Воїн у білому халаті

— Володимире Івановичу, привезли бійця. Множинні уламки, черевна порожнина, крововтрата, до тридцяти п’яти відсотків протягом трьох з половиною годин. Хлопці з польового його підготували й прокапали.

Всю дорогу лили кров і плазму, тримали більш—менш стабільним… Валерій Олексійович каже, там пробита нирка! — на одному подиху проговорив інтерн Мінченко, простягнувши стос папірців з направленнями, записами, аналізами, рентгенівську плівку — історію завести не встигли; і схвильовано заглянув у очі наставника, знервовано перебираючи кулькову ручку у кармані хірургічної сорочки. — Вас чекають в операційній.
— Ну що—ж, — зітхнув хірург, на ходу переглядаючи важливі показники. — Йдемо митися.
***
Голова вже повністю перемкнулась на роботу, всі інші думки залишились у холі, за дверима операційної. Поки милися, санітарка занесла папірці у операційну, закріпила рентгенівську плівку на негатоскопі.
Крок через поріг. Міцне та втомлене тіло героя під стерильною тканиною. Медсестра похапцем одягла рукавички на вже сухі руки завідуючого. У ординаторській Миколайович, завжди готовий підмінити. Біля моніторів із показниками знервовано переступає з ноги на ногу анестезіолог Димов. Цифри “не приємні”. Буде важко…
Часу зовсім немає. Кожна секунда на лік. Ординатор Валерій вже почав і підготував операційне поле з відкритим доступом. Мінченко перехопив у нього тримачі.
Так почалась важка битва за життя.
Боєць — хлопець молодий, його чекають вдома. На чорному пальці — ще зовсім нова обручка. Права на помилку і часу на роздуми немає…
***
Крововтрата зменшується.
А з нею — стукіт у скронях Володимира Івановича, як і тягнуче відчуття важкості у грудях.
Понад маскою зосереджені очі із звуженими зіницями. Спина болить, найбільше у попереку; язик прикушений до крові, металевий присмак у роті; душа молиться за те, щоб руки не підвели і не трусилися. Тіло палає від напруги.
Воїн двічі втрачав пульс — зупинка серця. Але боровся. І бригада боролася. Повертали обидва рази чітко і швидко. Герої ж-бо так просто не вмирають!
***
Сестра промокнула завідувачу лоба. Вкотре? Десятий, чи навіть п’ятнадцятий раз…
Крововтрата на другий час операції, після, здавалося, безкінечних перев’язувань та коагуляцій нарешті зменшилась. Цифри на моніторах більш—менш стабілізувались. Пульс нарешті “заспокоївся”, тиск стабілізувався до задовільних цифр. У металевій чаші гучно дзенькнув останній на сьогодні уламок. Володимир Іванович вправно завершив акуратний шов на нирці і нарешті відступив, даючи простір ординатору.
Найважче позаду! Нирку зберегли, важливі судини “позашивали”. У хлопця хороша вдача! Герої так просто не здаються!
Володимир Іванович тихо опустився на низький стілець біля дальньої стіни, обпершись спиною на прохолодні кахлі. Пекуче полум’я у скронях, грудях та попереку трохи зменшилось. Прикрив очі, видохнув. За здоров’я цього бійця вже можна не хвилюватися. Дякувати Богу…
— Іще хтось буде? — тихо спитав він в інтерна, не відкриваючи повік.
— Поки—що все, можете відпочити. Я зайду, як завжди, — втомлено відповів Мінченко, ховаючи за спиною тремтячі руки. Він молодець, дві години тримав “дзеркала”, і оком не повів. Й так на кожній сьогоднішній операції. Витривалий. Хорошим хірургом буде.
***
— Івановичу! — Мінченко ввірвався до ординаторської і торкнувся плеча дрімаючого наставника
— Прокиньтеся, Івановичу!
— Що таке, Олежко? — миттю підхопився завідуючий відділенням, що прикрив очі хвилин на п’ять після чергової операції. — Іще привезли? Що по рентгену? Аналізи?
— Війна скінчилась, Івановичу! Ми перемогли! Відбили! — в очах уже не інтерна, хірурга-ординатора стоять сльози.
Володимир накрив лице рукою, ховаючи поодиноку сльозу від підлеглого.
— Нарешті, — сказав він дещо хрипким голосом. А як трохи заспокоївся, взяв себе у руки і, посміхнувшись, додав: — Так, Олеже, сьогодні в нас свято! Давай у магазин за смаколиками, моїм коштом.
Молодий хірург зірвався, навіть халат не зняв, і миттю кинувся за руль своєї машини.
А завідуючий, повідомивши медсестр, щоб його деякий час не турбували — зачинився у кабінеті. Ліг на старенький диван і закрив утомлені очі. На його обличчі майоріла тепла усмішка.
— Невже я впорався, синку?
— Ти молодець, тату! — осяяні сонячним промінням очі всміхаються. Вони за двадцять п’ять років зовсім не змінились — такі—ж, як після народження.
Син, одягнений у військову форму, простяг широку й мозолясту долоню. Взяв батька за руку. Допоміг підвестися. І от вони вже стоять серед поля, де золотаве жито перемішано з яскраво—червоними маками. А в небі співаючи літають різнобарвні птахи.
— Які гарні, ніколи таких не бачив! — помітив хірург.
— Ці пташки, тату, врятовані тобою життя. Вони тут щоби подякувати.
— Їх так багато… Цілісіньке небо! І краю не видно! — всміхнувся Володимир Іванович. — Але ж багато хлопців померло в моїй операційній… — його очі потемнішали. — Я не заслужив таку шану.
— Вони тут, бо ти боровся за кожного з них! До останнього. Навіть коли не було надії, ти продовжував свою битву. Твоя віра захистила їх душі. — очі сина сяють, сповнені гордістю.
— Але я не зміг урятувати тебе, синку! Я був поганим лікарем… — в очах сивого батька замерехтіли сльози.
— Не плач, тату, ти зробив більше, ніж мав! Дивись! — хлопець махнув рукою, вказуючи у небо. І всі птахи перетворились на бійців. І мертвих, і живих.
А потім син опустив руку. І всі вони вклонились Володимирові.
— Завдяки вам, тату, воїнам у білих халатах — війна скінчилася! — посміхнувся молодий герой.
***
Завідуючого так і поховали, із усмішкою на втомленому обличчі. Наче він бачив дуже приємний сон. І ще десятки років його могилу відвідували люди з усього світу.
***
— А чий це пам’ятник? — спитала дівчинка з двома неслухняними кісками.
— Тут лежить герой, що врятував твого діда у часи війни, — посміхнувся чоловік із сивими вусами.
— Він, мабуть, був могутнім воїном?
— Так, онуко. Могутнім воїном у білому халаті!
Анна Дейна
05.04.17 

Tagged: Tags