Львівський письменник Сергій Кустов написав казочку-бувальщину “Жовтий чобіток, синя мітка”. NikopolART пропонує Вам її прочитати.
Іде 193 день російсько-української війни. Здається, почалася вона не так давно, в морозяний ранок кінця лютого 2022 року. А вже й вересень надворі, а цій клятій “спецоперації” кінця не видно.
Ідуть дощі… Просвітку ніби й немає – печаль та горе. Як завжди, щоранку зайшов в інтернет – дізнатися новини таостанні події. Читаю інформацію про те, що дружина нашого головнокомандувача ЗСУ говорить своєму чоловікові: “Валера, ти, дорогенький, зараз у бакалії, то візьми ще й ізюму”. А він їй у відповідь: “Що?Погано чую! А… Зрозумів! Так, в Балаклію вже зайшов, то й Ізюм візьму!” І неначе сонечко виглянуло. Отож я із цим позитивним настроєм звернувся до письменника українського походження – Михайла Шолохова, аби він дав мені в поміч свого діда Щукаря, щоб втнути свою українську казочку-бувальщину про Щуку-говоруку, Омелька-дурня та Царя-войовничка. Бо ж відчуваю, що дід Щукар – це наш український прототип із українським гумором і волелюбством. Адже мати письменника, Анастасія Черняк – кріпачка, з дитинства прищеплювала йому любов до українського народу, його культури, оскільки вона етнічна українка з Чернігівщини. А сучасні московіти на свій лад перехрестили її в “Чернікову” походженням з донських козачок і багато чого наплели. Надто мене зачепила ця історія, можливо через те, що ненька моя теж Анастасія, тільки родом з Полтавщини, і взявся я разом із Щукарем за нашу казочку.
Наш дід Щукар – козацький казкар
Дід Щукар –донський козак-характерник українського походження. То ж коли почалася російсько-українська війна він як справжній патріот своїми силами наближав перемогу України.
Прошмигнувши лисом крізь рашистські пости, пролетівши соколом над лінією фронту, він опинився у таврійських степах, тимчасово окупованих москальською ордою, і пішов на службу в глибоку українську партизанку.
А були ще в нього жовті козацькі чоботи, що дісталися йому від його пра-пра-пра-прадіда Охріма – запорізького козака-характерника на псевдо Мітка. У свій час, він служив джурою в останнього отамана Нової Січі Петра Калнишевського, яку за наказом російської імператриці було знищено, а самого отамана , закутого у кайдани, відправлено на Соловки.
З роками чоботи потребували ремонту, і якийсь чудо-чоботар припасував на лівий чобіт синю латку. І як тільки поєднались ці два кольори,і той чобіт навічно отримав божественну силу перемоги добра над злом.
То ж для вас, дорогенькі, дід Щукар у цей тривожний час зметикував розважливу військову бувальщину з казковими викрутасами, що відбуваються завдяки чудодійній силі жовтого чобота із синьою міткою.
Уперше він оповів цю казочку знайомим діткам, що збіглися до шкільного бомбосховища під час повітряної тривоги в прифронтовому містечку на Правобережній Херсонщині…
Щука
В одній невеличкій”дярєвнє””вялікой расійской” імперії жили троє братів – Семен, Василь та Омелько-дурень.
Старші сини Семен і Василь були одружені й збиралися на війну. Налаштовані по-бойовому соловейком-розбійником, який з екрану телевізора розповідав про те, що їхні вороги – це українці- людожери, і росіянам не дозволяють розмовляти своєю мовою.
Брати щовечора слухали того соловейка, що сидів десь далеко в столичній клітці, а Омелько-дурень весь час спав на печі, ніяких ворогів не знав та й гадки про них не мав.
Була зима люта, й Цар-войовничок затіяв війну, яку назвав “спеціальною операцією”, щоб не хвилювати російський люд словом “війна”.
Перед від’їздом брати наказали молодшому: все те, що скажуть їхні дружини – виконувати. За це вони привезуть із війни всіляких гостинців та червону одежу. Омелько на радощах зааплодував та урочисто мовив:
“Все, що треба для ваших дружин – буде зроблено. Приїжджайте з війни живими і здоровими!”
Але тільки брати за поріг ступили, як він заліз на піч і заснув непробудним сном. Добу спить, другу спить… На третю дружина Василя тоненьким співучим голосом мовила:
– Ти вже спиш дві доби, то, мабуть, уже виспався. То ж сходи по воду.
– Ви не барині – сходіть самі, – сказав Омелян і перевернувся на інший бік.
Тоді дружина Семена грубим голосом прогриміла:
– Ми напишемо твоїм братам, щоб не привозили тобі гостинців і червоного жупана!
Тоді Омелько швидко зіскочив із печі, взув чоботи старшого брата, кожушину середульшого, а свою шапку, вимазану сажею, нап’ялив на чубату голову й, узявши відра, почвалав до річки.
Набравши з ополонки води, зібрався йти до хати, аж раптом з-під льоду з’явилася щуча голова.
– Гарний пиріг приготують жіночки! – подумав Омелько, поставив відра на сніг і схопив щуку під зябра. А вона раптом заговорила людським голосо м, та таким хриплим і глухим, як старий млин. Але Омелько розібрав таки слова щуки: “Відпусти мене у воду на волю, а я у пригоді тобі стану – виконуватиму всі твої бажання. Та тільки запам’ятай, що говорити та просити можеш лише тоді, коли побачиш жовтий чобіт із синьою латкою над мізинцем. Це чобіт мого опікуна – діда Щукаря. Цей чобіт зможеш бачити тільки ти й ніхто, крім тебе. То ж тобі лишень треба буде сказати: “За щукаревим велінням, за моїм хотінням …”.
Омелько відпустив щуку, й вона повільно пірнула в глибину. Але він устиг помітити, що замість хвоста в неї був жовтий чобіт із синьою латкою.
– Не збрехала щука! Але треба перевірити, чи вона мене не обдурила.
