Тюльпани

Кожного квітневого ранку, Віктор Фодорович, не плутати з ростовським бігунцем, саджає біля свого дому квіти… Перш за все нарциси, потім тюльпани, кущі троянд… І не турбує Віктора, сирени повітряної тривоги…

Я кожен день, проходжу повз цього квітника… Спілкуємось… А в Україні війна… А Віктор посміхається:

– Я вже в літах, але своїми квітами, несу людям радість. Крадуть? Так, крадуть, але якщо мій тюльпан, якійсь хлопець, подарує своїй дівчині, то не дарма я за ним приглядав…

Ось такий ранковий пейзаж… А тепер, дозволь і мені, мій друже Читачу, декілька слів мовити. Слово – не горобець, випустиш не спіймаєш… Тож летять слова наші, від щирої душі, до самого Бога, а потім повертаються в наші серця. Як повертаються ? А так, як на то, буде воля Божа…

Сьогодні в Україні війна, і багато кому, не до тюльпанів… Так, сьогодні війна… А ось тепер, декілько цитат…

Ich glaube an meinen Feind, denn ohne meinen Feind gibt es kein Leben!

Ці рядки написав Ріхард Даре, керівник головного управління СС з питань раси та поселення, у гітлерівській Німеччині. Ця цитата, будучи неформальним гімном СС, у вільному перекладі, звучить як:

-Я вірю в свого ворога, бо без ворога мого, немає мого життя!

А ось ще одна цитата:

– Зачем нам мир, если там не будет России?

Сподіваюсь, мій друже Читачу, автора цього твердження, тобі представляти нема потреби? Тоді слухай далі…

Різниця між виголошенням цих тверджень майже сто років. А що їх поєднує? Так, – звичайний фашизм… Тільки свастика, з роками змінюється…

Сьогодні, кремлівський карлік, добре розуміє – вся його влада, заснована на людях, яким він дає можливість – грабувати і вбивати…

А війна проти України – це його страх втратити владу. Він розуміє, що тільки ейфорія, подібна до окупації Криму, допоможе втримати владу. І цю ейфорію, треба примножити.

Ось чому і сакраментальна фраза: – Зачем нам мир, в котором не будет России? Слід перекладати як: – Навіщо Росія, якщо я не президент… А далі, усе по шаблону: – …denn ohne meinen Feind gibt es kein Leben!

А українці, для нього не існують. Як не існують для нього Кримські татари. Як не існуєш для нього ти, мій друже Читачу… І якщо ти міркуєш, що це все не про тебе, то я тебе дуже розчарую. А втім, краще подивимось на наше сьогодення, очима моїх друзів.

З чотирнадцятого року, я почав записувати розповіді, про нашу Україну. Про наше сьогоденне життя. Різні були бесіди, хтось радів, читаючі мої оповідання. А хтось шаленів, що не публікував я розповідь, який він гарний пан, чи панянка… Втім, я завжди писав правду, і не подавався на спокусу, з дурня лепити героя… А втім, життя нас розсудить…

А потім ці розповіді, перетворились в книгу. В книгу, яку написали щирі серцем українці, можливо і твої знайомі також, мій друже Читачу.

З чого почнемо знайомство з героями моїх оповідань?

А давай, з дивовижної жінки, Галинки, яка розповіла мені історію своєї бабці, котру п’ятнадцятирічною дівчинкою, фашисти вивезли до третього Рейху, а потім, після війни, вже для радянській влади, назавжди залишилась вона, жінкою, яка працювала на німців. Можливо, через таке ставлення, вона дуже хворіла і рано померла?

Сумна історія, чи не так? Ні, це ще не сумна історія… Сумна історія, це історія родини її чоловіка, Євгенія. А втім, надамо слово Галині…

” – Мабуть в кожній українській родині, є спомин о злочинах російських можновладців, які не оминули і моєї хатинки… І не тільки, за останні п’ять років… Є такі спомини і у нашій родині.

Після закінчення школи, пішла я вчитися до професійного ліцею. Познайомилась з Євгеном, а потім, ми побралися шлюбом. З того часу, ось вже двадцять п’ять років, ми живемо в Нікополі, у мирі і злагоді, виховуємо своїх діточок, Єлизавету і Богданчика.

