Чайник

У одного чоловіка був Чайник. Він був такий красивий, блискучий, і на його носі сидів свисток. Господар Чайника любив гостей. Вони часто приходили до нього і завжди пили чай. Чайнику дуже подобалися такі вечори. Господар брав свій улюблений Чайник, наповнював водою і ставив на вогонь. Гості сиділи, чекаючи, доки вона закипить. І коли вода починала вирувати, Чайник подавав гучний сигнал. Він любив посвистіти, але, звичайно, йому це не вдавалося робити довго. При перших звуках, господар знімав Чайник з вогню. Гості присьорбували ароматний чай і захоплювалися господарем і його розумним Чайником. У ці хвилини Чайник був надзвичайно щасливим. Адже його всі любили. Він усім був потрібний.

— Як же добре жити! – думав він.

Але одного разу, коли в чергове зібралися в будинку гості, і Чайник закипав, розгорілася суперечка. Люди з’ясовували, що в житті найголовніше. Всі сперечалися, і господар в тому числі, і забули про Чайник. Він свистів, свистів, кликав до плити, але ніхто так і не почув його. Чайнику стало боляче, так як вода зовсім википіла, але ніхто не йшов. Нарешті, господар схаменувся і прибіг на кухню. Чайник стояв увесь чорний від кіптяви. В його боці прогоріла діра. Господар дуже засмутився. Але робити було нічого, як тільки викинути Чайник на смітник.

Лежить Чайник у купі сміття і думає:

— Нікому я тепер не потрібен. Я вже ніколи не зможу нікого напоїти смачним чаєм. Ех! Чим так жити, краще втопитися!

І пішов Чайник до річки. Поки він дійшов, настала ніч. У річці чайник побачив відображення зірок, круглий місяць і замилувався.

— Ось ще б і сонечко побачити на прощання, відчути його тепло, а там і померти не страшно.

І вирішив почекати. Приліг на березі, подалі від води, на пісочку. І так йому було прикро і шкода себе, що він тихенько заплакав. А потім засопів, засопів… І не помітив, як заснув. Прокинувся Чайник від якогось дивного відчуття всередині. Там щось рухалося. Але це була не вода, а щось зовсім невідоме йому.

— Ти хто? – запитав здивований чайник.

— Я – Ластівка Берегова. Пташка така.

— А що ти тут робиш?

— В’ю гніздо. Скоро в мене будуть пташенята, маленькі ластівки. Тут дуже зручно, сухо і немає протягу. Ось, якщо б ще знайти пір’їнок і м’якої трави, було б зовсім чудово.

Ластівка зібралася летіти за травою, але Чайник майже закричав, зупиняючи її:

— Почекай. Так що, тепер я твій дім?

— Звичайно. Я буду жити тут разом із моїми пташенятками. Не затримуй мене, мені треба поспішити, – і пташка полетіла на пошуки пір’їнок і сухої трави.

— Тепер я – будинок! У мені будуть жити маленькі пташки… Ластівки… Я їм потрібен! – раптом засвистів Чайник.

Як це у нього вийшло, він не знав. Але він свистів… Точно, свистів. Спочатку тихо, а потім все голосніше і радісніше.

Кожна людина необхідна у цьому світі. Кожна займає свою власну унікальну нішу.

ВАЛЕРІЙ ТЕРЗІ