Подивився ще раз в ополонку, де зникла під водою синя латка,та й мовив: “За щукаревим велінням, за моїм хотінням відра, самі йдіть угору та не пролийте ні краплі води”. Не встиг він промовити останнє слово, як відра самі пішли сніговою стежкою прямісінько до порога Омелькової хати. Люди дивилися і дивувалися такій чудасії – скільки жили, не бачили, щоб відра та й самі ходили. Дружини братів теж здивувалися, аж очі їм повилізали, а Омелько забрався на піч та й заснув богатирським сном.
А через три дні й три ночі очі розплющив і побачив жіночок, які, здається, тільки й чекали його пробудження. Дружина Василя тоненьким голоском воркоче:
– Ти, Омельку, вже третю добу спиш, а піч не топлена. Поїхав би ти саньми в ліс і дров привіз!
– Ех, що з вами, жінками, поробиш, – мовив Омелько. Зіскочив із печі просто в чоботи старшого брата, кожушину вдягнув середульшого, а шапку, вимазану сажею, нап’ялив на свою голову. Вийшов у двір і бачить на нозі дружини Василя синій чобіт, а на місці латки – синій бублик. І згадав тоді Омелько недавню оказію, та й мовив:
“За щукаревим велінням, за моїм хотінням, везіть мене сани до лісу, а ти, сокиро, дров нарубай і в сани поскладай!”
І вилетіли сани самі за ворота, які ледве встигли жінки відчинити. Летять сани крізь кучугури снігу, а Омелько пісні співає веселі. Дорога до лісу пролягала через місто, мешканці якого вискакували з хат і дивувалися – як то сани без коней їздити можуть? Багатьох таких цікавих ті сани пом’яли та налякали.
Дійшла звістка про цю подію аж до самого Царя-войовничка, що думами своїми весь був у бойових ділах. А на фронті все йшло не за його планом – українські козаки свою справу добре знали й робили хвацько!
Омелько, як володар диво-саней, привернув царську увагу. В російському війську було багато всілякого залізяччя –мін, ракет, танків, а от безмоторних швидкісних саней не було. І звелів цар привести Омелька.
А той розтопив грубку, напився чаю з бубликами, заліз на гарячу піч і заснув богатирським сном.
Прийшли до нього офіцери-посланці та з криком наказали йти негайно до царя. То Омелько з ними довго не церемонився, бо, побачив на нозі братової дружини жовтий чобіт із синім млинцем, і сміливо мовив:
– За щукаревим велінням, за моїм хотінням, побити офіцерів палицями бо спати не дають…
Та й заснув, аж поки до нього не завітав посланець із гостинцями та солодощами. Отож, добре наївшись, Омелько-дурень ліниво прогугнявив:
– Передайте царю, що я скоро буду.
Посланці повірили йому і пішли.
Неохоче сповзаючи з печі побачив, що лівий чобіт старшого брата став жовтим, а на ньому синя мітка у вигляді підкови. Позіхнувши мовив: – “За щукаревим велінням, за моїм хотінням, відвези мене, піч, до царських покоїв”. І велика піч із причандалами та кочергою ворухнулася, заскрипіла, виповзла з хати та й поковзала по дорозі. Наздогнала посланців біля входу до міста. От так-то Омелько-дурень до царя прибув.
А той хоромами нервово походжає, бо вісті з фронту невтішні отримує. Ракети московітів українці навчилися збивати, й орду азіатську козаки вже погнали від своєї столиці аж до кордону.
Цар хитро надумав застосувати Омелька у військовій справі, щоб Україну й українців знищити.
Отож зустрів Омелька люб’язно, хоча легенько насварив, що той своїми летючими саньми людей пом’яв.
– І ти що, на оцій печі до мене прибув?
– А що тут такого дивного? – знизав плечима Омелько. – На печі – так на печі!
– О, я знаю – “По щучому велінню, по моєму хотінню!” Так? Знаємо ми цю казку!А можеш ти, Омельку, ракету збити? – обережно поцікавився цар.
– А яка вона та ракета? Я ж її в очі не бачив, – мовив дурень.
Цар аж руки почав потирати.
– Зараз одна така полетить.
Цар натиснув велику червону кнопку, й у повітря з вогнем і шипінням злетіло довге чудовисько.
Омелько аж від вікна відскочив, але, опанувавши себе, мовив:
– Та що тут думати, спробувати можна!
Й тільки-но хотів сказати “За щукаревим велінням, за моїм хотінням…”, але, озирнувшись навколо, не побачив жовтого чобота із синьою латкою, промимрив:
– Бачиш, царю, не дуже великий я мастак у військовій справі, тож того діла зараз утнути не можу…
– А для царя-батюшки спробуй, – вже грізнішим голосом наказав войовничок.
– Батько в мене один – Матвій Панасович, царство небесне в Бозі. А для царя все, що хочеш, зроблю.
– А ти не такий вже й дурний, – мовив із притиском цар. – То хто ж я для тебе?
– Ти – цар-самодержець.
– Так, і все, що довкола – це моє!
– Ні, це все Боже! – відповів дурень. І ти теж – раб Божий, того, який на небесах.
– Тільки на землі я – цар, а ти – холоп! От така Божа Воля! А якщо я накажу тобі по щучому велінню, по твоєму хотінню стерти Україну з землі?
–Україну? З землі? А навіщо? – запитав Омелько.
– Навіщо….? І цар люто закричав:
– Дурень! Я – головнокомандувач! І наказую тобі, холопу, бути військовим! Підеш служити!…
Трохи замислився додав: – Будеш служити простим матросом на моєму кращому крейсері, який називається “Москва”!
Флот
Як і годиться в армії, новобранця Омелька помили під гарячим душем господарським милом із дьогтем. Підстригли під нуль, видали теплу білизну, чорні штани, тільняшку, бушлат і черевики на два розміри більші, щоб місця вистачило на теплі шкарпетки…
Вийшов матрос Омелько на палубу роздивитися довкола. Навкруги – одна вода – жодної деревинки, а під ногами не земля, а лише залізяччя – ступиш крок, то гуготить так, як грім небесний. А як торкнешся рукою поручнів, то немов обпечешся, бо вони такі холодні, як ланцюг у собаки Бровка.
