Зимовий парк

Невагомі білосніжні сніжинки тихенько летіли на землю. Вони віртуозно кружляли у своєму чарівному танці, водили хороводи, тримаючи одна одну за руки, посміхалися своєму першому й останньому польоту. Їхні окремі й швидкоплинні рухи малювали в повітрі картину неперевершеного і пристрасного танго. Сніжинки довго чекали свого виходу на сцену і кілька місяців поспіль розучували в небі свій перший і єдиний танець. Але зараз настав час їхнього бенефісу! Вони весело виробляли в повітрі свої приголомшливі й дивовижні па! Станцювавши й відпрацювавши свій номер, кристалики зими повільно й неохоче падали на дерева, будинки, перехожих і вистилали своїми холодними й тендітними тілами лавки, землю й зелену, соковиту траву.

Оксана сиділа на вподобаній нею лавочці-гойдалці, підклавши під себе тонкий, але теплий шотландський плед. На колінах у пані лежала книга, яку вона любила перечитувати. Тонкі, інтелігентні пальчики з теплотою торкалися знайомих сторінок. Здавалося, руками вона відчувала улюблених героїв, проживаючи разом із ними їхні життя. Але сьогодні вона так і не розкрила свою улюблену книгу.

Вона все ще не встигла помітити, що настала зима. Жінка ще чіплялася всіма своїми силами за теплу і щедру осінь, не бажаючи змиритися з короткими і темними вечорами, похмурими вулицями і собою, яка швидко біжить додому з застудженого і змерзлого дня до своєї сумної і самотньої оселі…….

Оксана чекала на нього. Він завжди з’являвся в парку, коли вона гуляла там. Як це в нього так виходило? У неї не було навіть його номера телефону, зате вона точно знала, що він прийде. Кілька місяців невимушеного спілкування стали для неї, немов свіжий порив вітру в її задушливій і маленькій кімнатці, вони були, наче дорогоцінні, перлинні краплі літнього дощу, нанизані наче намистинки на гілочці стиглої горобини. Ці кілька місяців перетворили її, колись мовчазну і не дуже контактну співрозмовницю, на доволі милу жінку, що може сипати дотепами, обговорювати книжкових героїв, посміхатися й сміятися відкрито, не соромлячись і не боячись показати себе, справжню.

– Невже, така красуня все ще одна і чекає свого Майстра? – з цих слів і почалося їхнє знайомство.

Оксана, погойдуючись на лавочці, на секунду відволіклася від чужих пристрастей, що описуються в книжці, і подивилася на порушника свого усамітнення. На неї дивилися напрочуд чисті, майже прозорі блакитні очі. Чоловік лукаво посміхався їй.

– Хочете, вгадаю, що ви читаєте? – запитав він.

– Та я й не роблю з цього ніякої таємниці – відповіла Оксана.

Чоловік присів на лавочку, що знаходилася навпроти лавочки – гойдалки – на якій коротала час Оксана. Він не хотів грубо зруйнувати прозору стіну, яку жінка миттєво вибудувала між ними, він виразно її відчував, тому й не втручався в зону її комфорту.

– Дозвольте представитися – Олег – відтепер ваш шанувальник, – відрекомендувався чоловік.

– Оксана – відповіла жінка, неохоче відволікаючись від читання.

– Невже, є люди, які зараз читають друковані книжки? – запитав Олег – зараз, здебільшого, молодь читає електронні видання.

– Звісно, є – Оксана вже з цікавістю дивилася на Олега.

– От я, наприклад, коли читаю, запам’ятовую, в якому місці книжки, в якому її кутку записані цікаві для мене думки. Я часто потім перечитую ці слова.

Так, і коли читаєш книжку, відчуваєш запах друкарської фарби, шелест сторінок, що перегортаються, – від цієї всієї дії отримуєш неперевершену насолоду!

– Ви, Оксано – прямо, вилита книжкова гурманка! – щиро зауважив Олег.

Так вони і зустрічалися тут, у парку – з травня по листопад. Не домовляючись, вони сідали на різні лавки. Оксана неодмінно розгойдувалася на лавочці-гойдалці, а Олег, сівши навпроти, дивився в очі жінки, і вони розмовляли, розмовляли….

Про що? Та про все на світі. Обидва виявилися вільними і дуже цікавими людьми. Вони любили осінь, тишу і шум дощу, море, гори і гарячий пісок.Їхні погляди з багатьох питань були дуже схожі, але вони так і не зблизилися – не обмінялися номерами телефонів, не ходили одне до одного в гості, не пили разом смачного чаю і не ходили в кіно.

Саме Оксана боялася зародження цих стосунків. Колись давно вона дала собі слово не закохуватися – аж надто сумно закінчилося її останнє кохання – майже, як у мильному серіалі. Оксана встигла вже перегоріти й боялася своїх почуттів до Олега. Жінка дивилася на нього, наче на нову, гарну чашку, але складену з осколків старої, до болю коханої чашки і не могла повірити, що все може бути по-іншому!

Сьогодні, сидячи на лавочці в парку, Оксана вирішила припинити цей парковий роман. Вона раптом носом відчула холодне повітря, заново подивилася на дерева, на яких тріпотіло жовте листя. Її серце було подібне до цих, керованих вітром листочків, воно відчайдушно й швидко билося, прагнучи втекти, не зустрічатися, не переживати, не любити.

Холодні сніжинки без метушні й поспіху ніжно лягали їй на обличчя, вії та губи, нагадуючи про те, що закінчилося не тільки літо, а й осінь.

Вставши з лавки, Оксана швидко пішла – не озираючись, намагаючись не думати. Дамі хотілося зникнути і вона тікала – від себе тікала, від своїх почуттів, від свого кохання.

Олег запізнився лише на кілька хвилин – лавочка була ще теплою, зберігаючи запах парфумів коханої жінки і не розвіяних вітром сумнівів.

Чоловік особливим чуттям визначав, коли Оксана була в парку, і приходив у надії розтопити серце цієї снігової королеви. Він безпомилково визначав її настрій і бажання, а зараз він не на жарт занепокоївся і розумів, що дама серця втекла від нього, а він так і не встиг порозумітися. А як він хотів своїм серцем відігріти її руки, серце і душу!

На лавці самотньо лежала забута жінкою книга. Вітер безтурботно перегортав сторінки історії чужого життя, сніжинки легенько лягали й тонким шаром вкривали лавочку.

– Я обов’язково знайду її – вголос сказав Олег – акуратно струсив сніжинки зі сторінок “Майстра і Маргарити” і відніс роман на книжкову полицю в парку, де йому і місце.

– Пора починати писати свою історію кохання, не схожу на вигадані трагедії – вирішив чоловік і швидким кроком поспішив до свого щастя.

А перші сніжинки летіли й летіли, вкриваючи собою землю…

Повідомити новину чи надіслати поезію (прозу) можна на електронну пошту:  nikopol-art@ukr.net.