Це зараз ми живемо у добробуту і злагоді, а ось раніш, родина Євгенія, жила на західній Україні, на Тернопільщині. В невеличкому селі, з дивовижною назвою Русилів. Але не довелось моєму чоловікові, народитися в своєму селі… Невдовзі, після закінчення Вітчизняної війни, Радянські війська, повністю зруйнували це село… Чому зруйнували? Мабуть тому, що не бажали селяни переходити до колгоспу. Ось і вирішила радянська влада, покарати селян за непокірність. Усіх мешканців Русиліва, малих і старих, діточок та літніх чоловіків, погрузили в товарні вагони і привезли до міста Марганець. Потім, там, в степу, за містом, людей вивантажили з вагонів і сказали: – Тепер ви будете тут жити і працювати на марганецьких шахтах… Тільки за тридцять років поспіль, дозволили селянам, повернутися до свого села.”

Що тут додати, звичне російське гасло: – Какая разница где жить…

А ось і його продовження: – Зачем нам такой мир, если там не будет России?

Цю фразу, добре пам’ятають кримські татари. А втім, надамо слово, матусі, ще одній моїй знайомій…

” – Когда началась война, мой отец ушел на фронт. Я даже не увидела его, он погиб в первые дни войны. Где то под Одессой. Это был август. Еще письма доходили. А я родилась в ноябре… И моя мама осталась с двумя детьми. Я и моя старшая сестра.

Я прислушивался к негромким словам. Казалась, что женщина давно хотела выговориться. И вот, случайный собеседник…

– В мае, – тихим голосом продолжала она, – когда освободили Крым, мама взяла мою сестру и поехала к родственникам, в Симферополь. Погостить. А я осталась в Демерджи, теперь это Лучистое, со своей бабушкой.

Женщина говорила быстро, иногда даже скороговоркой. Как будто боялась упустить что- то важное, или чего- то не досказать…

– Так получилось, – продолжала моя собеседница свой рассказ, – что нас вывозили из разных мест. Моя бабушка, от неожиданности и страха, толком ничего и не взяла с тобой… из наших вещей. Так мы и поехали. И нам повезло, мы все попали в Ферганскую долину. Мама с моей сестрой и я с бабушкой.

Тяжелее всего, мне давался новый климат. После войны, мама вышла замуж. За вдовца. Он фронтовик, остался с четырьмя детьми. Жили все вместе, дружно жили. Может поэтому и выжили… А еще, моя мама никогда не смотрит фильмы про войну… Никогда…

После этих слов, женщина замолчала. Затем, посмотрев на меня извиняющимся взглядом, она открыла свою сумочку и, достав батистовый платочек, смахнула набежавшую слезу.

– Вы знаете, может быть поэтому, я и дала своим детям самое счастливое, самое замечательное детство! Потому что у меня его не было. Ведь мое детство прошло в оккупации, а потом его тоже не было…”

Що можна додати до цієї розповіді? Адже сьогодні, татари, знову ізгої у своєму Криму.

Якось, ще одна моя знайома, Вікторія, розповідаючи мені, про свою сім’ю додала:

“- Коли забирали мого діда, з хатини винесли все, навіть ряднинкою, під немовля, не побрезгували… А дід цієї панянки, повернувся в старовинне козацьке село Капулівку, лише після смерті Сталіна…”

Ти мені відповіси, мій друже Читачу, що все це, сива давнина! Мабуть і так…

А ось тобі, ще одна історія… Котру мені розповів, Александр, повернувшись з війни у шіснадцятому році…

“… Того дня, коли в Піски увійшли, з боєм увійшли…, поки мої хлопці підготовлювали місце, для нашого міномета і облаштовували бойову позицію, я пішов з сусідами знайомитись. Знайомитись з хлопцями с Правого Сектору, котрі і вибили бойовиків російських, з Пісок. Котрі перші сюди і увійшли…

Біля однієї хатинки, дивлюсь, бійці Правого Сектору стоять. А поруч, чоловік і жінка. Місцеві жителі. І діточки бігають. А чоловік і жінка стоять і плачуть. Командир бійців Правого Сектору, мене побачив… і звертається до чоловіка: – Розкажи бійцям Української армії, як ви тут жили, доки ми не прийшли…

У чоловіка і жіночки, знову сльози на очах… Ось тоді, мені і розповіли хлопці, цю історію…

Протягом того часу, поки ми бойовиків з Пісок вибивали. В хатину, де ця сім’я жила, прийшло п’ять чи шість бойовиків. І ось, кожен вечір, чоловік, для них вечерю на кухні готував. Один з бойовиків, за ним наглядає. А інші, по черзі, ґвалтували його жінку…