Його завданням було драїти палубу – місце, де щоранку шикувалися матроси, старшини та офіцери, піднімали триколор і покрикували три рази “Слава Царю!”
Коли всі моряки розбігалися по своїх місцях, молодий матрос Омелько брав у руки величезну дерев’яну швабру, викручував у відро велику шмату й “драїв палубу”.
Служба така Омелька, звісно, не тішила, він автоматично виконував свою роботу, і весь час очима шукав жовтого чобота із синьою міткою.
Якось, як завжди вранці, Омелько, взявшись до роботи, побачив на палубі командира корабля голосний наказ якого й досі дзвенів у вухах: “Я – рускій корабль. Прєдлаґаю слажить аружиє і сдацца!” Це було біля острова Зміїний. Тоді цей командир стояв на місточку й вєщав, здається, на весь світ – так голосно.
А цього ранку командир корабля перебігаючи через палубу до борту крейсера, бо з ночі його щось трохи нудило послизнувшись на мокрому, впав. І те, що мало бути за бортом, розповзлося по палубі й наповнило свіже ранкове повітря смородом.
Коли командир падає на палубу – то поганий знак. Омелько почував себе винним, кинувся допомагати командиру підвестися на ноги, але й сам послизнувшись на мокротинні опинився поруч із капітаном другого рангу. Новобранець завмер з переляку. Командир почав відпоповзати подалі від матроса. А Омелько-дурень за ним.
Командир почав зводитися на ноги. Омелько й собі те ж саме робить. Командир не втримався, бо корабель хитнуло, й знову впав. Омелько теж гепнувся на палубу. Цирк та й годі! Але ж крейсер “Москва” – не циркова арена, Капітану другого рангу, людині з досвідом, усе ж вдалося звестися на ноги. Підбігли санітари з ношами.
– Хіба я інвалід? – заволав на них командир.
– Ми”согласно інструкціі”.
– Чхав я на вашу інструкцію! –командир дав зрозуміти, хто в хаті господар.
– А цьому дурню десять нарядів поза чергою! Драїти палубу, та не ганчіркою, а металевою щіткою. І так, щоб блищала. Сам перевірю!!!
І тут з-під палуби з’являється спочатку голова в кашкеті з великою кокардою у формі якоря, а потім виповзає грубе тіло в чорному кітелі з шевронами мічмана. В руках у нього величезна щітка з металевими, як у щуки,зубами, а на ногах… На одній – звичайний офіцерський черевик, а на лівій – жовтий чобіт, на якому на місці мізинця немов намертво причепився великий синій краб.
“Ось вона, синя мітка!” – ледь не заволав від щастя Омелько, але стримався. А коли взяв із рук мічмана металеву щітку, з надією пошепки мовив: “За щукаревим велінням, за моїм хотінням, щітко, дери оту кляту палубу, щоб аж чортів у пеклі знудило!»
І щітка вискочила з рук матроса й почала спочатку шкрябати фарбу. А потім розійшлася: то підскочить, то танцює, літає по палубі, як навіжена. І заблищала залізна палуба під сонцем, а потім потроху почала червоніти, червоніти, червоніти… З’явилися перші іскри, а потім і феєрверк, який розлітався у різні боки!
Цікаві матроси прикривалися долонями, бо так сильно миготіло перед очима, як біля зварювального апарату. Незчулися, як десь з-під щітки з’явився дим, згодом вогонь, а потім почалися содом і гоморра… В трюмі вибухали ракети, а полум’я дісталося аж до капітанського мостика.
Крейсер “Москва” горів, похилившись на лівий борт і, немов бляшанка, пішов на дно Чорного моря…
Спеціальна команда виловила Омелька з води й доправила до царя.
А в той час, поки Омелян був на флоті, цар наказав виловити всіх щук по країні і привести в палац, щоб знайти ту Щуку-говоруху, по велінню якої виконувались усі забаганки господаря.
Ось і сьогодні надіслали рибалки чергову партію щук. Придворний кат у гумових рукавицях виймав почергово невинну жертву, брав її під зябра й вимагав промовляти заклинання. Але всі щуки, як одна,тріпотіли хвостами і людським голосом відповідали: “Рускій корабль, пошол…” Останні слова вони не встигали прошипіти, бо цар подав знак, і кат вправним рухом відрубував голови бідним Божим створінням. І летіли вони у величезний казан. Кат набирав жменями із діжки експропрійовану українську артемівську сіль і жбурляв її на щучі голови.
Царя трясло. Чи то від щучих слів, чи то від інформації про те, що в степах під Херсоном, біля Чорного моря утворився погибельний котел для його війська.
Тож коли завели Омелька, він скрипучим голосом прохрипів: “Ти – вбивця!” і впав у крісло.
-“Підійди до мене! Щоб я міг побачити твої дурні очі. Подивися туди, в казан! Бачиш скільки державної промислової риби загинуло?! І все через твою відмову служити мені! А ти ще й примудрився потопити мій найкращий ракетний крейсер «Москва»!”
Омелько виструнчився, узяв “під козирок” і чітко доповів:
– Я виконував наказ командира – “Драїти палубу!”
– Ну й що? Драїв?
– Так точно! Він наказав драїти металевою щіткою.
– І ти що?
– Я драїв.
– Драїв? Ти виконував наказ – це логічно, – сказав цар. –Тепер слухай мого наказу! Будеш ти служить у моїй армії танкістом.
І команда спецпризначення доправила Омелька солдата на танковий полігон.
Танк
Омелькові показали справжнього танка.
Він був схожий на його піч, тільки ще зеленіший, зроблений із заліза, а на боці вишкірилася зміюка “Z”.
Ой, як добре було сидіти на припічку теплої печі. А зараз у танку – цьому гарячому пеклі– непереливки.
