Йшов 16 місяць обстрілу міста. Це розповідь мешканки Нікопольщини Ірини Бикової про життя під час війни, передає NikopolART
За ці півтора місяці було пережито багатенько. То і кажу, що можна було і бодьориться , але і не бодьориться. Але сьогодні в мене все таки вийшло забадьоритися так, що хто потрапляв би під руку шансів не мав би. Але то таке… тимчасове явище. Але таке потрібне. Якщо красиво сказати всі крапочки над ”і” розставлені. А не красиво не буду, бо ми породисті.
Пережили з мамою обстріл в жовтні. Садили персики . Капала ямки. Мріяла, які вони смачні будуть. В своєму садочку. А в садочку вже 52 дерева. Всі у війну посаджені. А деякі дерева за літо вище мого росту вже. А мама ходе і дивується. Як вимахали. А я їй кажу , а пам’ятаєш , що я їх садила на Новий Рік – 30 грудня. Ти мені тоді казала, що хто ж мене розумною назве зимою садити . А природа все управила. З 16 дерев пропало лише одне. Та й те немало гарного коріння. Прислали палочку якусь. Мамуля, то була чорна п’ятниця у садовому магазині в інтернеті. То мама була велика сила скидок . Розуму не було, а був калькулятор. А далі вдача.
Це мій ліс. Моя Греція! Усякі різні плодові дерева.
Капаю ямку. Раптом бух. Пішов вихід з того берегу. Кажу мамі , що то на нас пішло. Але ж вона в мене незламна. І той свист , шалений свист. По правилах треба було б лягти на землю і лежати. Але спохватилися побігли. Мама позаду. Бо з її нержавіючим суглобом, спринтер так собі. Біжу і бачу оту сігару летючу боковим зором. Час тягнеться в довгі хвилини. А думки такі, ото добігти між будинком та майстернею там безпечніше. А позаду мама. Я її кинути не можу. Кричу їй , щоб швидше. Добігаю до майстерні і чую оцей противний тріск це снаряд в повітрі рветься. Ще поворот і я в будинку. Татко на вулиці біля дверей. Старенький. Пропонує мені , щоб усі посиділи у дворі. Він глухенький на одне вухо. Я його під руки і в будинок. Тривоги не було. Вона в нас включається по факту , коли вже пішли прильоти. А від випуску і прильоту є 3-6 секунд. Як хочеш так і крутися. А далі понеслося. Сидимо усі в залі. Звенить люстра . За воротами реве сигналізація на машині. І п’ять разів поспіль бах і бах. Тато сидить , очі круглі. І каже: оце так у вас буває! Старша не витримала: та це лише хлопки і задимлення! Хвостаті притулилися до нас, а ми до них. Затихло. Відправила батьків додому. Від’їзжали від двору і знов бахали , але вже десь на інший район.
В той день загинув на нижній вулиці дідусь.
А потім були ночі. Дві поспіль , коли звеніла не одна вже люстра, а дві. І було усвідомлення , що потолок над тобою то хитка штука. І треба ставати в самий кут. Бо якщо він обвалиться , то біля кута саме безпечніше. В нас було 3 секунди , щоб перейти між кімнатами. В такі страшні миті є молитва. А більше нема надії.
І був день , коли бахали. І так бахали , що учні почули через камери ті звуки. Для них то було ”десь бахає”. А для мене падали уламки на металеву кришу сусідської хати. А що ти ? Посміхнувся . Це вже сталося. І в камеру: поїхали далі!
Татко мій тепер боїться з дому виїзжати. От і сьогодні бідолашний вимушений був поїхати до сестри. Треба було продукти привезти. Приїхав, зупинився біля двору і почалися відльоти. Каже: Іра, сижу в машині . За вікном бахає. Машина оре. Сестра злякана. Поки ворота відчинила. Три прильоти по району. З’їздив до сестри. Вернувся додому.
Суницю я так і не встигла досадити. 10 кущіків посадила, а 20 так в стаканчиках і стоїть. Як не вийдеш в огород і починається. На передньому дворі ще якось вільніше почуваєшся , а на задньому, то напруга зашкалює .
Кілька днів тому годувала Фунтіка і Танцульку. Зайшла в вальєр: Привіт, капучинові! Вони обидва брат та сестра. Колір капучино. Отак і кажу, що вони в мене капучинові. Народжені за місяць до війни. Так нікому і не згодилися. Нічиї, зате мої! Товстенькі!
Насипала у мисочки. Стали хвостаті та кушають. А зверху жи та жи. Жи-жи-жи. Все чіткіше чутно то жикання. Дрон… Заклякла. Присіла до будки. Фунтик на радостях давай лащитися. Що Фунт, попали… Сижу і не ворухаюся. Чутно , але не видно. Похмуро в небі. Всеодно наважилася вийти з вальєру. Та тишком нишком у хату. Легко вдягнена була. А тут таке. Замерзла. А Фунту радощі були. Думав, що я в них там прописку у будку оформила.
Це такі події реальні і правдиві без прикрашення. Життя як воно є. І це берегова лінія Нікополя. Так живе наше місто.
Після цього місяця мені частенько вночі почали снитися то прильоти , то розриви снарядів. А коли тихо , то наче бахає.
Нещодавно кум приїзжав. Запалився котел. Стоїть прислухається. Кажу: Не бійся , то котел…
Будь-які громкі звуки викликають вже тривожність , страх. Йшов 16 місяць обстрілу міста…