Мене тоді, так це вразило, що я вирішив, для себе… тепер, у бою, буду на п’ять мін більше вистрілювати. Є потреба зробити п’ять залпів – я роблю десять. Коли команда на десять – даю п’ятнадцять… Тоді, я ще не розумів, як так можна… Ти кажеш, що прийшов мене захищати, захищати мій дім, мою сім’ю… а займаєшся таким свавіллям… Потім я зрозумів… російським фашистам, все дозволено…”

Сьогодні, весь світ обговорює російські злочини і в Бучі, і в Бахмуті. А для мене, та зґвалтована жіночка, в Песках – це вся Україна, куди дотягнувся російський фашист. Ти цього не знав, мій Читачу? А може ти не бажав цього знати? Щоб свою чутливу психіку не травмувати… А ось сьогодні, ця моя розповідь – твоє сьогодення…

Я, сьогодні, пишаюся українською жінкою, Тетяною, яка словом, ділом і молитвою своєю, підтримує тих, хто потребує її допомоги…

Тетяна знає, що її молитви, чує Свята Богородиця. Підтримує Свята Діва Марія, Тетяну, посмішкою своєю… І відводе Богородиця, біду від України, і завдяки Тетяниної молитві також…

А що ти, зробив мій друже Читачу, щоб відвести від України, рашиську навалу? Може Богу молився? А якому Богу ти молишся, друже Читачу?

Може запитаємо про це, священика української церкви?

Так, запитай отче Меркурія і він розповість тобі, як ніс служіння в чотирнадцятому році, в підмосковному місті Ногинск … А втім, надамо йому слово…

“- Запрошують меня, в російську службу безпеки. Сідає навпроти мене, слідчий, і починає задавати одні і теж питання.

– А зачем вы ездите в Киев. А бывали ли вы, на Киевском Майдане. А что вы там делали? А расскажите, с кем вы там встречались? А как часто, вы общались с представителями Правого Сектора.

А ще питання про Донбас, про Крим і на останок, запитання:

– Вы так долго живете у нас, в Ногинске. А давайте, я помогу вам с получением российского гражданства…

Отож і доводилось, знову і знову, йому відповідати:

– Знаю, кто во всем виновен… – Дьявол!

А тут нове запитання:

– А какой именно дьявол? Кого вы под дьяволом понимаете?

І знову відповідаю йому:

– Диявол то один, та слуг у нього багато…”

Так, сьогодні, отче – Військовий капелан, Божим словом, долає російську навалу… А якої церкви ти, мій друже Читачу, віддаєш свою молитву?

А втім, всему буде свій час, час розкидати каміння і час каміння громадити…, час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру!

А може, мій друже Читачу, поклонемося в уклін нікопольчанкам, дивовижним жінкам, котрі весь цей буремний рік, допомогали жіночкам і діткам, які знайшли свій притулок від війни в нашому місті? Щира подяка Вам, Катерина і Надійка… Да хіба, тільки вони, наближають нашу перемогу….

А тепер, декілька слів, про ненависть. Тільки глупа людина, переповнює своє серце ненавистю. Мудра людина, не здатна на цю емоцію!

Якщо ти впевнений в собі, у тебе нема часу ні на лють, ні на ненависть. Сьогодні, ти пам’ятаєш тільки одне. Якщо маєш змогу знищити ворога – знищуй його. Якщо на знищення ворога, у тебе не вистачає сил та уміння, допомагай тим, хто його знищує. Тому, що, кожен, хто прийшов тебе вбивати, повинен бути знищений…

А потім, буде знищений кожен, хто бажав твоєї загибелі. Хто отримував трофейні посилки в далекій Росії, і приміряв намисто, зірване з грудей української дівчинки, теж, буде знищений. Хто встановлював в своїй домівці гаджет, вкрадений в українській хатині, теж буде знищений. Тільки так, і не як інакше. І ні яких, компромісів про Крим і Донбас. Тільки так…

Тому що, всему буде свій час, час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру!

А потім, як казала дивовижна жінка, Марія, котра сьогодні з сином, перебуває в Каліфорнії…:

“- Ми повернемось, обов’язково повернемось. Ми відбудує нашу Україну, ми, ще зробимо, свої круті проекти…”

Так, друже Читачу, ми це зробимо… а Віктор Федорович, не плутати з ростовським бігунцем, порадує нас, своїми чудними тюльпанами…

І ось тоді, ми всі скажемо, один одному:

– Доброго ранку, ми з України…