Дивиться Омелько – новобранець сидить на танку, звісивши ноги в люк. Маленький такий, в окулярах та не може взяти до тями, що воно робиться… А здоровенний солдат-інструктор запихає його в чорну діру через металевий люк.А той маленький борсається, впирається ніжками, скиглить і просить:
– Дядьку, мене туди надовго?
– Скоро витягнемо, але пам’ятай: танк – це не нічний горщик! Ти зрозумів? – грізно мовив інструктор. Залазь і виконуй накази командира!
– А що мені там робити?
– Сиди й кажи: “Мамо, пробач, мамо…”. Так, так – ти в танку будеш довго її згадувати. Руками нічого не чіпай! – інструктор вправним рухом ударив хлопчика – мобіка в задок, і тіло горе-танкіста звалилося в темінь.
Звідти почулося сльозливе: “Мама, ой мамусю, забери мене звідси! – хлопчик тихо заскиглив і пукнув. Пукнув так, що по-дорослому вийшло.
Танк люто загарчав, пустив чорного диму й рвонув із місця, підминаючи гусеницями густу багнюку так, що інструктор ледь встиг зіскочити з броні.
Для Омелька, оскільки він був царський обранець, підготували особливий танк, з дуже простим управлінням – для дурнів.
На щиті був намальований жовто-блакитний прапор. А внизу – три кнопки.
– Солдат, побачиш цей прапор – натисни синю кнопку, на якій написано “Заряджай”. Потім тиснеш на білу кнопку. Там написано “Приціл”. І, нарешті, третя, червона. На ній написано “Вогонь”. Ти зрозумів – це наш триколор!Три кнопки! Ти зрозумів?!
– Зрозумів, зрозумів, – промимрив Омелько.
Отож Омелько дурний, не дурний, а таки освоїв майстерність ведення вогню і на полігоні один раз таки влучив у копицю сіна, та так, що вона загорілася.
Перед відправкою на фронт російський інструктор давав чітке пояснення куди й навіщо та для чого солдату Омеляну стріляти.
– Їдеш ти, солдате, звільняти нашу територію від нацистської нечисті. Ти побачиш їхні села – вони всі в руїнах. Знай, що то нацисти самі свої хати бомблять і підривають, щоб нам нічого не лишилось. І знай – можеш грабувати, що завгодно. Пральні машини, унітази та й усе, що потрібно бідному руському солдату. Отож, дозволено тобі все, що душа забажає. Ти не грабуєш – ти береш своє. Ти приїхав на танку, а він же гроші коштує, і не маленькі! Ти же солдат-визволитель “рускава міра”! Пишайся собою, що ти руській, і царя-батюшку восхваляй!
Такі напутні слова, виразні й чіткі Омелян відразу зрозумів та й поїхав на фронт.
Їде дивиться –справді, кругом руїни, пожежі, бездомні собаки – все точно як інструктор сказав.
Відчув він себе солдатом-визволителем – це піднімало його дух. І навіть пісню бойову заспівав:”Хатят лі рускієвайни–спрасітє ви у тішіни.Да, ми умєємваєвать, нонєхатім, штобиапятьсалдати падалі в баю на землю рускуюсваю”. Ось вона, наша земля, нациками понищена!
Високий патріотичний дух розпер йому груди, коли він побачив… жовто-блакитний прапор, який майорів на танку, що зачепився за велику корчагу на другому березі неглибокої річечки і повільно сповзав униз.
І віддав тоді Омелько водію наказ: “Зупинись!” Натиснув почергово три кнопки – синю, білу й червону і танк вистрілив. Не вцілив, снаряд полетів ближче до води.
Танк продовжував повільно сповзати. Омелько затягнув підбадьорливу пісню: “Ех, дубінушка, ухнєм, падьорнєм-падьорнєм да ухнєм!” і знову весело почав натискати кнопочки – синю, білу, червону й знову вистрілив. Тепер уже вцілив по гусеницях. Одна з них розірвалася й поповзла у воду. Танк зупинився.
Відчув Омелько дух перемоги над ненависними дітовбивцями і з піснею “Люді міра, на мінуту встаньтє! …Ето возроділась і окріпла правєдная кровь”. І знову натиснув синю, білу й червону. Ось тут воно все й запалало, ой, як запалало!
Відчинив люк, як вчив його інструктор – щоб помилуватися роботою, виліз із танка, розстебнув шолом і раптом чує: рідний російський мат і прокльони.
Схаменувся, озирнувся довкола – нікого. “А чи не в танку?” – подумав він.
Зіскочив на землю, пробіг місточком, глип – а на боці палаючого танка красується зміюка біла – “Z”.
Ой, та це ж наші! А над тою зміюкою майорить жовто-блакитний прапор. Згадав слова інструктора: “Рєбятушки, бійтеся партизан – ця наволоч на все здатна!».
Та які партизани поставили його тут на танку? З танку лунали несамовиті крики. Він вискочив на броню, відкрив люк, і звідти повискакували, як ті чорти, три танкісти.
– Так то ти з того берега по нас стріляв? – заревів дебелий танкіст, на зека схожий.
– Та ніби я, але цілив у цей прапор.
– А поцілив у нас! –закрутився, як дзиґа, гарячкуватий бурят із вузенькими очима.
– Та що ти на нього дивишся, що ти дивишся? – тоненьким голоском сказав той самий очкарик з полігону, що маму згадував. – Бий його, гада, бий за те, що своїх не впізнає!
– Бий його, гада, – наказав зек.
І почали вони гамселити бідного Омелька. Як лупили, то лупили – і руками, і ногами, й дровиняками, а той маленький ще й каменюку знайшов на березі та й по голові дурневі тріснув.
Замовк Омелян, не співає бойових пісень, у багнюці лежить, а з нього кров неправедна ллється. Його кров. Здається, й не дихає.
А троє братєльників, виконавши свій солдатський обов’язок, пройшлися місточком, сіли біля верби, роздяглися і думають, що ж далі робити.
