з великої дороги! А вона мені, така вся фільдеперсова, каже:

– Хлопчику, давай разом махнемо через паркан! Там такі смачні яблука! Підсади мене, бо я не дістану сама.

-І що? Яблука, і справді були солодкі та смачні. А ти начебто й сам був не проти того, щоб залізти в чужий сад.

– Хм! Не міг же я відмовити в допомозі замурзаного і ненажерливого дівчиська! Тепер розплачуюсь за свою доброту! А насправді я звернув увагу на твій гарний апетит. Я подумав – якщо ти любиш поїсти, то не залишиш і мене голодним. Наївний я був і не знав, що в мої обов’язки, як чоловіка, ще входитиме і приготування сніданку для тебе, моя краса, а обідати доведеться в їдальні. Бачив я, як ти сьогодні вилкою поколупала в тарілці, а котлету зі спагетті так і не з’їла.

– А зараз, що, порозумнішав? – Даша вже починала сердитись – тобі щось не подобається? Мені нудить уже від казенної їжі. Хочу домашнього борщу, пампушок із часником та зеленого винограду. Такого кислого-кислого.

– Ну ти й злюка! Угамуйся, я всього-на-всього хотів сказати, що харчуватися потрібно краще, а то на велосипед стала схожа. Де твій рум’янець?

Така розмова з чоловіком у них відбулася перед вильотом. Даша згадала, що щось важливе вона забула йому сказати. На жаль, Сашко про це вже так і не дізнається.

Чим примітним був для Даші останній місяць?

Сашко став серйозним. З безусого хлопця він швидко перетворився на дорослого чоловіка з триденною щетиною. Тягар відповідальності додав йому глибоких зморшок на обличчі.

За короткий час Даша побачила те, від чого волосся на голові у бувалих людей стає білим. Та й у неї, двадцятип’ятирічної, вони втратили свій природний русявий колір. Свої довгі коси Даша відрізала, бо на війні їх доглядати було складно.

Деколи Даша забувала про те, скільки їй років і їй здавалося, що вона стара, побита життям тітка, а війна, проклята війна, триватиме десятиліттями.

Коли рідкісна ніч видавалася без тривог, уві сні Даша знову ставала маленькою спритною дівчинкою. Вона потай крала у мами цукерки і виманювала у молодшого брата м’ятні пряники – дуже вже вона їх любила в дитинстві.

Від ненаситної ласуни батьки ховали шоколадки в шафі, але від Даші нічого не можна було приховати – вона все одно знаходила, і вночі під ковдрою, без зазріння совісті, їх лопала. Фантики ретельно розгладжувала і засовувала в книги як закладки.

– Ну скільки можна їсти цукерки? – казала мама – станеш товстушкою і не влізеш у свої улюблені сукні. І ще, люба моя, принци люблять витончених принцес, які харчуються виключно ранковою росою. Свій гарний апетит і норовливий характер, від гріха подалі, від наречених необхідно приховувати.

– А ось і не права виявилася мама. Сашко покохав мене за пухкі щічки. Як давно це було – подумала Даша, фіксуючи ременем зламану в області передпліччя ліву руку – треба йти і якнайшвидше. Збитий вертоліт та льотчиків уже шукають. Не можна припустити, щоб вони мене знайшли. Нам потрібно вижити. За будь-яку ціну.

– Зніму з шиї чоловіка жетон – вирішила вона – це все, що від Сашеньки залишилося. Ні, залишилося, і це те, заради чого слід жити.

Раптом Даша почув шум. Шелесті трави. Потім вона побачила, як кілька людей наближаються до збитого гелікоптера.

Беглянка відразу лягла на землю і причаїлася за кущем. Вона втиснулася в землю і не рухалася.

Льотчиця почула стрімку мову і перестала навіть дихати.

Лежачи животом вниз, її нестерпно нудило. Кружилася голова, але безстрашна льотчиця пообіцяла собі не звертати увагу на такі дрібниці. Що таке біль у порівнянні з можливим полоном?

– Аби вони мене не помітили – про себе твердила Даша – пробиратимуся повзком, іншого виходу в мене немає.

Льотчиця почала повільно повзти, і їй вдалося віддалитися від гелікоптера та людей на безпечну відстань. Потім в очах у Даші потемніло, і вона на якийсь час відключилася.

Коли Даша розплющила очі, була вже ніч. Над головою сяяли зірки.

Шлях додому був нелегким. Гелікоптер був збитий вже на підльоті до пункту прийому вантажу. І це була територія, якою зараз розпоряджалися чужі люди.

Ранок Даша зустріла у полі. Серед червоних маків, полину та кропиви вона лежала на боці, обережно притискаючи до грудей зламану руку.

Вода у флязі закінчилася. Дуже хотілося пити.

– Бог, якщо ти існуєш, врятуй мене – вголос сказала Даша і заплющила очі……

Прокинувшись, перше, що дівчина побачила перед собою – це була біла стеля лікарняної палати.

У шпиталі Даші розповіли, що її знайшли неподалік аеродрому. У кишені її льотного комбінезону лежав жетон. Сашкін жетон.

– Мій син любитиме небо. Мирне небо. І не буде боятися, коли в небесних просторах літатимуть будь-які літаючі механізми – погладжуючи живіт, що округлився, мрійливо сказала Даша.

– Чому ти вирішила, що в тебе народиться хлопчик? Може це буде дівчинка? – Поправляючи подушку, відповіла мама.

– Я точно знаю, що в мене буде хлопчик, і не питай, чому. Коли я відповзала від вертольота, що горів, я молилася і просила Бога, щоб він зберіг нам життя. Мені й моїй ненародженій дитині. Я пообіцяла Богу, що шукатиму його. І я знайшла його. Він подарував мені другий шанс.

Війна. Горе. Смерть. Хто покладе цьому кінець?

Даша знає відповідь це питання. А ви?

Повідомити новину чи надіслати поезію (прозу) можна на електронну пошту:  nikopol-art@ukr.net.