У цей час партизан із місцевої територіальної оборони – малесенький дідусь – вийшов із лісочка. Роздивився довкола, підійшов тихенько до танка, зняв із древка жовто-блакитний прапор, згорнув акуратненько й поклав за пазуху. “Знадобиться ще”, – сказав сам собі.
Підійшов до лежачого Омелька.
А той, привідкривши ліве віко, побачив перед собою жовтий чобіт і мітку у вигляді квітки волошки.
Побитими губами, ротом без передніх зубів промимрив майже безнадійно: “За щукаревим велінням, за моїм хотінням, лісові буки, віддайте тим танкістам так, як вони мені це зробили, і щоб аж чортам було тошно” – заплющив очі й знепритомнів.
І веселі українські буки вилетіли з лісу й почали гуляти по буйних головах та ребрах горе-танкістів. Танцювали вони бойового гопака, та так танцювали, що чортам було тісно в пеклі. От так, от так, от так, от так – так танцювали, що коли приїхала спеціальна бригада, то визнали – тих трьох треба 200-м вантажем відправляти.
А Омеляна, що ще дихав, забрала царська машина як 300-го й доправила його в шпиталь.
Шпиталь
Омелян нічого не пам’ятав – як його зашивали, як латали, як кістки вправляли, як залізяччям ті кістки скріплювали. Нічого не пам’ятав…І поставили його на милиці.
Таких, як він, було багато. Й кожного, хто не міг ходити, вчили повзати на животі для подальшого проходження чи, радше, проповзання по службі.
Як тільки звівся Омелян на ноги, спеціальна служба доправила його в палати царські.
Зайшов солдат, підпертий двома палицями, виструнчився перед головнокомандувачем:
– Солдат Омелькоза вашим наказом прибув!
– Бачу, солдат, пізнав, що війна – це не твій казковий”танк”.
– Так точно! Для печі дрова потрібні, для танка – снаряди.
– А от навіщо стріляв у свій танк? Я не розумію.
– Я стріляв у жовто-блакитний прапор, що був на танку, – гаркнув Омелько.
– Так, це логічно, – опустивши голову цар всередині закипав від люті.
– Оскільки я цар, а ти простий солдат, то слухай черговий наказ: “У зв’язку з тим, що солдат Омелько щойно прибувши з госпіталя слабий на ноги, скеровується на службу для охорони головного армійського штабу”. Годувати будуть добре, а от спати… – цар усміхнувся. І знаючи, що для Омелька сон – це найголовніша справа в житті, продовжив садистським голоском: – Спати тобі, солдате Омельку, не доведеться. Я вже часткову мобілізацію оголосив по країні – на фронт того м’яса дуже багато треба, людей не вистачає. Словом, військовий стан.Так що кожен солдат на вагу золота. А за сон на посту – розстріл!
– Слухаюсь! – чітко взяв “під козирок” дурень Омелько і пошкандибав на милицях до виходу.
Штаб
Стоїть солдат Омелько на варті й думу думає.
– Оце якби мені зараз поїсти…Здається більше нічого й не хотів би!
А тут, немов у казці, до нього два солдата баняк несуть. “Розхід” називається – каша перлова, оселедець іржавий, чай холодний. Поїв солдат, подякував Господу й знову думу думає.
– Оце якби поспати хоча б на підлозі, аби тільки очі заплющити. Й сон, хоч коротенький, побачити.
Тут треба розкрити велику таємницю. Той штаб розташовувався в селі, яке на жодній карті не позначене, в школі, якої вже не було. І пароль секретний скажемо.
Вартовий питає: “Пароль?”
Генерал відповідає: “Ку-ку”.
Солдат: “Сон в руку”.
Цей пароль по секрету для Омелька сам цар придумав. Оригінально та з перспективою розстрілу.
Стоїть солдат на варті, думу думає.
Чому ж знову їсти не несуть, спати не дають – відповіді немає. Добу стоїть солдат, друга доба почалася – стоїть солдат Омелько. А ви б не стояли? За сон на посту – розстріл.
Але природа брала своє – оселедець з перловкою у шлунку створювали фронтову ситуацію для звільнення кишківника.
Коли вже всі генерали сказали своє “Ку-ку” й двері зачинилися, підійшов чоловік у темно-сірому халаті шкільного завгоспа, на голові в’язаний берет, а на ногах… На ногах – жовті чоботи із синьою великою ляпкою.
Підійшов до дверей, зняв табличку з написом “Учительська” та повісив фанерку з написом: “Штаб”. І цим розсекретив місце перебування стратегічного об’єкта командування російськими військами.
Часовий Омелько звів очі догори, немов би нічого й не бачив, і тихо сказав: “За щукаревим велінням, за моїм хотінням, – і, заплющивши очі, простягнув – Хочу вартувати штаб. .. А ще більше хочу спати”.
І в цю мить табличка з написом “Штаб” залетіла йому за пазуху, якесь блаженне тепло взяло його під руки, повело в шкільний нужник зі справжнім унітазом, посадило на “очко”, й солдат заснув.
Тим часом партизани зайшли в штаб, забрали всі карти, шифри, коди й зникли.
Невдовзі, коли в тій школі були вже російські генерали , то “Хаймарси” вшкварили по розкодованому об’єкту, а шкільний туалет із написом “Для хлопців” відлетів аж до великої сосни.
Спеціальна команда знайшла солдата Омелька сплячим, розбудила й доправила до царя, провівши перед тим дезінфекцію його тіла.
– Загинули мої найкращі командири. Хоча туди їм і дорога – баби нових “понароджують”! Головне – штабні карти, шифри, коди!
– Винуватий, товаришу цар!
– Тамбовський вовк тобі товариш! Я – генералісимус! Я наказав штаб охороняти, а не генералів.
– Я саме штаб і охороняв. І я його зберіг.
– Як це, паршивець, подонок, стерво, супостат! – верещав цар.
– Та ось штаб, ось він тут, – і вийняв із-за пазухи тепленький шматок фанери з написом “Штаб”.
Цар побілів, потім почервонів, потім знову зблід, посинів і, зрештою процідив:
– Логічно. Але підеш ти в розвідку. Ось там ти потанцюєш “камарінскую”.
А потім просичав:
– Так що, між нами кажучи, підеш до мене на службу?
Солдат відповів: “Служу атєчєству!” й узяв “під козирок”.
– Дурень, – спересердя плюнув цар і додав. – Дурень… Пішов геть!
І солдат пішов. У розвідку…
Розвідка
Роздягнули солдата догола. Стоїть він у гумових чоботах, на нього маскхалат прилаштовують та вербовим гілляччям маскують.
Інструктор пояснює:
– Цей лісок всіяний українськими деревами – партизанами. Російську мову забудь. Забудь! – і додав: – тимчасово.
Зиркнув довкола:
– Учора я здуру тут цілий гай березовий загубив. Як вони зрозуміли, що ті берези – то руські? Головне, на пеньок не сідай – навкруги бандерівці. Це дуби, клени, а ти – плакуча українська верба. Будь близько біля річки. Пам’ятай: бандерівська криївка – москалям зміївка.
– Я пам’ятаю острів Зміїний – на “Москві” служив.
– У морі ти дещо розумієш, то так. Десь, розумієш, медузи. А тут ось болота й жаби. Вчись квакати! “Кукукай” по-українськи.
Кукувати мене генерали навчили. Молодці – думали про майбутнє. Але вони всі загинули – докукукались. Але ти не генерал, ти – солдат, і тобі ще довго кукувати. Пароль країни головний пам’ятаєш?
– Запам’ятав: “Ку-ку – сон в руку”.
Інструктор з подивом подивився на Омелька:
– Так… Казали мені, що ти державний дурень, а тепер бачу – ти справді царський підданий, коли головний пароль країни знаєш. Поважаю таких, братухо.
Значить так, тримайся ближче до озера, бо ти – верба. Зрозумів? По-нашому – “плакуча іва”. Якщо раптом щось, то стій і плач, плач…
Соплі – діло інтернаціональне. А от слова, братухо – це шлях до могили . Второпав? По нашому – понял? А “второпав” – це по-бандерівськи. А ще “Най тя шляк трафить!” Хочеш знати? Учися, братухо, учися! Чуйка моя підказує – скоро ми всі будемо вчити українську мову.Ой, верби ми нещасні… Ну давай. Якщо щось – гопака танцюй, плач і танцюй. Може, повірять, що ти українець. Інструктор, як міг, станцював навприсядки, потім навіть “колупалочку” втнув. Видно, дуже жити хотів.
Нічого дивного – інструктор теж людина.
Довго тинявся Омелько, як верба, біля того озерця. Уже час і завдання виконувати – ввімкнути рацію, наводити артилерію, але тривога, тривога не покидала, й у кожній сосні, в кожному кленові вбачався бандерівець. Страх… Страх, настільки реальний, якого не можна опанувати.
Побачив стару вербу і згадав свою матусю. Притулився до неї, як до рідної. Так до вечора й простояв, щось белькочучи про спасіння. Вже й голоду не відчував. Хотілося спати, але й не спалося, бо його трясло. Згадалася мама. Ой – але ж тут не казка! Тут реальність, жорстока й болюча.
І раптом побачив на просіці старий пеньок.
Відірвавшись від матусі-верби, Омелько підійшов до пеньочка й із полегшенням сів на нього. І враз почув… ні не мамин, а глухий і скрипучий голос:
– Сів на пеньочок – куля в задочок.
Омелько онімів від страху, але пробелькотів:
– Я Омелько – це не моя земелька, не моя!
– Знімай автомат і рацію та кидай на землю! – мовив той же голос.
Омелько озирнувся – нікого. І раптом той пеньок немов би пожовтів на очах, а на ньому маленький грибочок посинів.
Омелько прошепотів: “За щукаревим велінням, за моїм хотінням – я жити хочу”.
– То ж роби, дурню, те, що я наказав!
Омелько раптом відчув заштрик у сідниці, підскочив як ошпарений, поскидав вербове лахміття, автомат, рацію і завмер голий, чекаючи нової команди.
– А от тепер бачиш – біля пеньочка туалетний папір? То сидів на ньому такий самий руський. Знадобився йому той папір. Відірви від нього шматок, візьми в праву руку, підніми над головою і крокуй до великої галявини. Там таких берізок, кленочків, і вербочок, як ти, доста.Скажеш, що ти від діда Щукаря і конче хочеш у полон. Зрозумів?
– Так точно!
Тож Омелько прибув на місце збору полонених із рятувальним шматком туалетного паперу.
Полон
Після фронтових пригод і шпиталю для Омелька полон був як рай земний.
По-перше, немає поруч царя, який тебе випробовує на міцність, а найголовніше – це сон. На другому ярусі під простою солдатською ковдрою відсипався він за всю війну.
Зранку, щоправда, за правилами тюремної установи полонених вітали словами “Слава Україні!”, й ті українською мовою хором повинні відповідати: “Героям слава!” От тоді згадалися Омельку слова інструктора з розвідки: “Вчи українську мову”.
А вона щось йому видалася і не чужою – щось глибинне відгукнулося в спіралі ДНК і наступного дня він уже чітко розмовляв українською мовою.
Омелько любив співати.
Після вечірньої перевірки всі полонені співали гімн України: “Ще не вмерли України ні слава, ні воля”.
По суботах їх годували пшоняною кашею, яка українською називається “куліш”.
А ще він дуже любив уроки історії України. Щось таке далеке, невідоме прокидалось у його голові, але блаженний сон перемагав. А полонені тинялись по камері та вчили розумні слова, проклинаючи той день, коли пішли на фронт. Омелько спав. А солдати вешталися коридорами й читали:
Солдат такой, солдат сякой,
И грош єму цена,
Но он надєжда всєй страни,
Когда ідьот война.
Нє в формє главная бєда,
А горє наше в том,
Что в етой формє чєловєк
Счітаєтся скотом.
Якось прокинувшись, Омелько упізнав серед полонених того самого очкарика-новобранця, що вчився на танкіста.
І хоча той вгатив каменюкою у чоло, того Омелько не пам’ятав, а широко усміхнувся і по-братськи підійшов до солдатика. Упізнавши Омелька, спочатку заціпенів, думаючи, що він його битиме, але, побачивши в очах Омелька радість зустрічі, відразу розм’як і навіть розплакався.
– Що з тобою, друзяко? Я не знаю, як тебе звати, але плачеш… Пам’ятаєш, як ти сідав уперше в танк?
– Звичайно, звичайно… Та я тоді ще про маму згадував, – він знову розплакався.
– Ну й ну…
– І не кажи… Дозволили мені з мамою поговорити. Так вона мій голос не впізнала. Сказала що я – підсадна бандерівська качка. Я їй… Я їй розповів, що і де в нас в хаті лежить. Навіть віслюка згадав, під ліжком у мене віслючок лежав. Сіренький такий… А вона у відповідь так мене обізвала, так обізвала… І це рідна мама. Бо їй сказали, що син у неї – вантаж 200, вона вже гроші за мене отримала й меншому брату мотоцикл купила. Так і сказала мені: “Сиди, сиди, сиди, навіть якщо ти й мій син. Сиди там і чекай, коли війна закінчиться”. Я й справді був 200-м, та мене лікарі місцеві врятували.
У цей час зайшов конвоїр, не давши договорити очкарику його історію, та оголосив, що солдат Омелько потрапив у команду для обміну військовополоненими.
Бунт
Повертається солдат із полону, йде до рідної хати – відпустка на два тижні. Крокує солдат –ать-два, ать-два. Думу думає:”Що ж це я з війни йду і без гостинців. Мої брати, мабуть, навезли цілу хату всякої всячини, а я як був дурним, так ним і залишаюся.
Солдати ті, найманці везуть до своїх домівок, кажуть, не награбоване, а те, що їм належить: і телевізор, і пральні машини, і унітази. Так завойовники цивілізовують нашу російську глухомань. От так”.
Ішов солдат стомлений усе повільніше, а його люди та підводи обганяють, що прямують на міський ярмарок. Кинув солдат погляд направо, бо його саме обганяла підвода з ящиками, де сиділи гуси. Спереду вмостився дідусь, а на лівій нозі в нього був жовтий чобіт із синьою міткою у вигляді гусячого пера.
І згадалися тоді Омельку завітні слова, про які він у полоні вже й забув:
– За щукаревим велінням, за моїм хотінням – дай мені декілька гусей!
Віз підстрибнув, наїхавши на каменюку, одна з кліток нахилилась і з неї вилетіли на дорогу семеро гусей.
Солдат зібрав їх докупи і ще згадав слова, як він гордовито чимчикував за повними відрами води до своєї хати, і додав:”За щукаревим велінням, за моїм хотінням зроби з цих гусей унітази!”. І враз побачив, як на гусячих лапках закрокувала шеренга унітазів. Іде солдат позаду цього війська, а білесенькі унітази, перевалюючись з боку на бік, наближаються до рідної хатини.
На великій колоді перед ворітьми сидять заплакані дружини його братів. Як побачили вони Омелька, то кинулись йому на шию та плачуть, і вигукують:
“Ой, наш, рідненький, ой, наш рідненький, ой, повернувся! А наші чоловіки – твої братики, ще на фронті. Може їх убили, може, вже в живих немає”, – приговорюють і плачуть, плачуть.
А як вгледіли унітази – відразу повеселішали, бо такого багатства вони ще не бачили.
Збіглися сусіди, зібралися та на диво дивляться.
– Це мої гуси! – пояснив їм Омелько.
– А де їхні голови?
– На фронті загубили.
– Ну ти, Омельку, ну ти й штукар!
– А якщо це гуси, то звари їх! Хоч одну – то “щі похлєбаєм”.
– Ой, бабоньки, ой, бабоньки, що з вами робить…тягніть сюди казан величезний – будемо кашу варити,– згадав Омелько, як в одній казці солдат сокиру варив.
Розклали багаття, поставили на триногу казан, залили водою і поклав Омелько в нього один унітаз.
Вариться унітаз, а жіночки плачуть і плачуть, сльози капають і капають, а Омелян каже:”Плачте всі в казан, то хоч вода солона буде, а так пропадають сльози ваші, баби. І несіть ще пшона. То ми й кашу зваримо. Побігли жіночки по пшоно. Вариться каша.
Коли це на колоду присів дідусь. І в нього на лівій нозі побачив Омелько жовтий чобіт з синьою міткою у вигляді свинячого закрученого хвостика. Омелько мовив:”За щукаревим велінням, за моїм хотінням, щоб зараз тут була гаряча пательня зі свинячими шкварками”.
Дивуються люди, плачуть і сміються, бо з величезної гарячої пательні шкварки самі летятьу казан.
А Омелько помішує кашу довгою палицею та примовляє:”Отак у полоні, бабоньки, було – слухайте мене, досвідченого солдата. Як я скажу, “Слава Україні!”, ви повинні відповідати “Героям слава!”
Як тільки сказав”Слава Україні!” всі баби закричали “Героям слава!” Довго жіночок умовляти не довелось – вони високим фальцетом ще раз прокричали те гасло – сподобалось то їм.
– А вже можна їсти?
– Ні, ще не все, треба ще заспівати, як у нас у полоні:”Ще не вмерлиУкраїни ні слава, ні воля», – Омелько завів пісню, а всі баби підхопили й голосно та красиво заспівали так, що, здається, сонце ясніше засвітило. – Ще нам, браття українці, усміхнеться доля. Душу й тіло ми положим за нашу свободу, і покажем, що ми, браття, козацького роду”.
– От так.Тепер, жіночки, можна й каші поїсти. Але називається це не каша, і не щі, а козацький куліш. Нам у полоні давали, коли вчили ми історію України. То я був найперший – усе на п’ятірки відповідав, і за те отримував по суботах мисочку кулішу.
Та як поїли жіночки куліш, то й почали згадувати своїх чоловіків: уже рік не бачили, дехто й похоронки почав отримувати, а декотрі – повідомлення, що чоловіки безвісти пропали. Плачуть і завивають. Одна грубим голосом каже: “Та що ж це, бабоньки, що ж це бабоньки, чоловіків з фронту хто забирати буде?” І кинулись вони по хатах – беруть усе гостре, що під руку потрапляє – і коси, й вила, й сапи, й сокири, просто палиці та й рушають у місто до самого царя: “Віддайте нам чоловіків! Віддайте нам чоловіків!”
І де йшли ті жінки – їх зупиняли в селах й теж плакали, а як тільки посмакують ложку кулішу, то відразу біжать за сільською зброєю. Бунт, бунт, великий бунт! А що страшніше та грізніше за жіночий бунт? Бо вирвалася на волю їхня грізна сила. Співають жінки “Ще не вмерла Україна” і йдуть, ідуть до царя.
Порозкидали вони охорону царську та тут грюкнули двері, немов грім з ясного неба, й вийшов на балкон сам цар. А жінки впали на коліна – кулішний український дух вмить випарувався, як побачили свого царя. Раболєпіє, вічне раболєпіє взяло гору.
– Чого надобно, бабоньки – голосно мовив цар.
Замовк жіночий натовп.
– А подати сюди того дурня до мене в палати! – ще грізніше наказав цар.
Омелько закляк стовпом…
Вічний бунтар
… У розкішні царські палати, як і двісті п’ятдесят років тому, зайшов бунтар.
– Ну що, злодію, – мовив цар, – я тебе давно розкусив ти – вічний бунтар, Омелян Пугачов! – і розсміявся.
Ні, я – український донський козак Омелян Пугач, твердо мовив бунтар.
– А що ж це ти один? Де вони, твої побратими, що колись бунти вчиняли, а? Де, де ті запорозькі козаки, яких велика цариця розігнала з Нової Січі?
– Так, і загнала навіть останнього отамана Війська Запорозького Петра Калнишевського на Соловки на двадцять п’ять років. Але він вижив, до ста дванадцяти років прожив і став святим Калнишем. Він тут, поруч зі мною: “Петре, заходь, коли цар того бажає”.
Двері відчинилися, і на порозі виріс козак у повному своєму бойовому обладунку: два пістолі за поясом, шаблюка біля ноги, на ногах – жовті сап’янові чоботи, а на лівому – синя мітка у вигляді кола – прообразу нашого небесного світила Сонця. Козак щиро усміхнувся і мовив: “Побратиме, я потрібен тобі? Я тут!”
Цар не чекав такого повороту подій, знав, що на фронтах наближається неминуча поразка війська російського. Величезна і ганебна! Й військо його тікає. Але щоб отак перед ним стояли відразу двоє козаків, навіть уві сні не уявляв.
– Я – цар. Я потрібен людям, мене люблять, – тремтячим голосом сказав він.
– Ось як вони тебе люблять, – мовив святий Калниш і розгорнув сувій.–Це тобі письмовий привіт від жінок-бунтарок.
“Ми жінки-холопки любимо тебе як сатану, який дає людині все, що вона хоче, а потім забирає навіть те, чого не було до того. І найголовніше – життя!”
– Ось тобі любов хлопська. Ось вона! – сказав Петро.
– Так! – заволав цар. – Я, я буду вирішувати жити вам чи ні! Так, я маніяк, я диктатор, я садист, і поки я живий, цей кошмар буде тривати! Так, я хочу війни, я хочу горя, я хочу… Я не знаю, не знаю, в якому часі я живу, але моє військо, моє військо…
– Твоє військо – це орда холопів! – грізно мовив Пугач, – а наше військо – військо вільних козаків. Ми наближаємо перемогу України!
– Немає України, нема!
– Ні, вона є! – в один голос сказали українські козаки Калниш і Пугач.
– Я ца-а-а-а-р– заверещав істерично войовничок і стрибнув у куток, потім у другий, потім вліво, потім вправо, уперед, назад, зрештою – прямо на синю мітку.
– Ах, ти! Ти ж на улюблений мозоль діда Щукаря, на синю мітку наступив!..
– О, ч-о-о-о-рт! – рознеслося по світу білому.
Калниш трусонув лівою ногою у повітрі, й цар полетів просто у відчинене вікно зі швидкістю ракети “Кинджал”.
І враз заволали сирени повітряної тривоги.
А поруч із вікном, ледве кахкаючи перепрілим пальним, летів останній “Іскандер” царя, і сталося те, що сталося –цар ударився головою об металеву поверхню ракети вона детонувала, й вони разом розлетілися на друзки.
Один із них упав на крісло царя. Пошипів, розворушився, став гарячим і смердючим. З-під нього стали з’являтися копитця, за тим червоні ріжки, а вже потім – свинячий п’ятак, який свідчив, що це чорт. І воно проплямкало: “Я –цар-р-р”.
Петро Калниш та Омелян Пугач перехрестилися і українською мовою прочитали православну молитву. І чорт назавжди замовк.
А Пугач поглянув на синю мітку та мовив: “За щукаревим велінням, за моїм хотінням, пугачовська клітка, явися сюди!” І з’явилася клітка, в якій колись возили в’язня Омеляна Пугачова.
– Чорт, залазь у клітку!
Той заліз.
– Щучі голови з артемівською сіллю, залазьте і ви в клітку!
Поповзли, як щурі, щучі голови, вишкіривши зуби та відригуючи артемівську сіль.
– І будеш ти, чорте, гризти ті голови, доки й світу, у тій клітці!
…Озирнувся Омелько, а навкруги квітуча українська земля, щасливі діти і усміхнений дід Щукарь, той самий. Дідусь тримає жовто-блакитний прапор з бойовим тризубом нагадуючи про непереможність українського духу і говорить: “.– Козацькому роду, нема переводу! Захищайте, бережіть, примножуйте славу України! Слава Україні! А діти у відповідь – Героям Слава!
Ось і казочці кінець, а хто слухав – молодець!